«У Чернівцях мирно й добре. Та я хотів би, щоби люди розуміли: це так, тому що ми – там», – каже доброволець АТО Олександр Бакіновський
Одного дня вони повернуться з війни, наші чоловіки. Чи розкажуть про те, що бачили? Чи запитувати, як там було? В одне вірю: саме вони зметуть як сміття усіх пристосуванців, які сьогодні тримаються за владу і роблять вигляд, що працюють на Україну, а насправді лобіюють лише власні інтереси.
«Ми зараз в АТО. Але прийде час, коли ми разом це зробимо», – каже 37-річний доброволець із Чернівців Олександр БАКІНОВСЬКИЙ, батько трьох дітей, підприємець, який очолює Координаційну раду з боротьби та протидії корупції та охорони громадського порядку м. Чернівці.
Дружина плакала, але не зупиняла, коли пішов добровольцем. Як зупиниш, коли людина хоче? Приходить момент, коли не можеш їсти, спати, залишається тільки одна думка… Я пройшов Майдан. Як було залишитися вдома, адже ворог – на нашій землі?
Надійний тил – дружина, яку люблю, яка розуміє… Вона працювала сама – бізнес не постраждав.
Ніколи не був в армії, не стріляв, не кидав гранати. Спочатку пройшов 12-денну підготовку в Дніпропетровській області: отримали обмундирування, прийняли присягу й двічі були на стрільбах. Уперше в житті стріляв. До того хіба що кидав «коктейлі Молотова» на Майдані взимку.
Щодня знаходили тіла загиблих: дощ пройшов – голова стирчить, коліно. Потрапив у спецроту охорони стратегічних об’єктів у Донецькій області. Пригадую перший день: безліч емоцій, окопи, бліндажі. Війна – як у фільмі, лише наяву. Щойно пройшли бої: десантна група прорвала лінію оборони сепаратистів, яких налічувалося 2,5 тисячі. Протягом місяця Нацгвардія під час щодня зачистки знаходила тіла загиблих (і наших, і сепаратистів). Бойова техніка стояла просто на могилах сепаратистів. Дощ пройшов – стирчать частини тіл загиблих. Закидаєш землею, бо ж треба ходити..
Дві години – чергуєш, дві години – спиш , їси, миєшся. На 10-й день я забув, як звали. А потім друге дихання відкривається, навіть можеш йти чергувати за хворого товариша. Або за того, хто не може (хоче спати), бо заснути на чергуванні – це все..
Хтось познімав усі «розтяжки» і акуратно виклав гіркою, натякаючи нам: «Ми тут, знайте».
Два дні йшли дощі й був сильний туман. Табір, поля, «розтяжки» ( і наші, і ті, що клали ще сепаратисти). У 150 метрах від нас хтось поскладав всі розтяжки сепаратистів, виклав гіркою й пішов. Лише «павучки» від розтяжок залишилися. Хто це був?.. Але, слід визнати – це був ас.
Коли з Нацгвардією «зняли» лігво снайпера, то знайшли тільки снайперський приціл, дальномір, спальник і формену куртку. А його – немає. Настільки професійно вони це робили.
Добровольці в основному чергували уночі, бо мотивації – більше. Нам, добровольцям, довіряють. Більшість – старшого віку (був навіть 60-річний), шановані люди, які вдома зробили успішну кар’єру, мають дітей.
Мобілізовані були місцеві, з прилеглих територій, які приїхали з невеликими сумками. Спочатку було: «Дивись, мажори приїхали» (ми ж з величезними рюкзаками, спальниками, бо не на місяць їхали). Та почалися стрільби, навчання… Добровольці – кращі! Бо мотивації більше. Нас було десятеро, а їх – понад 300. І ми між собою вирішили: давайте їм доведемо, що це можливо – стати кращими. Тренувалися щодня, всі бойові позиції стрільби («з коліна», «лежачи») вивчили назубок.
Тож нічні зміни були, в основному, нашими. Бо вночі організм втомлений. Молоді хлопці, були випадки, засинали. Карали їх. По-військовому.
Страху не відчуває лише дурень. Я бачив загиблих… Дякувати Богові, моїх друзів така доля обминула. Хоча побували і під кулеметним, і під автоматним обстрілами. Попереду підривалися «розтяжки» (перед нами йшов пес), а всі – неушкоджені. Було, що черга наших же пройшла поряд під час бою. Просто пощастило.
У такі хвилини, звичайно ж, є страх. Почуття самозбереження – дуже важливе. Перед від’їздом я бачив інтерв’ю з генералом-спеназівцем (ще з СРСР), який сказав, що на війні найбільш корисний воїн – із хорошим почуттям самозбереження. А той, хто побіжить на автоматну чергу, – зайвий баласт.
