Чернівці Буми Тутельмана

Всесвіт балкону, розплюснуті «бляшки» на трамвайних рейках, «святі» середи та п’ятниці в художній студії, танці в Палаці, єврейська школа і Європа, що втратила голову

У просторій квартирі чернівецького (європейського) художника, заслуженого діяча мистецтв України Броніслава Ту­тельмана, якого все місто знає, як Буму, зі стін і кутків на гостей дивляться картини, іудейський амулет-хамса у вигляді долонь­ки з оком, а ще – християнське розп’яття. На жартівливе запитання, чи не сваряться символи різних релігій, Бума відповідає заперечно. І додає, показуючи на свою голову: «Усі сварки – ось тут».

Бумине житло – це дім його дитинства. Батько оселився в Чернівцях 1932-го. Був комуністом з 1929-го року (а Радянська влада сюди прийшла аж 1940-го), за комуністичні переконання у свої 23 роки відсидів у в’язниці, а його син згодом ходив з клеймом «антирадянщика».

Бума стверджує, що не шкодує за жод­ною секундою радянського часу. Хіба що за молодістю – бо вона завжди прекрасна. «Тих Чернівців уже немає. Але будуть інші. Це нормально. Я ж також був молодий, чорнявий і кучерявий, – зауважує цілком спокійно. І додає з хитрою усмішкою: «Але ж тепер я не гірший!»

Наша розмова символічно то­чилася на балконі – хоча й не на тому, що закарбований у світлинах Тутельмана для календаря, зро­бленого на замовлення Німецького посольства в Україні. Про той бал­кон, з якого можна спостерігати зміну життєвих циклів, народжен­ня і смерть, тісне переплетіння живого і ненаділеного душею, скінченного і вічного, сам Бума каже: «Можна об’їхати вздовж і впоперек земну кулю, сягнути космосу, Сонця, інших зірок – і далі шкільного глобуса не просу­нутися. А можна, подорожуючи (сидячи, стоячи, лежачи) лише од­ним чернівецьким балконом, осягнути Всесвіт і навіть злетіти в космос». На іншому балконі говоримо про Чернівці.

«МОЇ БАТЬКИ, ПРИБУВШИ В ЧЕРНІВЦІ, НЕ ЗНАЛИ ЖОДНОГО СЛОВА РОСІЙСЬКОЮ»

Родина Тутельманів (Бума крайній зліва у шкільній формі).

Пан Броніслав став Бумою ще в дитин­стві – коли хтось із сусідських хлопців не міг вимовити складного імені товариша. Досі так звуть його і друзі, і просто знайомі й незнайомі, і навіть учні в художній та загальноосвітній школах, де він викладав.

«Цей дім – на 15-17 квартир. І тут жило лише 4 неєврейські родини, – пригадує Бума. – Сьогодні мало того, що їх всіх не­має, я навіть і не знаю, хто тут живе. Немає «мого» будинку, «моєї» вулиці, двору – тим паче… Мене ніхто тут не турбує зараз. Пам’ятаєте, як знаменита Фаїна Раневська казала про самотність: «Це коли в домі є телефон, а дзвонить лише будильник». Це не мій вибір – просто нікому мене турбу­вати. Чи подобається це мені? Я вмію… чи, точніше – намагаюся сприймати все як є. Ситуація неоднозначна: щось мені подо­бається більше, щось менше. Але ностальгії за тим часом немає: ні секунди не хотів би того часу. Він був нехороший. А молодість – вона завжди добра.

Пам’ятаю свій двір… Як поважно йшов на обід професор-ендокринолог Яків Давидович Кір­шенблат – такий огрядний, з великим портфелем… Всі тоді знали по кілька мов. Мої батьки не знали російською жодного слова. Йшли на базар – говорили укра­їнською, румунською, єврейською… А російської навчилися уже з нами, дітьми, допомагаючи робити уроки.

Пригадую, як по вул. Кобилянської, від будинку, який кілька років тому зава­лився, з’їжджали на санчатах провулком Українським (нинішньою вул. Райса) вниз. Як ганяли в усі хлопчачі ігри: «козаки-роз­бійники» (малювали стріли, шукали одне одного), «бляшки» (ставили кришечки від пляшок з-під води під трамвай, аби він їх сплющував)…

Я закінчив 6-ту школу – тепер це ру­мунська гімназія. Нас у класі було 37-38 дітей. З них лише 6 були не євреї. Говорили переважно російською. Але правом звіль­нитися від вивчення української зазвичай користувалися насамперед… українці. І це треба визнати. І взагалі завжди треба казати правду».

