Мальовниче село Костинці розкинулося на кількох горбах на стику Сторожинецького, Кіцманського районів й колишнього Вашківецького, до якого тієї пори й належало. Тут живуть люди працьовиті, але гонорові: вважають себе «шляхтою» і пишаються цим. У кожній родині знайдеться безліч оповідок і легенд, якими зазвичай обростають реальні події та особи.
Наш постійний читач Валерій Крушницький розповідає історію родини своєї матері, Лідії Костянтинівни з дому Польових:
Солдатську нагороду Костянтину Польовому вручав сам цісар Франц-Йосиф І.
«Мій дід по матері Костянтин Григорович Польовий народився 1893 року в багатодітній селянській сім’ї, у Костинцях (тепер це Сторожинецький район Чернівецької області). Прадід Григорій теж був родом звідси. Навіть їхнє прізвище – Польові – дуже пасує селянському, хліборобському роду. Дід показував мені місце, де стояла їхня хата, у якій всі вони народилися. Як звали мою прабабусю, не знаю, бо тоді не спитав, а тепер вже немає в кого…
На початку Першої світової війни Костянтина Польового призвали до австро-угорського війська. Високий, майже двометрового зросту, він швидко дослужився до сержанта. Воював спочатку в Карпатах, де уже 1914-го отримав перше поранення, а згодом потрапив до Італії, де теж був поранений, а після одужання отримав нагороду з рук самого цісаря.
Коли дід розповідав, як цісар Франц-Йосиф, нагороджуючи, поклав йому на плече руку, мені, малому, було цікаво: наскільки заважка була рука імператора…
Дід Костянтин вільно володів німецькою, а ще єврейською, може, тому, що на нашій вулиці мешкало багато євреїв. Дуже любив співати і голос мав сильний та дзвінкий.
Малим я заслухувався його розповідями «за Австро-Угорщини»: як учився в школі, яка була жорстка дисципліна. За найменший непослух учителі били учнів, ставили колінами на зерно із піднятими догори руками – на годину або дві.
У важкий повоєнний період шукали навіть не щастя – заробітку – в далекій Канаді чи Америці. На одному з пароходів, що найдешевшим чином, у набитих трюмах, везли заробітчан через Атлантику, був і мій дід. Бо зростала сім’я – а з нею росли борги. От, щоби вийти з них, і рушив мій дід до Канади. Його молода дружина і майбутня моя бабуся, Домка, залишилася вдома. (Я ніколи її не бачив: вона померла ще до мого народження).
Заокеанський рай насправді обернувся на пекло. Заробляти було дуже важко. Костянтин Польовий брався за будь-яку роботу: один період працював аж на 4 роботах… Високої кваліфікації не мав, тож копав землю, підносив будматеріали. Зате навчився вільно розмовляти англійською.
Чотири довгих роки пробув дід Кость на чужині. Згодом розповідав нам, онукам, про цей період дуже стримано: «Важко було». Додому треба було щось послати та ще й самому якось прохарчуватися. Тож який мій дід був щасливий, коли повернувся до Костинців з тієї каторги і купив 8 гектарів поля!
Працювали радо, нарівні з найманими працівниками: то ж своє. Згодом і ділянку лісу прикупили. Коли прийшли «совєти», все кровно зароблене забрали – і поле, і ліс… А самого Костя Польового, коли Гітлер напав на СРСР, відправили на примусові роботи аж на Донеччину. Робота на тамтешньому заводі теж була каторгою, але без можливості заробити.
Після війни дід повернувся додому і ще багато років працював у колгоспі. Нагорода була «дуже високою»: спершу отримував 12 рублів пенсії, згодом підняли до 20. А були ж часи, коли селяни взагалі не отримували пенсії, і жодних прибутків не було, окрім «палочок» за трудодні. Тоді дід їздив кіньми до Чернівців, возив на продаж сир, сметану, молоко – з того й жили.
В односельців Костянтин вважався людиною мудрою й миролюбною, міг погасити будь-який конфлікт.
Баба Домка була на 10 років молодша за діда, діточок у них народилося двоє: 1933-го – син Ілля, а донька Лідія, моя майбутня мама – 1941-го. У маминого брата Іллі дітей було троє: Світлана 1966-го, Костянтин, мій ровесник, 1969-го, і найменша – Діана, 1977-го. А я в мами залишився один, бо двоє братиків померли ще малими від хвороб.
Сільські сім’ї зазвичай бувають великими, тож відгалужень від роду Польових назбирується багато, і не лише в рідному селі: нащадки прадіда Григорія та його 9-ти дітей проживали в кількох селах на Сторожинеччині. Мамина двоюрідна сестра Єленка, 98-ми років, і досі живе у Старих Бросківцях.
У Верхніх Петрівцях, скажімо, є ціла вулиця Польових: дідові брати переїхали туди, бо в Петрівцях землі були кращими…
Я доволі тривалий час не знав цього всього: майже все життя вважав, що після батьків залишуся один на всьому світі, а коли два роки тому побував у Петрівцях разом із мамою та батьком (нині покійним) на похороні маминої двоюрідної сестри Євгенії, – дізнався, що список рідні не вміщається на стандартному аркуші. Від зливи почуттів у мене руки тряслися. За столом зібралося понад два десятки рідних. А згодом вони приїздили – бусом! – до нас у Костинці. Ми всі ходили на місце, де народився прадід… заспівали за сімейним столом улюблених дідових пісень.
Рідня наша уся роботяща, і багато чого досягала у житті. Наприклад, моя троюрідна сестра Катерина Григорівна Гоцуляк ( по чоловікові) свого часу працювала першим заступником голови Сторожинецької райдержадміністрації. А чоловік її, Тодор Тодорович Гоцуляк – колишній заступник голови обласної ради.
Цього року виповнюється тридцять років, як не стало мого діда. Тут у Костинцях він і похований. Сподіваюсь, наші нащадки збережуть пам’ять про коріння нашого роду.
Від редакції: Колектив газети вітає свого постійного читача Валерія КРУШНІЦЬКОГО, який 25 років працює в медицині, із Днем медичного працівника й водночас із днем народження. З роси й води!
