Журналісти іноді зізнаються, що вони – такі ж люди, як і всі решта, зі своїми вадами і помилками. Переважно так і буває – навіть (каємося!) з журналістами «Версій». Але щойно після нашого професійного свята, яке відзначили у понеділок, 6 червня, мусимо визнати, що бувають серед нас і винятки. Якщо шукаєте ідеального журналіста – у «Версій» такий є! Тобто не «такий», а «така», і наразі вже не «у «Версій», а в іншій щасливій установі… Але важливо, що ця людина певний час була частиною нашого трудового колективу і назавжди залишається частиною нашої професійної спільноти. Сьогодні знову на наших шпальтах – екс-чиновниця ОДА і екс-«версіянка», представник Національної ради телебачення і радіомовлення у Чернівецькій області Любов НЕЧИПОРУК.
З цією молодою жінкою ми знайомі цілу вічність (якщо таке можна казати про молоду жінку ;)). І вона справді – бездоганна. Красуня, розумниця, чемна, щира, товариська… Колективам, яким вдавалося отримати її у співробітники, насправді щастило! І «Версіям» – також.
- Ти мріяла про журналістику, чи вона увірвалася у твоє життя несподівано?
- Скажімо так: я це припускала. Усі, хто вчаться на філфаці, рано чи пізно починають собі думати, що можуть писати. Не всім, правда, це вдається. Я теж собі колись таке вигадала (сміється – авт.). Але «все сталося саме собою». Так, колись хотіла бути журналістом. А ще хотіла бути психологом. Тому після факультету філології закінчила ще й психологію. Конкретної мети «працювати журналістом» після університету не було. Перше місце роботи було на державній службі. А до гарних людей в газету я вже пішла тоді, коли втомилася від певних речей, коли захотілося творчості, свободи. Все ж таки, державні установи передбачають рамки. Хоча і в журналістиці є певні рамки, але вони зовсім інші.
- Рамки? А як же те, що журналісти – творчі люди, яким іноді «не пишеться»?
- Якщо починаєш з держслужби, то звикаєш, що тебе не питають, «пишеться чи не пишеться». Просто знаєш: має бути дисципліна. Звісно, не можна сказати, що вона в усіх є, але принаймні є таке розуміння. Є елемент натхнення, але журналістика – це ж не лише окрилення, а й так само робота. Якщо хочеш її виконати професійно – сідаєш і пишеш. Я, наприклад, не люблю нічого відкладати і робити в останній момент. Все готую заздалегідь. Якщо свіже число газети виходить у четвер, то вже цього ж дня, найпізніше – наступного я зустрічаюся з героями свого майбутнього матеріалу, експертами, беру коментарі, в суботу-неділю пишу, а в понеділок здаю. Мені так простіше.
У прес-службі так само. Бувало, виїжджали в район, повернулися увечері. Сідаю і пишу. До півтретьої ночі написала, на сайт поставила – і з чистою совістю спати. Зрозуміло, що ніхто ту новину вночі не читає. Зате ми поширили її перші! А ще ж прийшов уранці хтось з керівництва перший на роботу – читає, тішиться (сміється – авт.) Тож мені – пишеться. Завжди.
- Навіть у офіційних повідомленнях прес-служби ОДА тобі вдавалося «протягнути» якусь таку деталь, що вони ставали людяними і справді цікавими. Якось, пам’ятаю, у повідомленні про збудовані житла для потерпілих від повені мешканців с. Чоногузи, ти підмітила маленького павучка, який вже оселився у новій хаті… Тебе не зупиняли в таких речах?
- Справді, чому мене ніхто не зупиняв? (сміється – авт.) Мабуть, усе, що ти робиш, потребує шматочка душі. Мені пощастило – я завжди займаюся тим, що мені подобається, і мене оточують люди, до яких лежить душа. І в облдержадміністрації мені не хотілося, щоб те, що я роблю, було сухе і безбарвне. Мусить з’являтися такий умовний «павучок» час від часу. Хотілося вкласти душу в щось. В газеті це вдається краще, ніж у прес-службі.
- Тому ти і пішла в газету?
- Не зовсім. Просто закінчився певний період внутрішнього ресурсу, і настав час, коли я подякувала за досвід, співпрацю і за те, що було, як було – і все змінила. Без жодного негативу.
- Ти згадувала і про роботу у вихідні, і про нічну писанину… Як до цього ставилася родина?
- Тоді це було «саме те», що мені потрібно. Сім’я сприймає мене і те, чого я потребую – і зараз, і тоді. Цікаві відчуття, коли була потреба бути на роботі з 7 ранку, і коли в людей лиш починається робочий день – ти вже 2 години працюєш. А закінчуєш о 9 вечора… На той момент я почувалася органічно. В будь-якому разі це цікаво. І я не можу сказати, що розчарована. Кожна людина, яка мені траплялася – була потрібною. Адже всі люди різні – а не хороші чи погані! І від всіх можна чогось навчитися. Той графік був цікавий, корисний для досвіду, і там, можливо, здобувалося відчуття дисципліни (хоча ні, його таки Мами з Татом заклали). Мені було гармонійно в тому середовищі. Зараз – ні. Я б не змогла і не захотіла б знову працювати в такому режимі. Я маю дитинку, яка потребує моєї уваги, і мої життєві акценти зараз інакші, ніж тоді.
- Хто вчив тебе журналістики, на кого ти рівнялася?