«ЦЕ БУЛО МІСТО НА ВИЇЗД»

«Нещодавно я загубив гаманець, – розважливо, без тіні жалю розпо­відає пан Броніслав. – Грошей там було небагато, відчутною втратою стало лише те, що разом з ним загубив пенсійне посвідчення, а це вже документ. І то не страшно: міг же бути паспорт! Або й закордонний. Або ще й з візами! – по­глиблює Бума драматизм ситуації, і тут же повертається до не такої страшної реальності: – Щоби його поновити, виявляється, треба зверну­тися до міліції, позаповнювати безліч документів, витратити купу часу свого і слідчих на розмови й опитування… Коли молодий міліціонер записував мої дані у свої бланки, поцікавився, що це в мене за прізвище таке. Я аж здиву­вався: прізвище як прізвище. Але він наполягав: «Ну, з якого ви регіону?». Розумієте? Виросло покоління, яке не знає нічого про ТІ Чернівці. А це зна­чить, що ТИХ Чернівців уже не буде. Це не погано, ні. Будуть інші.

Це місто нагадує мені жінку, яка не тримає плід. Вона всіх викидає. Так і Чернівці – завжди викидають світлі імена, і вони всі не тут.

Це було «місто на виїзд». Усе моє покоління виїхало, це триває все моє життя. Йдеться не лише про еміграцію. Причини виїзду – Чернівці все ж провінція. І це пов’язане не з територіальним розта­шуванням, а з урядовим ставленням. Мої однолітки виїжджали вчитися до Москви, Пітера, навіть до Сибіру – а сюди не повер­талися. Роботи тут для них – в тому числі й для тих, у кого п’ята графа в паспорті була цілком благополучною – не було. Теж своєрідна еміграція – внутрішня. Емігра­ція – це не цукор, це як операція на серці. Коли їдеш укорінюватися в чуже життя – це об’єктивно важко.

Певною мірою про ті Чернівці – книга «Черновицкие рассказы», яка буде пре­зентована зовсім скоро на поетичному фес­тивалі MERIDIAN CZERNOWITZ – збірник оповідань тих, хто жив у 70-ті роки в Чер­нівцях. Серед авторів – Ігор Померанцев, Маріанна Гончарова, Володимир Килинич… Ілюстрації – мої картини.

«ЧЕРНІВЦІ – ЦЕ МОЯ НІША»

«Я Рак за гороскопом. Насправді я не вірю в гороскопи і взагалі у всілякі такі штучки… – зізнається художник. – Але колись мені трапилася серйозна книжечка про це. І наскільки я себе знаю, – написане збігається із моїми рисами. Рак – інтуїти­вістський знак. Для мене дуже важливо знати місце. Чернівці – це моя ніша. Це було завжди, скільки себе пам’ятаю.

Я поїхав з дому в 15 років. Навчався в Одесі. А коли згодом, через багато років до­водилося мандрувати, надовго покидаючи домівку (ось цього року весь травень був у Нью-Йорку) – перевіряв себе. З’ясувалося, що я з таким же нетерпінням зараз по­вертаюся додому, як і тоді, коли їздив на навчання до Одеси. Коли приїжджав на канікули, переїжджав міст через Прут, – серце колотилося. І це не минає.

Після СРСР я побував у різних країнах. Але питання «Де краще?» – надто спроще­не, наївне. У мене були виставки в Ізраїлі, в Австрії – та я ніколи не ставлю питання «де краще, де гірше». Економічна площина в кожній країні інша, і вона не є вирішальною. Так не можна порівнювати.

От приміром, Америка. Почнімо з того, що я там не жив. У гостях завжди краще. Якщо йдеться про США, таких міст, як Чер­нівці, там немає і бути не може. Америка – це одне, а Європа – інше. Люди поділяються на дві групи: одні категорично не сприй­мають Америку (навіть якщо там не були) – інші її люблять. Я не можу відокремити в собі банального туриста від художника. Дивлюся на все з точки зору своєї професії. Що стосується Нью-Йорка, – для мене він центр світу. Принаймні культурний центр. Туди залучають усе найкраще з усього сві­ту: оперу, балет, образотворче мистецтво, скульптуру… Енергетика там неймовірна».

