Кажуть, у війни не жіноче обличчя. Глянувши у світлі, усміхнені обличчя жінок-сержантів Чернівецького військового госпіталю, мушу з цим погодитися. Ці жінки – військові, але це військові з мирним покликанням: лікувати й рятувати. І якщо ми ставитимемо саме таку мету нашій армії – оборонну, – то війни не буде.
День сержанта в Україні відзначається згідно з наказом Міністра оборони від 10 лютого 2009 року. Це професійне свято введене на підтримку й підвищення престижу військової служби за контрактом на посаді сержантського і старшинського складу, а також подальшого патріотичного виховання військових кадрів України.
День професійного сержанта у Збройних Силах України, згідно з відповідним наказом, прийнято відзначати першої п’ятниці березня.
Цього року День професійного сержанта в Україні припадає на завтра, 7 березня.
«Снайпер по венах»
Старшу медсестру відділення реанімації, анестезії та інтенсивної терапії Чернівецького військового госпіталю Марію Василівну Лощук знайшли на робочому місці. Зараз вона старшина, і як жартують колеги – «снайпер по венах»: ніхто з персоналу госпіталю не зрівняється з нею в майстерності пошуку «глибоких вен». А далекого 1994-го, коли пішла миротворцем на розв’язання Югославського конфлікту, була старшим сержантом. Про ті події згадує спокійно. Але стримано:
– Як потрапила на війну? Мобілізувалася. Так, сама захотіла. Просто пішла до військкомату і зголосилася служити по контракту. Принесла нотаріально завірений дозвіл чоловіка. У нас на той час уже був син. Чому хотіла потрапити в «гарячу точку»? Я завжди хотіла бути військовою. Дуже мені подобалося, коли жінка – в формі. Тому після закінчення в рідному Снятині школи з відзнакою, поїхала вчитися далі аж під Пітер – до військового училища у Виборг. Після його закінчення з вільним дипломом приїхала до Чернівців. Тут знайшла й роботу, призвалася 1986-го через військкомат, і чоловіка – теж військового, з батальйону зв’язку. Звідси вирушила до Югославії, яку роздирали міжетнічні і міжрелігійні сутички – в медсестринському батальйоні у складі 66-ї дивізії. У блакитній касці миротворця ООН.
Півроку ми рятували поранених обох конфліктуючих сторін. 18 кг важив бронежилет. А ще спорядження, зброя – нам видали автомати. Але застосовувати їх мали право лише у крайніх випадках – загрози життю. Хоча ворогуючі сторони ставилися до нас, миротворців, загалом добре: іноді то одні, то другі приходили просити кави. Тож мені стріляти не довелося. Але досі пам’ятаю, як одного разу під нещадним обстрілом хорватів, замінованою дорогою везли до лікарні важко поранену сербку, яка стікала кров’ю. І довезли! Або ж ті часи, коли в наших медичних контейнерах доводилося і нам, і пораненим спати на підлозі, а не на ліжку – аби не влучила куля під час перестрілок. По низу контейнери обкладали мішками з піском, тож на підлозі було відносно безпечно.
Я бачила, як розпадається держава. Це страшно, не дай Боже таке пережити. Коли безжально нищаться архітектурні пам’ятки, церкви, коли люди поспішно тікають з осель, рятуючи свої життя, покидають свої господарства, коли домашні свині бігають, здичавілі… Ще раз кажу – не дай Боже це пережити. Тому якщо треба буде такому протистояти – піду. І синів так навчаю – коли треба, то йти.
Старшина Лощук, яка відслужила 23 календарних роки в лавах армії і мешкає з чоловіком – військовим пенсіонером – та двома синами в однокімнатній квартирі – готова бути під кулями заради порятунку життя інших людей і збереження цілісності держави. Вважає себе простим екс-військовослужбовцем, який просто любить свою роботу.
З речовим мішком біля дверей…
У Чернівецькому військовому госпіталі служать 38 жінок-сержантів і ще 9 чоловіків. Це медсестри, фельдшери, операційні сестри, сестри-анестезіологи. Усі – віком до 45 років, адже в 45 військові йдуть на пенсію. Військовиками ставали за бажанням: зазвичай після медучилища проходили тримісячні сержантські курси, призивалися через військкомат.
Йдемо коридорами одного з корпусів госпіталю. Медики, які зголосилися проводити «екскурсію» для журналістів, привертають нашу увагу до місцевих «визначних пам’яток». Демонструють картини на стінах і наголошують, що вони намальовані однією з колишніх лікарок. Зазначають, що свого часу приймали міністра оборони в стінах госпіталю – саме коли почалася війна Росії з Грузією, і в одній з сестринських (тобто «сержантських») кімнат тодішній міністр Єхануров усамітнювався для секретної розмови з тодішнім президентом Ющенком…
У семи лікувальних відділеннях військового госпіталю (хірургічному, травматологічному, анестезіології й реанімації, терапевтичному, неврологічному, інфекційному і поліклінічному) працюють мешканки з усіх куточків області: дехто доїжджає до місця роботи 30-40 км. Попри те, що речовий, так званий тривожний, мішок з ліхтариком, щітками, сірниками, нитками, одягом, конвертами, рушниками та іншими предметами першої необхідності в усіх готовий, – тривоги немає, працюють у звичному режимі.
Жанна ПЕРНАЙ з Новоселиччини – молодий сержант. Працює в об’єднаному відділенні хірургії і травматології, де лікуються і ветерани, і відставники, і нинішні контрактники. Не вважає свою роботу якоюсь особливою – працює як звичайна медсестра, чергує добу через три. І навіть періодичні навчання й тривоги не здаються їй ознакою «військовості». Маленький син Жанни Стас, якому 3,5 роки, також не усвідомлює, що мама військова. Знає, що вона «лікує дядь і тьоть».
Серед семи сержантів хірургії-травматології – Надія КУЧЕР. Вона на Буковину приїхала аж з Рівненщини. Зараз мешкає на Хотинщині. Каже, що просто допомагає офіцерам-лікарям. І бути військовою – неважко. «Всі призивалися – і ми призвалися. Речовий мішок складений і завжди готовий стоїть біля дверей. Будемо сподіватися, так і стоятиме».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
Редакція висловлює вдячність за сприяння у підготовці матеріалу т.в.о. начальника Чернівецького госпіталю полковнику медичної служби Олексію Барбазюку. І вітає всіх сержантів військового госпіталю з Днем сержанта, а сержанток – ще й з 8 Березня!