Роль смертника – у того, хто йде зустрічати машину. За поворотом лунають вибухи, їде незрозуміла машина… Оці перші ночі: переламати себе, вийти в ніч з ліхтариком, зупинити машину, перевірити багажник, а ти ж не знаєш хто там, скільки… Йдеш секунд 10 і перед очима слайд-шоу: сім’я, діти, весілля, свій дім збудував… Мандраж… Та за три-чотири рази він проходить. Навчаєшся дослухатися: якщо напруження якесь і людина не хоче виходити чи починає сварку – в радіусі 400 метрів чітко лунає звук перезарядження крупнокаліберного кулемета (нас прикривають з трьох точок). Людина осікається одразу ж.
Слід також і знати, де саме стати. Бо цієї миті тебе прикривають (з кулемета, з автомата і з «секрета».
«Що, приїхав сюди онуків моїх їсти?» – запитували мене, почувши, що я з Буковини. Лише гумор допомагав: «Ні, не буду. Майонез вдома забув, а без нього – не заходить». І мені вже посміхаються: «Слухай, ти якийсь нормальний». Розмовляє вже українською. Там багато розмовляють українською, в селах – точно.
Люди мені там в принципі сподобалися. Коли ми від’їжджали – вони плакали. Ми залишали все перефарбоване в жовто-блакитні кольори, запровадили традицію, яка місцевим дуже сподобалася – прикріплювати замок вірності до поруччя мосту, який збудували наші.
Вдруге їхати важче психологічно. Вперше їдеш на емоціях, на патріотизмі, а вдруге, після відпустки – реально розумієш, куди їдеш. Немає підготовчого періоду, емоцій. Від першого дня: казарма, автомат, бронежилет, гранати, каска… – пішов!
Трапилося те, у що повірити неможливо. Приїхали волонтери на наш блок-пост перед моїм від’їздом у відпустку. Провели 22 години в дорозі. Телефонують мені: «Де би поспати?» Я відповідаю: у бліндажі є два ліжка, ми вночі чергуватимемо, а ви відпочинете. Вони вранці передали нам відро салату Олів’є, нарізаного дружинами. Воно не настільки хочеться їсти, як приємно, що з любов’ю. Він каже: «Бачу у вас все в рамочках листи від школярів з усієї України, а чернівецьких – немає. Ось тут листи від учнів двох гімназій та трьох шкіл». Я починаю перебирати, а там листів 30. Дістаю лист своєї середньої доньки з написом: «Бійцю АТО». Я був у шоці. Навіть не повірив. Ще раз дістаю, читаю напис… Я плакав. Від щастя. Навіть не відкрив. В кишеню, і – додому.
Я розумію, що у Чернівцях мирно і добре. Та я хотів би, щоби люди пам’ятали, що це тому, що ми там. А вони забули.
Поїдемо ми звідти – ворог буде тут завтра. З Придністров’я, ще звідкись. Чернівчани ж не розуміють, що три танки і 20 десантників, і Чернівці – на колінах. А знаєте, чому? Бо ті люди будуть стріляти і вбивати! А коли смерть іде у наступ – ти стаєш рабом за три секунди. Я бачив на власні очі, що відбувається з людьми, коли вбивають тих, хто поруч. Хоч він і українець, і патріот, але готовий на все, щоби вижити.
Чоловіки плачуть на війні. Скупа чоловіча сльоза. Від безвиході, коли не може поїхати до хворої матері чи на похорон… Коли втрачають найкращого друга. Коли в твоєї дитини день народження…
Приїжджаєш додому і бачиш, що багато кому – все одно. Хочеться мовчати, бо їхнє «компенсаторне мислення» дратує. Ти пішов за покликом серця, кажеш про це, вони слухають, а потім питання: «А навіщо тобі це? Невже при своїй зарплаті не міг удома біля дружини посидіти? Є люди, які там більш потрібні…»
То чого ж ви не приїхали – більш потрібні? Це у них просто виробляється такий захист, бо розуміють: ти зробив цей крок, а вони – ні.
Мені близька позиція моїх бізнес-партнерів: «Я заробляю гроші, я готовий платити. Але я боюсь, я не воїн. Я неодружений, не маю дітей, я жити хочу. За те, що не йду – буду заправляти машини, які йдуть до зони АТО, купувати дорогі прилади тощо.
Ми теж хочемо жити, звичайно ж. Та коли так думатимуть усі? У людей там здають нерви від втоми, психологічного тиску. Ніби не вбивають – ми не на самій передовій. Так, є провокації: прострілили палатку, «розтяжки» спрацювали. Ніби не під «Градами» сидиш, але коли ти постійно зі зброєю, перебуваєш у постійній напрузі. Три-чотири колони за ніч і ти повинен забезпечити їхнє проходження. А тут раптом джип – за 15 секунд до появи колони наших. Піднімаєш автомат – черга вгору. А раптом ти вгору, а він чергу – в тебе? Ти на дорозі один, хлопці – за 200 метрів. А він розвернувся й поїхав.