«ЯКБИ ВЛАДА БУЛА РОЗУМНІШОЮ – БРАЛА БИ ПРИКЛАД З НАШОЇ ШКОЛИ»

«Так вийшло в житті, що я багато років паралельно із творчістю займався педаго­гічною діяльністю, хоча це надто голосно так називати, – скромно зауважує наш співрозмовник. – Викладав у Художній школі, яка перші кілька років розташову­валася поруч «з міліціонером» на початку Гагаріна – люди мого віку пам’ятають, що там над дорогою височіла така біла мілі­цейська будка, – а потім школа переїхала на вул. Гоголя. Там я працював від 1975 до 1980-го. А ще 20 років я викладав у єврей­ській школі, причому я не професійний ви­кладач з точки зору класичної педагогіки. Та ще й малювання – предмет другорядний, з огляду на математику…

Єврейська школа (ЗОШ №41) – це приклад того, як раніше було в Чернівцях. У моєму дитинстві половина моїх одноклас­ників була з сучасної вулиці Удонова (район тодішнього Єврейського базару). Це було таке «єврейське гетто», в доброму значенні цього слова. Там усі знали ідиш, навіть українці, там жили носії цієї мови. Я й сам непогано розумію ідиш – хоча не говорю: не маю практики. Тоді було просто смішно не розуміти цієї мови. Як зараз у єврейській школі – просто смішно не знати іврит. І не­має жодних мовних проблем, і для цього не потрібне запровадження жодних спеці­альних законів. Школа удосконалюється, розвивається, змінюється її національний склад. Усе менше в ній євреїв. Але вона за­лишається популярною. І якби наша влада була розумнішою, – брала би приклад з цієї школи. І це чудово, що в Чернівцях є єврейська школа, румунська, українські, російська… Чим більше – тим краще».

«ЯКИЙ ПРОСПЕКТ? МІСТО ЗАКІНЧУВАЛОСЯ ЗА СТАДІОНОМ!»

«Я пам’ятаю свої враження від ново­збудованого гастроному «Берізка», при­близно такі, як потім були від Нью-Йорка: диво, будинок зі скла! А Проспект… Який Проспект? Місто закінчувалося за стаді­оном! – щиро дивується Бума. – Тільки «психушка» вирізнялася між приватними хатами й садами. Яка там Полєтаєва… Я за своє життя хіба кілька разів був на тій По­лєтаєва. Що мені там робити? Я там нікого не знаю! Я вже й тут мало кого знаю…

Місто було дуже маленьке, його охо­плювали два маршрути транспорту: один трамвай і один тролейбус. Трамвай ішов від Рогатки (нинішня розвилка біля кінотеатру ім. Миколайчука) до Прута, а тролейбус – перпендикулярно до руху трамваю, до вул. Зеленої.

Була потрясна барахолка на Руському базарі! Пам’ятаю, ми подружилися з Іва­ном Назаровичем Снігуром, коли він часто там щось вишукував. Для нас, міських, це було страшно далеко, ціла тролейбусна зупинка! А Снігур часто пропонував мені пройтися пішки! Провести туди дівчину було дуже ризиковано. «Міські» воювали з «Кемпінгом» і Калічанкою. Тож переможці могли переможених і зі знятими штанами відпустити…

Ми багато часу проводили в Палаці піонерів. Усі, якою б мовою не говорили, називали його просто Палац – навіть не замислюючись, що це українською. Він був дуже значимий, там проводилися гарні вечори, танцульки. Бо танці тоді були хіба що шкільні, або (для більш старших) – під дахом «офіцерки», а в парку зазвичай солдатня збиралася.

Дружки у мене були старші, завжди за­хищали – навіть не знаю, чому. Я був дуже «вуличний». Ніколи не любив учитися, але вчився так, щоби мене не сварили. Малював десь років з 4-х – скільки себе пам’ятаю. Художньої школи тоді не було, існували студії. Найкрутіша – образот­ворчого мистецтва при Будинку народної творчості (Український народий дім). Я був там наймолодший, 13 років. Мій «хрещений у мистецтві» – Володимир Санжаров. У мене було 3 головних речі в житті: школа (куди треба було ходити), вулиця (прихо­див зі школи, кидав портфель – і гайда!), і художня студія. «Святих» у мене було два дні – середа й неділя, коли я біг до студії. Там ніхто не ставив оцінок, але для мене це було дуже важливо: сама атмосфера».

