Сашко ТКАЧУК – буковинець, який за короткий час з журналіста-початківця перетворився на зірку. Це й не дивно – із його могутньою фігурою у вишиванці, колоритним козацьким чубом і численними талантами: фотографа, відеооператора, автора пісень і невтомного генератора ідей. Політолог за освітою, здобуваючи журналістський досвід спочатку в газеті, а згодом на телебаченні, захопився «мистецтвом зупинення миті», на початках підробляв фотографом на весіллях та інших забавах. Урешті досяг рівня, коли цікавим стало не спіймати кадр, а розкрити ним характер, таємницю. Далі – більше: захотілося вишикувати кадри в усвідомлений, структурований рядок-історію. Так у його життя прийшло відео. А коли почалася війна, мобілізація Сашка мобілізувала і його таланти. І з’явилися кліпи на пісні буковинки Марини Тимофійчук, пісня «УкрОп» у виконанні козак-рокерів «Гайдамаків», проект «Музика воїнів».
Кілька Великодніх днів Сашко перебував у Чернівцях, тож розповідь про карколомні сюжети у житті «Мамая з Чагра» (саме такий позивний в Олександра, який провів кілька місяців, охороняючи морський кордон у Запорізькій області) – з перших вуст.
З вишиванкою по життю
– Хто посіяв у твоєму серці зерно патріотизму?
– Мама і дядько – історики, це люди, які в дитинстві давали читати правильні книжки – українські, а не тільки радянські. Вдома – величезна бібліотека. Ще з дитинства мені розповідали про різні традиції, історію. Я дуже вдячний за це моїм рідним, взагалі, для мене найдорожче – це сім’я.
– Вишиванка-стайл – теж звідти?
– За духом – так. А ідея запровадити День вишиванки, який ми з друзями проводимо вже 8 років поспіль і який поширився з Чернівців на всю Україну, народилася спонтанно, на перерві між парами в Чернівецькому національному університеті. Якогось дня один з наших друзів прийшов у вишиванці, а Леся Воронюк сказала: «А давайте зробимо свято». Зробили, починалося воно з 50-ти людей, а тепер до нас долучилися інші міста.
– Ти шукав на Фейсбуці інтерактивну карту України… Це для якогось нового проекту?..
– Для того ж Дня вишиванки. Ми хочемо зробити інтерактивну карту, щоби людина «клікнула» на будь-яку область України, і їй одразу «видавало» всю інформацію, пов’язану з вишивками, традиціями, які саме візерунки та кольори на вишиванці, що вони символізують, як з’явилися тут… Вишиванка стає зараз модною. Хтось її вдягає свідомо, хтось несвідомо, не розуміючи значення. Вишиванка – це своєрідне послання, набір кодів. Кожен узор вказує, з якої ти області, що хотіла сказати майстриня… Тож є отака глобальна ідея: дослідити цей величезний і дуже цікавий пласт культури, щоби люди могли дізнатися про свої традиції і щоби це залишилося нащадкам. Приміром, ти народився на Донбасі й думаєш: «Яка в мене вишиванка?». А відкрив карту – ось тобі й традиції, й історія вишиванки твого регіону. У світі сучасних технологій важливо залишити це саме в такій формі. Це потрібно для розуміння своєї ідентичності.
– Чи є якась людина, яку ти наслідуєш у житті чи творчості?
– Ні, немає. Якщо чесно, то я намагався, але в мене не вийшло. Бо зазвичай я поглинаю від кожного потроху і в мене немає кумирів. Як у житті, так і у творчості.
Від лінощів – до творчості
– До професії журналіста мене штовхнула лінь, – сміється Сашко. – Здавалося, що це дуже легка робота. Але коли подорослішав, зрозумів, що треба працювати, щоби чогось досягнути у будь-якій професії. Просто у творчій ти працюєш мізками, а це зовсім не легше, ніж фізична праця.
– А як став фотографом?
