Візит посадовця високого рангу розчарував. Чекала на щось особливе, значуще. Та післясмак залишився гіркий і неприємний.
Прем’єр–міністр приїхав на Буковину, щоби запустити в Новодністровську третій гідроагрегат Дністровської ГАЕС, який віднині працюватиме в повному режимі. Приїхав не один, а з делегацією. Його супроводжували два віце-прем’єри – Володимир Кістіон і Генадій Зубко, генеральний директор «Укргідроенерго» Ігор Сирота та інші високопосадовці. Чомусь в однакових синіх костюмах. Кортеж по – царськи повільно під’їхав до журналістів, які на той момент чекали вже 40 хвилин. Щоправда досвідченіші колеги запевнили, що 40 хвилин – це майже королівська точність.
Спалахи фотокамер, витягнуті руки з мікрофонами. Через 5 хвилин прем’єр уже їхав на ГАЕС урочисто натискати кнопку запуску під нібито загальний захват публіки. Потім кількахвилинна прес-конференція, кілька мотиваційних відповідей без інформаційного навантаження. Втім, тема тарифів усе ж таки прозвучала. І дуже розчарувала присутніх рядових працівників як станції, так і преси. Бо, з’ясувалося, нові турбіни аж ніяк не вплинуть на вартість електроенергії для населення. Більше того, Премьер попередив, що чекати найближчим часом на зниження цін – і не тільки не електрику – не варто. «Я розумію людей, людям зараз важко, та для цього є механізм компенсації – це субсидії. В даному випадку я розумію всю важкість процесу. Та треба приймати абсолютно прагматичні рішення», – наголосив Володимир Гройсман.
Дійсно так – наш прем’єр розумний чоловік, він усвідомлює все, що відбувається довкола. Та, на жаль, його уряд обслуговує політиків-олігархів, а мав би діяти на користь людей…
А на станції тим часом усе виглядало якось панічно-кумедно. Журналісти бігцем намагалися наздогнати делегацію, працівники ГАЕС навпаки застигли стовпчиками, нервово поправляючи робочу форму.
«Ти ба! – роздратовано кинула журналістка, що спробувала піти «проти течії» через потік людей, що прямували до чиновника. – Коли люди перестануть бігати й тремтіти? Це ж усього-на-всього робоча поїздка політика, якому ми платимо гроші та якому замовляємо послуги з благоустрою нашої країни!».
Я задала собі те ж питання, коли ми на старенькому автобусі під’їхали до міської ради Сокирян і я побачила людську стіну з жінок, дітей, стареньких, які хотіли поговорити з політиком, наївно гадаючи, що їх тут почують і їм тут допоможуть.
…Приміщення міськради обшукали собаки. Журналістів просканували через металошукач. Усередині будівлі якась – мабуть, дуже впливова – жіночка бігала з папкою і намагалася вишикувати всіх працівників рядком. На виході стояли дівчинка з хлопчиком у вишитих сорочках і рушником у руках. Коридором прошмигнув хлопець з чимсь важким, загорнутим у пакет. Пізніше збагнула, що це була стара кавоварка. «Славік, куди ти її пхаєш?» – зупинив хлопчину лисуватий дядько з серйозним обличчям. «Так мені сказали кавоварку принести. Для Гроймана. Каву варить шоб…», – здивувався хлопець. «Пізно вже. Всьо. Неси назад» – прошипів дядько.
Подумалося, чому важливість людей у синіх костюмах така велика? Чому небагате містечко виклало останні невкрадені гроші у те, щоби пофарбувати паркани та бордюри до приїзду чиновників? Аби показати, як у них все добре? І при цьому стискати зуби у псевдопривітній гримасі? Хай би краще дивився політик на непофарбовані паркани та бордюри, хай би бачив погані дороги і людей у розпачі, які прийшли поцікавитися єдиним: «А коли нам буде нарешті добре? Коли стане легше?»
А й справді – коли? Утім, як на мене, все дуже просто. Свята недоторканність політиків – пострадянський анахронізм. І ми маємо всі повноваження змусити цих людей у синіх костюмах перевдягнутися в робочі однострої і разом з нами розгрібати все порочне сміття, накопичене за роки «пластмасової незалежності».
Ось тоді й стане легше, тоді й стане добре.
Ліна ТОМУЛЕЦЬ