«ХУДОЖНИК ПОЧИНАЄТЬСЯ З МЕССЕДЖА СВІТОВІ, А НЕ МАХАННЯ ПЕНЗЛИКОМ»

«Художня школа тепер – зовсім не та, що тоді. Зараз вона розвиває вундеркіндів. А тоді мене націлювали на професіоналізм, – підкреслює різницю пан Броніслав. – І недарма: коли я вступав у найкраще в СРСР художнє училище (в Одесі), то, здавши екзамен з рисунку, мав аж три «за­йвих» бали.

Часто люди, які не займаються мисте­цтвом професійно, вважають, що просто не вміють робити якихось речей, не вчилися цього. І для них залишається загадкою, як творяться видатні речі. Не хочуть вірити, що є така штука, як талант. Ось, наприклад, фотокамера – це лише техніка, інструмент, який має служити художникові. А художник, насамперед, починається з того, що ти повинен мати що сказати. Має бути месседж зовнішьому сві- тові. А далі – вже засоби. Художник з цього починається, а не з махання пензликом. Років 10 тому в мене була нагода взяти участь у цікавому проекті. У дворі одного з чернівецьких комерційних банків під час будівельних робіт випадково знайшли закопану в землі мармурову статую імпе- ратриці Марії-Терезії, поставлену свого часу на сучасній Соборній площі Чернівців до 100-річчя приєднання Буковини до Ав- стро-Угорської імперії. Статуя була демон- тована з приходом на Буковину румунської влади 1919 року і зникла. Коли її знайшли (щоправда, без голови), то у художників з Відня виникла ідея запропонувати колегам із 5-ти країн, які входили колись до Австро- Угорської імперії, створити кожному свій сучасний збірний образ Європи. У проекті взяли участь 10 художників, «моя» Європа була мусульманкою. Зараз вона стоїть в центральному корпусі Резиденції, просто біля виходу в університетський парк. Це була демонстрація того, що сучасність на- вколо себе кожний бачить інакше, що існує як об’єктивна, так і суб’єктивна реальність. А також що «Європа втратила голову». Не- стандартна ідея, цікавий посил, сучасна реалізація. Якщо ти сідаєш на каруцу (віз – авт.), вона ніколи не обжене «москвич», а «мо- сквич» не обжене «мерседес». Але іноді на каруці швидше доберешся, бо машина в ямі зламається. Для мене першочерговим є – не ЧИМ створити мистецький об’єкт, а ЯК».

«МИСТЕЦЬКОГО СЕРЕДОВИЩА ЧЕРНІВЦІВ, У МОЄМУ РОЗУМІННІ, НІКОЛИ НЕ ІСНУВАЛО»