– Коли мені було років 14, удома з’явився фотоапарат. Його купили не для мене, а просто щоби був, щоби знімкувати якісь сімейні свята. Щось клацав ним. Не можу сказати, що я робив це тоді свідомо чи з натхненням. Захопився фотографією пізніше, почав фотографувати квіточки, песиків, потім дівчат. І так став фотографом (сміється – авт.) Якщо серйозно – то зрозумів, що мені подобаються люди, спілкування з ними. А фото – це і є люди та спілкування. Відчув, що то моє. І зараз віддаю перевагу портретам. Бо люди – це емоції, стан душі, який можна передати. Макрозйомка чи природа – не наскільки цікаві, як люди. Хоча це теж знімаю, та лише тоді, коли всередині не натхненний, просто з їхньою допомогою відволікаюся. Бо коли знімаєш людей, це виснажує, а коли природу, то це, навпаки, релаксує й надихає.
– Режисура – це інший жанр мистецтва. Що наштовхнуло спробувати себе і в цьому амплуа?
– Так, це зовсім інше. Якщо фотографія – це, скажімо, основоположне, то після неї йде відео – картинка в русі. Мені захотілося створювати картинки, які рухалися б, і вкладати в це свій зміст. Насправді доволі непросто зробити одну фотографію і спромогтися вкласти в неї всю режисуру, сюжет… Тож іноді (але не завжди) простіше розповісти історію, коли цих картинок більше. Навколо безліч подій, яких хочеться показати через власне бачення. Відео дає таку можливість.
– Звідки ти черпав знання для створення відеотворів?
– Я працював на телебаченні, тож маю певний досвід. Знання про технічні моменти черпав з Інтернету. Якісь нюанси підказували колеги. Але найбільша складова творчості – самонавчання. Відео – це те, що мені подобається робити, в ньому мої бачення і відчуття.
– Надалі фотографія й режисура будуть поєднуватися у твоїй творчості чи ти присвятиш себе чомусь одному?
– Як буде натхнення, як складуться обставини – поки що не знаю. Я хотів усе життя займатися фотографією, але зараз склалося по-іншому: є можливість для режисури, але однозначно закидати фотографію не збираюся. Фотографія є комерційна і некомерційна. Я вже тривалий час цим не заробляю, але вона дозволяє мені залишатися на плаву у творчому руслі, реалізовувати свої проекти і бачення. Творчість – це не завжди комерція. Якщо ти хочеш заробляти швидкі гроші – йди розвантажувати вагони.
Закономірність випадковостей
– Як виникла співпраця з Мариною Тимофійчук (чернівецька співачка і, певний період, чиновниця – авт.), з гуртом «Гайдамаки»?
– З Мариною я познайомився на Майдані, де вона знімала свій кліп. Вона попросила у мене допомоги. Я дав їй потрібну техніку, заодно залишився на зйомку кліпу. Так і здружилися, а вже восени, коли я приїхав у відпустку зі служби (Сашко пішов туди добровольцем – авт.), Марина запропонувала мені зняти кліп на пісню «Я не дозволю вбивати мого брата». Коли ти пов’язаний у роботі ще з кимсь, ви повинні знайти консенсус, поєднавши дві ідеї, два задуми в один. Щоб відчути всі тони, півтони, я прослухав пісню багато разів, – тільки «пропустивши» композицію через себе, можна зрозуміти, що хотів сказати автор. Бо кожний вірш пишеться із конкретною метою. Так і почали співпрацювати. Пізніше зняв кліп на її пісню «Герої повертаються додому».
А от з «Гайдамаками» взагалі дивовижна історія вийшла. Я написав пісню «УкрОп» («Український Опір» – авт.). Узагалі, тоді, восени, в мене була якась душевна потреба написати таку пісню… Осіння депресія, у повітрі – невизначеність щодо ситуації на фронті, люди морально видихалися через події в державі… А я за своїм характером не терплю такого стану і намагаюся якнайшвидше його позбутися: я все завжди вирішую на позитиві. От тоді й виникла ідея написати пісню, яка дала б людям якусь «надію», подарувала драйв. Пісня – це така штука, яку зрозуміють усі. Слова писав такі, щоби вони усім сподобалися: і дітям, і молоді, і людям у віці. І кліп, власне, теж знімав із такою метою: там показані всі верстви населення, зображена українська сім’я і демонструється, що від справ кожного залежить майбутнє держави. Така була ідея пісні, та я не знав, хто міг би її виконати. Підказала моя колега Леся Воронюк: «А подзвони-но «Гайдамакам». Тобто цей дзвінок не був цілеспрямований. Я зателефонував хлопцям і запропонував їм пісню. Лідер гурту Олександр Ярмола відповів, що вони «не беруть чужі пісні». Але пообіцяв послухати. А згодом передзвонив і сказав, що їм сподобалося: «Отже, записуємо».