Багато хто в Чернівцях вважає: «Та шо… як не вбили та не поранили, то де ти був?» А це ж прояв професіоналізму – жоден з хлопців не поранений. За свою десятку скажу: ми взагалі там не вживаємо спиртне. Турнік, бруси. Бо чуємо: той напився – вибухнула граната, той був п’яним, почав стріляти – поранив своїх. Багато чого там трапляється з необережності: через дурість, браваду. В того, хто пробув там 20-30 днів, – це знімає як рукою. Бачиш, як хтось гине – і все.
З нами стояли хлопці на БРДМ з крупнокаліберним кулеметом, який стріляв по териконах у відповідь, коли наших обстрілювали. Був з ними Сергій, сапер. Вівчарка в нього спеціально навчена. Потім полковник Сєвєр проїжджає через 1,5 місяці, каже: «Немає хлопців, пряме влучення танка..»
У багатьох хлопців зуби посипалися. Швидше від води, від харчування. Не вистачає вітамінів.
В Артемівську в День української армії 6 грудня – вибухи, стрілянина, «двохсоті», декілька трьохсотих. А наступного дня командування приймає рішення: в центрі міста провести святковий концерт, щоби продемонструвати дух української армії. Наша рота охорони – у супроводі, після нічної варти. 1,5 години на площі кілька тисяч людей слухають, дякують, а наприкінці вимагають заспівати гімн. Оце – ті моменти, про які треба писати у ЗМІ, а не про те, що десь немає буржуйки і хлопці мерзнуть. Та купіть її за 300 гривень та й привезіть!
Війна змінює. Виникає почуття братського плеча: коли все набридло, нерви здали, а тобі кажуть: «Та кинь ти, подивися, тут всі такі». Тоді відпускає.
Починаєш розуміти глибше і цінувати сім’ю. Дружина каже, що я дуже змінився: раніше – справи, а зараз хочеться просто бути поряд. Можливо, тому, що розумію: ще кілька днів – і повертатися з відпустки.
Багатьох людей викреслив з телефонної книжки. Лише 2 відсотка знайомих телефонують: «Я маю 1-3-20-30 тисяч гривень – хочу витратити їх на вас». Інші хочуть, щоби їх просили: «Якщо тобі щось потрібно – зателефонуй». А людина з цих 2 відсотків, яка давно живе за кордоном і просто приїхала до мами, побачила все тут, мені телефонує: «27 градусів морозу – завтра передамо теплий одяг. І не віднєкуйтеся, а скиньте розміри».
З іншого боку, можливо, люди втомилися. А мою дружину дуже дратує байдужість людей.
Потрібна мобілізація. Якщо не прийдуть нові хлопці туди – буде дуже важко. Я пробув понад 110 днів там і ще буду повертатися, бо розумію: на моє місце повернутися нема кому.
Дехто каже: «Це не моя війна, це війна олігархів. У країні нічого не змінюється, я заради когось гинути не хочу». Добре, хлопці, але ж є ще й Україна. Вона як мама в нас – одна. Більш прийнятна позиція: «Я готовий за це платити. На мені тримається бізнес» А є такі, волонтер розповідав, які кажуть: «Опять попрошайнічать прієхал?» І дає 50 грн, коли в людини обороти – мільйонні на місяць.
Коли ми повернемося – все змінимо тут. Там відбувається очищення. Пріоритети цілком змінюються. Варто боятися нашого повернення тим, хто сьогодні займається корупцією. Загалом це плюс, що ми поїхали. Бо ми витримали удар і побачили, хто зараз підняв голови, створив громадські організації… Причому, ті, хто писав на студентів і виступав проти Майдану, тепер – золоті леви якоїсь чорної сотні, лідери громадського руху. Люди! Ви півроку тому хотіли посадити студентів. Увесь бруд вийшов. А за нами – чистота, бо ми воїни світла. Найкращі – вони будь-що повернуться. Шкода лише, що майже всі хлопці, що були з теперішнім чернівецьким мером на Майдані, зараз в АТО. І тих, справжніх, скажемо так, бійців, немає поруч. Але правильно витриманий удар загартовує. Бачиш тепер, хто залишився на місцях, хто чим займається, хто і що лобіює. Головне наше завдання – вчасно і грамотно вимести їх віниками, як сміття. Ми зараз в АТО, але прийде час – повернемося і разом з вами це зробимо. Повірте: ті хлопці, що повернуться – це кремінь, який зламати НЕМОЖЛИВО!
Юлія БОДНАРЮК «Версії»