«На відміну від інших провінційних міст – тієї ж Одеси, Ужгорода, Львова – у Чернівцях ніколи не було «середовища», – констатує художник. – Тому це доволі моторошне місто в такому сенсі. Скільки б не приїхало людей з гарною освітою, життя і побут засмоктали всіх. Приїхала гарна генерація випускників дуже доброго Львівського інституту, але молодим спеці- алістам треба було «вирішувати питання», а талант, мистецтво цього не люблять. Мені було набагато легше: я приїхав до- дому і завжди жив у родині. Батьки, дах над головою, мама нікогда не відмовила в ложці супу… А життя не одного поламало. Маленьке місто, маленькі можливості, маленькі за- мовлення… А щодо спілкування – ніде не написано, що художники мусять дружити чи спілкува- тися. Художники нічим не відрізняються від пекарів, перукарів чи кравців. У кожного своя перукарня і свої клієнти. У мене двоє товаришів-художників – Петро Грицик і Ілюша Реєнтович. З ними у нас гарні стосунки. Обидва зараз живуть у США. Все решта – і заздрість, і інші не надто гідні речі – це стосується неталано- витих людей. Якщо людина талановита – їй байдуже, що про неї думають. Для мене це ніколи не було важливим. Нормальні люд- ські посиденьки завжди були приємніші, ніж професійні. А коли треба було – я це на- зивав «заряджати акумулятор» – я їздив до Москви. Там був і цвіт радянської культури, і андеграунд, художники-нонконформісти. Хоча я ніколи не підтримую настроїв тих, хто давно виїхав і приїжджає сюди на кілька днів погостювати: «Вже не ті Чер- нівці, і Кобилянська не та, і нема знайомих облич…» Якщо ви поїхали – які можуть бути знайомі обличчя?! Так, раніше було інакше. Було 5-6 працюючих кінотеатрів у місті. Люди йшли в кіно, потім гуляли Кобилянською, обгово- рювали фільм. Не було стільки кафешек, як зараз – і кому б вони тоді заважали? Ми з пацанами пили шипучку в під’їздах… Та за- раз все краще стало! Навіщо людям з усього міста їхати шпацирувати Кобилянською, якщо в інших районах є свої розваги? Не без проблем, звісно. От театр – я ж іншого театру, крім нашого, і не знав! Наша сім’я не була в класичному розумінні театралами. Але, коли давали прем’єру, батько приносив квитки, це був вихід в світ: мама надягала гарну сукню, мене чепурили в американський костюмчик. Носили тоді боти, в театрі перевзувалися. Міхневич, Янушевич, Зимня… Театр вирощував свого глядача, люди йшли «на актора». Тож коли я вперше пішов до Одеського театру коме- дії «на Водяного» і побачив там дерев’яні стільці, то був дуже здивований. Я звик, що театр – це золото і оксамит… Сьогодні, на жаль, половині наших артистів нема за що зуби вставити… Та не можна бажати багато чого, треба бути реа- лістом. Інакше просто захворієш… а люди – люди не винні, люди не погані. Усе – в тому числі й традиції, культура, виховання – має йти від родини і дому».

АНТИРАДЯНЩИК БУМА

«СРСР – це було цілком злочинна орга- нізація, аналогів якій у світі не було й немає, – пан Броніслав категоричний. – Країна страшно ідеологічна. Головним і єдиним спонсором і замовником була держава. Та варто сказати, що – з огляду на їхню зло- чинну ідеологію – вони робили дуже багато. На культуру йшло 3% ВПП Радянського Союзу. Це були безгоспні гроші, які пере- качувалися з кишені в кишеню. Не було жодної школи, лікарні, колгоспу, клубу, де не висіли б картини на стінах – і йдеться навіть не про портрети членів політбюро… А будинки творчості, які утримувалися державою? А закупки – коли з кожної, тим паче персональної виставки державні установи купували картини художників? А ще сумнозвісний Художній фонд і Спілка художників… Але це все – за однієї умови: якщо будеш малювати те, що влаштовує державу. А от я ніколи не був членом Спілки ху- дожників. Мене не брали (сміється – авт.) Я їх весь час провокував своїм життям. Хоча антирадянщиком мене «зробили». Який я був антирадянщик – отримав ту ж освіту й виховання, що й усі решта… А почалося з того, що мене взяли в по- хід туристи (у Чернівцях була дуже сильна школа туризму – Віталій Демченко, Гріша Махров…) Я щойно приїхав з навчання в Одесі, 21-річний юнак… Взяли мене, щоб я там, у горах помалював… Ну я й заліз десь у нетрі… Натрапив на стареньку хатку, чисто шевченківську. Виходить з неї бабуся, зі- гнута життям. Стоять вона, коза її й молоді яблуні навколо, які лиш раз чи два плоди дали… У бабусі нікого немає. Найближчий магазин – на відстані 5 км. І я, міська ди- тина, задумався: як можна тут жити? На- малював це все і поніс згодом на виставку. А в мене її не беруть! Кажуть – «нетипово для радянської Буковини. Де високоволь- тні лінії і таке інше?» Раз не взяли, два… А більше я й не носив. А коли мені було вже 25, до Чернівців приїхав виїзний секретаріат молодіжного об’єднання при Спілці художників (щось таке подібне до комсомолу при партії). Міс- цевим функціонерам треба було показати якусь діяльність, а її насправді було мало. То зателефонували до мене: прийдемо подивитися. Я не хотів, але все одно при- йшли… Київська дамочка подивилася мої картини і питає: «А чому ми ваших робіт не бачимо в Києві?» А тоді порядок був такий, що спочатку відбирають картини на вистав- ки в області (не менше трьох разів), потім уже в Києві – і лише згодом можна претен- дувати на те, щоби твої роботи потрапили до Москви. Тож я і відповів: «Як ви можете мене в Києві бачити, якщо мене в Чернів- цях на виставки не беруть?» Тоді дамочка запропонувала мені взятися за спортивну тематику й повідомила, що рекоменду- ватиме у творче відрядження до Будинку творчості під Москвою. Хоча попередила, щоб не надто сподівався: потрапити до Бу- динку творчості в підмосковний Сенеж була така приблизно ймовірність, як до загону космонавтів. Але я туди потрапив – на два місяці на повне державне забезпечення. Два місяці їж, пий, спілкуйся – і малюй! Так почалося моє входження в Москву, далі коло стало розширюватися, мене вже знали більше людей, розповідали одне одному… А в Чернівцях про мене дізналися вже значно пізніше після Москви. А анонімок скільки писали на мене… Фантазія була у КГБ така, що в усьому бачили націоналізм, крамолу… Такими фантазіями лише психіатрам за- йматися. Скільки доль зламали… Не хочу навіть згадувати те. Тому слава Богу, що я дожив до нових часів: все-таки вільне життя, цілком чудова молодь… Як можна не радіти сьогоденню? Якби лиш не москалі…»