Взагалі я з ними зійшовся у творчому ключі, у плані співпереживань, адже вони у піснях так само розповідають про події в країні. Вони пишуть військово-патріотичну музику, а тексти їхні насичені патріотичними мотивами. Вони козаки, я теж себе так позиціоную.
«Тим, що я створив, будуть надихатися нащадки – маю надію»
– Культурно-мистецький і військово-патріотичний проект «Музика воїнів» (серія кліпів, де військові музиканти у формі, із вигаданими псевдо виконують на різних музичних інструментах відомі композиції) став дуже популярним в Україні. Яка його головна мета?
– Є кілька завдань. Головне – показати, що українські військові – це не варвари, не карателі, а культурні й виховані захисники своєї держави. Окрім того, музика – це те, що залишається у вічності. Адже у нас є і стародавня музика, і фольклорні пісні, які прийшли з минулих століть. Тож маю надію, що моїм проектом будуть надихатися наші нащадки і знатимуть, за що боролися їхні предки.
Насправді є багато військово-патріотичної музики, але не всі її чують. Тому ще одне завдання, яке стоїть переді мною – донести цю музику до великої кількості людей. Цей проект покликаний об’єднувати людей і надихати на краще. Створювати позитивні емоції, давати надію на перемогу й мир. У рамках цього проекту вже виконувалися духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» на бандурі, «Аркан» на сопілці, Гімн України на віолончелі, «Місячна соната» на фортепіано, «Лента за лентою» на шотландській волинці. Незабаром пролунають композиції на скрипці і кларнеті.
– Розкажи, будь ласка, про проект «Інформнапалм» і як ти став його частиною?
– Це волонтерський потужний антипропагандистський проект проти Росії. Це велика мережа волонтерів та інформаторів, яка висвітлює події війни на Сході. Її створив мій колега, буквально на бажанні протидіяти. Мене це теж зацікавило і я почав працювати. Проект складається з людей, які збирають інформацію з відкритих джерел, роблять розслідування, зокрема, за допомоги соцмереж. Наприклад, російські військові виставили фото в соцмережах. А наша команда з допомогою геолокації (функція, яка показує будь-де і будь-кому, де ви зробили це фото) доводить, що вони дислокуються не на полігоні в Росії, а на території Донецької області. Інколи навіть місцеві жителі телефонують і кажуть: а в нас відбувається те-то і те-то. Ми перевіряємо інформацію і передаємо її аналітикам, які, в свою чергу, систематизують і оцінюють. «Інформнапалм» має велику доказову базу військових злочинів російської армії і сепаратистів, яка складається з унікальної інформації, а не просто для «галочки».
– Ти вже тривалий час працюєш у Києві. Чи мав це колись за мету?
– Так, і я скажу, чому. У Чернівцях мені добре, але тісно. Місто маленьке, а я на зріст великий – не поміщався (сміється – авт.). Просто приходить певний момент, коли ти розумієш, що треба рухатися далі. У Києві просто більше можливостей для самореалізації. У Чернівцях є шанс проявитися новому поколінню молоді.
– Для когось солодке слово «влада», для когось – «гроші». А яке найсолодше слово для тебе (якщо б тебе запитали 3-4 роки тому, не в час АТО)?
– Певно, я міг би спокуситися, якщо б мені сказали «подорожі». Бо гроші та влада – речі, які рано чи пізно закінчуються, а подорожувати можна вічно.
– У тебе з’явилися люди, готові фінансувати зйомки? Чи й надалі все самотужки?
– Поки що все на волонтерських засадах. Думаю, варто почати фандрайзинг (пошук і збір коштів, інвесторів для здійснення проектів – авт.).
– Як гадаєш, якщо б доля не штовхнула тебе в обійми війни – чи створив би ти те, що створив?
– Думаю, ні. Обставини змінюються і мобілізують творчі думки, потенціал на щось інше. Я не зняв би це. Але зробив би щось інше, бо стояти на місці – це не моє.
Ксенія ВЕРБОВСЬКА, «Версії»
