Звична житейська історія, характерна для українських сімей кінця ХХ – початку ХХІ століття: берегиня роду їде на заробітки. А повернувшись додому, знаходить згарище. Самотня, зраджена, принижена й обібрана рідною дитиною, вона мешкає практично на вулиці.
Сказати, що Наталія Марківна Абрамчук у розпачі – це нічого не сказати. Жінка розчавлена, знищена й… нікому не потрібна. Ворогові не побажаєш такої долі.
…2001 року вона подалася до Італії. Хата потребувала капітального ремонту. Доньці тоді було 11 років. 2004-го вона приїхала додому після операції, купила машину, мопед, а в березні 2005-го знову поїхала на заробітки, залишивши чоловікові свій паспорт, ідентифікаційний код, трудову книжку, одне слово, всі документи, чим пізніше і скористався чоловік. Отож до 2008 року, коли на Буковині сталося стихійне лихо і повінню було пошкоджено чимало людських осель, сім’я Абрамчуків уже встигла зремонтувати хату, збудувати цегляний гараж, мала транспорт. Жити б щасливо. Та не вийшло. Їхній будинок у селі Магала Новоселицького району зазнав значних руйнувань. І чоловік п. Наталі подав документи до сільської ради на відшкодування збитків.
– На нього в сільській раді зробили довіреність від мого імені і виплатили 557337 гривень, за які донька купила у Чернівцях 2 квартири, а чоловік перейшов жити до сусідки, – розповідає Наталія Марківна. – 10 жовтня 2008 року я приїхала додому, бо мала проблеми зі здоров’ям. І опинилася, як то кажуть, біля розбитого корита. Подала позов до суду і виграла його. Суд дослідив, що у сільскій раді тодішня «коаліція» Шов – сільський голова Аркадій Констянтиновиіч і секретар сільради Ліля Самойлівна мають однакові прізвища – підробили документи й мій підпис. Але потім сільський голова потрапив під амністію. А чоловікові суд присудив віддати мені половину компенсаційної суми. Колишній чоловік у березні 2009 року сплатив мені 50 тисяч із належних 228668 гривень, потім тягнув час, не пускав судових виконавців до хати, а на початку 2014-го помер. Тоді виконавча служба повернула мені 2 тисячі гривень, узявши собі за роботу 8 тисяч (!) – і на цьому все закінчилося. Тож 52 тисяч гривень – це все, що я отримала. А якби ви знали, скільки грошей я потратила на адвокатів і різні довідки – страшні тисячі, – розповідає жінка. – Доки у мене були гроші, зі мною ще розмовляли, а коли закінчилися, я опинилася в ізоляції. Нібито люди довкола є, але мене для них немає. Тоді я взяла кредит у Приватбанку – 4 тисячі гривень. Віддати їх не змогла – тепер мене розшукують як злочинця-боржника. А чого мене шукати? Я живу в халупі без опалення, оббитій плівкою у селі Несвоя Новоселицького району. Я жебрачка. Пенсія у мене 999 гривень. І цієї зими у тій халабуді, яку я знайшла, просто замерзну…
Наталія Марківна витратила всі свої гроші, які мала, на суди та адвокатів. Вона домагалася визнання двох чернівецьких помешкань доньки сумісною власністю – її та доньки. Однак з незрозумілих причин суд прийняв рішення не на її користь.
Далі вона, як соціально незахищена, звернулася до спеціалістів Чернівецького місцевого центру з надання вторинної безоплатної правової допомоги. Їй призначили адвоката, але згодом він написав доповідну, що справа ця безперспективна. Та втручання редакції змусило службу повернутися до справи Абрамчук.
Нині, як повідомили зі служби вторинної безоплатної правової допомоги, її адвокат зробив
запит до виконавчої служби і чекає на відповідь, термін якої ще не вийшов. Зрештою, такі справи, як пояснили нам у центрі, вирішуються не за один день. Отож п. Наталі доведеться зачекати. А в неї, на жаль, на це вже немає ні сил, ні нервів. Та й зима на носі.
– Зробити ж собі опалення я не в змозі, а так не перезимую. І жити так далі не можу – я ж людина! Та й не буду… Зате всі ті прокурори і судді, до яких зверталася, і які приймали несправедливі рішення або просто нічого не робили, спокійнісінько працюють на своїх місцях, як і люди, що підробляли документи. Мене ж просто викинули на смітник!
Утім, Наталія Марківна не сидить склавши руки і не чекає з моря погоди. У неї в Несвої біля халупи прекрасний город, на якому вона вирощує все, що їй потрібно для харчування. От тільки жити нема де… Та й чи знадобляться їй зібрані плоди, з огляду на її настрої. Втім, жевріє надія, що хтось проявить доброту і співчуття. Ми ж таки не вовча зграя, а суспільство нормальних людей. Жінка ж запевняє, що не буде зимувати у холодній хаті, маючи купу болячок – на уколи йде половина її пенсії. Та й віра її в людей і державу вичерпується. А ще пані Наталія думає, що знищивши себе, вона покарає усіх винних в її бідах. Однак вона глибоко помиляється, бо ті просто зітхнуть з полегкістю: нема людини, нема проблеми.
– Краще б я вмерла при пологах, – каже вона. І стільки болю в її очах, що витримати її погляд просто неможливо.
Мабуть, якби Шекспір жив у наші дні, то він написав би трагедію саме про наших заробітчан і назвав би саме її найпечальнішою історією у світі.
А додзвонитися до доньки Наталі Марківни нам так і не вдалося: мобільник був постійно не на зв’язку.
Не буду моралізувати щодо цієї сумної історії. Та усім варто пам’ятати єдине: кожен наш крок лишає слід…
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»