«ПРОЕКТУ «УКРАЇНА» НЕМА. ПРОЕКТУ «ЧЕРНІВЦІ» БУТИ НЕ МОЖЕ»

«Проекту «Україна» нема. Проекту «Чернівці» бути не може. Чому? А чому в мене у дворі не ростуть лимони? Клімат не той, – Бума безжалісний. – Жодного фе- номена з точки зору чогось національного тут бути не може. Яблуко має впасти саме на ту голову, на яку треба. Якщо впаде, наприклад, на мою – крім гулі, нічого не вийде. Якщо на Ньютонову – буде від- критий найважливіший закон. Так ось, це «яблуко впало» на Станіславщину. Навіть у Львові не сталося такого феномену, як у Станіславі. Поясню. Зараз багато хто ідеалізує австрійський період. Але ж і румунський період залишив тут слід не менший. Якщо вийдемо зараз на Гауптгассе (Головну вулицю) з мікрофоном і назвемо кілька відомих австрійських, німецьких прізвищ – кого з них знають? Ну хай Целана вже більш-менш знають, Ауслендер менше. Але чи можна сказати, що це наша культура і що є наступність? Ні. Париж, Відень, сьогоднішні і позавчо- рашні – в їхньому повітрі висить наступ- ність. А у нас цього немає. Трагедія цього міста, що є різниця поколінь і епох у всіх країнах, в яких Чернівці перебували в різні часи. Наші великі поети і письменники були німецькомовні, німці і євреї. Потім виникла українська ідентичність: Федькович, Ко- билянська… Але ж нашою столицею не був Київ, не було українське місто. Наші діячі їздили відпочивати і набиратися натхнення до Карлових Вар. Погляньте на буковинські райцентри: це ж європейські містечка! Сторожинець, Новоселиця, Кіцмань… По- тім настав СССР. На відміну від, приміром, Ужгорода, куди перейшла професура з Угорщини, у нас поповнення кіл інтелігенції відбувалося не з Європи. От наш муздрам- театр – він же був створений на основі привезеної сюди з Харкова трупи. Чудові актори, але до Буковини та її традицій ця трупа не мала жодного стосунку! У нас, крім шановної Одарки Киселиці та Леона Копельмана і художників з європейською освітою немає! Я би про Чернівці навів дуже влучні слова мудрого єврея Натана Бірнбаума: «Немає сумніву в тому, що й містам при- таманна індивідуальність, притаманний яскраво виражений духовний образ. На- віть якщо вони складаються із найрізно- манітніших елементів, над ними ширяє єднаючий дух. Національне розмаїття, щоправда, дещо розчленовує цей образ, але тільки там, де окремі національні групи відчутні- ше різняться і мають змогу втілювати свою неповторність в окремій культурі. Таким містам властива невибаглива люб’язність, безоглядна веселість і грубувата зваба. У таких містах дух не так накопичується, як радше розсівається. Там не нагрома- джуються культурні надбання, а радше грайливо розтринькуються. Там не існує вічності, а лише час. Ба навіть і не він, а тільки дні і ночі. Таким містом є Чернівці». Краще й не скажеш».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»