- Гарна журналістська освіта – Київський чи Львівський журфак – сьогодні закінчують далеко не всі, хто приходять у цю професію. Та принаймні є можливість спілкуватися з випускниками «ще тієї школи», і коли є емоційний контакт – вони погоджуються ділитися тим, що знають самі. Сказати щиро: недостатньо бути філологом, щоби вважатися журналістом. Можна грамотно писати, правильно ставити коми і читати правильну літературу. Але й безграмотний журналіст – це якийсь… недожурналіст, чи шо. Колись сперечалися з колегою, яка казала: «Та що там ті філологи… От журналісти – це да, це сила!» Я переконана, що талант і фаховість мають бути поруч.
Коли я навчалася – кафедри журналістики в ЧНУ ще не було Зараз є. І слава Богу, що кафедра сьогодні долучає до викладання журналістів-практиків.
Тож я закінчила філфак. А потім мені просто щастило на людей. Повально! Завжди! Куди би я не прийшла! На людей, якими захоплюєшся, яких радієш бачити: і в прес-службі, де за сусідніми столами сиділи журналісти, і в газеті – зокрема, пощастило з Людмилою Флорівною Чередарик – вона з тих людей, у яких є поєднання таланту і професіоналізму. Коли я прийшла сюди – розуміла, що не знаю цієї справи, але хочу її знати і буду вчитися!
- Та так захопилася, що продовжувала писати навіть з декретної відпустки…
- Коли тебе оточують люди, які тебе розуміють – твоя душа відкрита. Відчуття потрібності для людини, певне, найголовніше. І все, що ти робиш – має бути комусь потрібне. Інакше ми втрачаємо будь-який сенс.
Я намагаюся відчувати цю грань: якщо тебе десь не треба, який зміст тобі там бути? Хоча, оцього «мене не треба» ніколи не відчувала. Вважаю, що всі люди, які приходять в твоє життя – мають у ньому бути. Якщо йдуть від тебе – просто мають піти. І ніхто нікому не має дорікати. Я стараюся аналізувати свої відчуття, зловити себе на неприхильності до когось, чи навіть на страшному – ненависті. І цілком щиро кажу: я не знаю цього відчуття. І не уявляю, що має зробити людина, аби в іншій викликати ненависть.
- Який написаний тобою матеріал набільше запам’ятався?
- Період роботи в газеті був доволі недовим, але надзвичайно сконцентрованим, насиченим. Було багато легкого і цікавого – наприклад, про черепах в ботанічному саду, чи про слона, вирізаного якимось майстром з дерева. Але було й серйозне. Гадаю, якщо ти написав і тобі вдалося торкнутися найглибших людських емоцій – оце тема!
Якось спілкувалася з жінкою, яка працювала в Італії. Говорили десь 2,5 години. Звісно, що все в газету не вмістиш. З усього, що вона розповіла, вибрала кілька історій. Про те, як люди їдуть в чужі країни за кращим, за надією, за позитивною картинкою, мріють допомогти дітям. І комусь справді щастить. А іноді – ні. Такою нещасливою стала й історія заробітчанки, яка багато років надсилала гроші доньці в Україну, а коли в самої виявили онкозахворювання, донька по телефону відповіла маминим приятелькам-заробітчанкам: «Мені її не треба, залишайте її там». Ця історія – про справжнє життя, і вона мене вразила. Не знаю, чи пам’ятають мої тодішні колеги Люба Плахіна і Ліда Кирилюк, але я застала їх в редакції з почервонілими очима і шморгаючими носами, коли вийшла газета… Певне, це і є «те». Якщо є емоція, і якщо люди відчули героя, про якого ти пишеш. Те, що кажеш – не має залишати байдужим. Якщо ні – наскільки воно успішне і має зміст?..
- З журналістики ти повернулася в чиновницьку діяльність. До того ж, від газети – до сфери телебачення і радіомовлення. Не складно?
- Зовсім ні. По-перше, всі мої колеги в областях – журналісти. З ними легко. Та й досвід роботи в ОДА допомагає. Адже там мала спілкування з усіма журналістами – як з газетярами, так і з радійниками, телевізійниками, інтернетчиками… І робота ніколи не була для мене суто роботою. Це життєвий багаж. І хоч не з усіма ми близькі друзі, бо друзів в принципі не може бути надто багато, та загалом я маю товариські стосунки з усіма. Це не складно, просто я роблю все на позитиві. Так легше. І якщо спілкуєшся на позитиві – то і результат маєш позитивний.
Насправді – всьому свій час. Але, певно, найважливіше, аби все, що ти робиш, не суперечило твоїй власній совісті. І так воно й було… І в кожному «етапі», і після їх завершення було й залишалося щось таке, що для мене справді вартісне. У День журналіста до мене підійшов один зі старших колег і зі сльозами в очах розказував, яка я хороша… Так розказував, з душею й щиро, що я ледь сама не розплакалася. Йшлося про період роботи в прес-службі. Це – ЛЮДИ. І в «період газети» було так само: насамперед – ЛЮДИ. Треба дитині ліків – написала – влада заворушилася, допомогла. Прорвало в когось каналізацію – написала – комунальні служби заворушилися, полагодили. І тепер – теж про ЛЮДЕЙ… Бо ж телебачення і радіо – це найефективніша зброя. Людям можна навіяти що завгодно – люди вірять телевізорам і радіоприймачам… Тож ціную можливість, будучи там, де я є, вчасно робити ті речі, без яких також ніяк…
Розмовляла Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
