Живемо ми в дивній країні, розколотій мовно та ідейно. Частина України розмовляє українською та прагне повернутися до Європи. Інша частина постійно користується російською, мріючи про чергове об’єднання з Росією. Кожна з цих частин має власний варіант історії, відтак і герої в них різні.
Для одних – це борці за волю України, для інших – персонажі загальноросійської чи всесоюзної історії. За президентства Ющенка під егідою держави створювали україноцентричну історію, нині ж у школах вивчають якийсь компромісний варіант. А коли високопосадовці згадують про історичні події, то акцент роблять на героях радянської епохи. Так, прем’єр Азаров нещодавно порадив виховувати сучасну молодь на прикладі молодогвардійців. Безсумнівно, в СРСР цих хлопців і дівчат з міста Краснодона Луганської (тоді – Ворошиловградської) області вважали прикладом справжніх радянських патріотів. Проте нині радянський патріотизм, м’яко кажучи, не вписується у реалії життя незалежної України.
Чимало говорилося і про трудовий подвиг шахтаря Стаханова. Намагалися подати його як приклад героїзму для сучасної молоді, щоби виховувати нове покоління на ідеалах стахановського руху. Опускаючи нюанси, підкреслимо головне: Стаханов працював на державній шахті й те, що він робив, ішло на благо державі. Нині ж гірники працюють на приватних шахтах і надриватися задля збагачення олігархів вони не бажають. Чому прохідник шахти імені Засядька повинен довбати вугілля по-стахановськи? В сучасних умовах це означає – «вкалувати» з останніх сил і постійно ризикувати власним життям. Щоби власник шахти, колишній мер Донецька і прем’єр-міністр України Юхим Звягільський ще прикупив привабливу нерухомість за кордоном? Навряд чи така перспектива надихатиме простого роботягу, який важко працює в нелюдських умовах і ледве може прогодувати свою сім’ю. Казкам про «комунізм – світле майбутнє всього людства» він не вірить, на відміну від стаханівців минулого. Тому Стаханов уже давно не герой нашого часу. Радянська епоха відійшла, але й нова епоха для України ще не настала.
Важко знайти в минулому такі приклади, які слугували б зразками для всіх нинішніх українців. Утім, така спроба була здійснена. У день пам’яті жертв Голодомору голосно згадали про тих, хто намагався рятувати голодуючих. Серед цих справжніх героїв були й директори шкіл, що попри всі труднощі і навіть небезпеки змогли забезпечити своїх учнів їжею. Були й голови колгоспів, які видали зерно голодуючим колгоспникам, але поплатилися власним життям: «рідна Радянська влада» засудила їх до страти за «розбазарювання соціалістичної власності». А буковинцям і галичанам варто згадати, як у нас годували біженців з «щасливої Країни Рад», рятуючи їхні життя.
Країна, в якій немає власних героїв, існувати нормально не може. Та ніколи не стануть «героями» для нормальних людей злодії й брехуни, які в наш час присвоюють собі геройські звання. Але серед продажного загалу все ж є порядні люди, гідні того, щоби слугувати іншим за приклад. От вони і будуть героями для майбутніх поколінь, яким будувати справжню, а не опереткову Україну.
Ігор БУРКУТ
