Родина КАРВАЦЬКИХ, без перебільшення, створила сучасне обличчя нашого міста. Сімейна історія трьох поколінь будівельників тісно переплелася з історією повоєнних Чернівців. Про любов одне до одного, обраної професії та рідного міста розповідають Дмитро та Жанна КАРВАЦЬКІ.
Від практики до весілля
Ж.К.: Моя «буковинська» історія почалася майже півстоліття тому, коли я, полтавчанка, після закінчення Полтавського інженерно-будівельного інституту, приїхала на практику до Чернівців. Тоді саме будували так званий мікрорайон «Південний» – сучасний початок проспекту Незалежності і вул. Ковальчука, яка тоді називалася вул. Ростовською. Пам’ятаю, як вивчала малярку в щойно збудованому готелі «Буковина». На будівництві я познайомилася з майстром Дмитром Карвацьким. Добудувалися ми до весілля і я залишилася у Чернівцях.
Д.К.: Наша родина родом з Клішківців, що на Хотинщині. Дружина іноді жартує, що гордістю села є не Леонід Каденюк, бо він лише один, а Карвацькі, бо нас багато. Я працював майстром, а мій рідний брат Ілля та двоюрідний брат Семен – механіками в облбудтресті, водночас вчилися у вечірній школі. До речі, вони були першими машиністами баштових кранів на Буковині. Як на той час – це було майже фантастикою, бо кран вважався надскладною технікою, а у братів навіть не було освіти!
Ж.К.: Після одруження чоловік вирішив отримати вищу освіту і вступив до того ж інституту в Полтаві. На цей час я пішла працювати на будівництво, аби не втратити чергу на житло. Дмитро отримав диплом і повернувся до роботи, а мене в 1962 році направили на роботу до будівельного технікуму. Відтоді інших записів у моїй трудовій книжці немає. Тоді технікум називався будівельною школою. Ми отримали довгоочікувану квартиру. Тепер ця «хрущовка» виглядає як знущання над людьми, але тоді вона видалася нам раєм! У 30 років я стала завідувачкою будівельним відділенням. Потім відкрили механічне відділення, куди вступили Дмитрові брати Семен та Ілля. Уявляєте? Я, молода жінка, керувала дорослими дядьками, чоловіковими родичами! У ті часи це було досить незвично.
Д.К.: Я радий з того, що обидва моїх брати досі живі і здорові, незважаючи на поважний вік. Семену 20 квітня виповнилося 80 років, він усе життя працював головним механіком заводу залізобетонних конструкцій. 2 серпня 80 виповниться й Іллі, який був головним механіком будівельного управління. Мені вже 74, я пройшов шлях від майстра і виконроба до головного інженера будівельного управління. Потім заснував управління «Житлобуд», яке створювало соціальну інфраструктуру в районах. Це була дуже важка робота: усе робилося з голого місця, жодних умов, навіть поїсти не було де. Особливо непереливки було у Путильському районі. А до чергового пленуму чи з’їзду партії треба було здати об’єкт. Ті школи, садки і лікарні стоять досі, ніхто їх не ремонтує. А нічого нового у селах, на жаль, не будують.
Ж.К.: Мій Дмитро дуже скромний. Його управління збудувало майже всю Комарова і Стасюка, 22-гу, 27-му і 6-ту школи, мікрорайон на Південно-Кільцевій. Уже 17 років працює в технікумі. Коли знайомиться зі студентами, завжди розповідає кожному, що і де знаходиться у їхніх селах. Діти дивуються, а відповідь проста – він усе це будував.
Д.К.: Просто, викладач у нашій сім’ї – моя дружина. Тому говорити – її парафія.
Викладач-екскурсовод
Ж.К.: Викладати я стала після того, як у 48 років з відзнакою закінчила педагогічний факультет Київської сільськогосподарської академії. Мене не бентежив вік, бо вчилася для знань, а не для диплома, як це зараз модно. Багато разів була Викладачем року в Чернівецькому технікумі, Викладачем року серед технікумів Західного регіону, які підпорядковані Міністерству аграрної політики. Тричі мою кандидатуру висували на здобуття звання «Заслужений учитель України». У 1999 році мене навіть повезли до Києва, бо я була у списку нагороджених. Ми приїхали на прийом до Кучми, але… мене так і не нагородили, викреслили зі списку. На пам’ять залишилася лише книга про Кучму і золота шпилька з діамантом. Мабуть, я «за красою» не пройшла… Зате до збірки «Найкращі науково-педагогічні працівники України», яка вийшла 2004 року, з Буковини потрапило тільки троє людей, усі з нашого технікуму, серед них була і я.
2005-го року до 60-річчя технікуму ми з чоловіком написали нарис про його історію. Порахували, що за 60 років технікум з відзнакою закінчили 907 чоловік, у тому числі 7 Карвацьких. А всього тут вчилося 15 членів нашої родини.
Нині усі будівельні технікуми України вивчають предмет «Будівельні конструкції» за програмою, складеною Дмитром і Жанною Карвацькими. Вони організовують семінар з методики викладання предмету і видають книгу до 600-річчя рідного міста. Її презентація відбудеться 14 травня. Книга присвячена архітектурі, і майже всі приклади та ілюстрації в ній – чернівецькі будівлі, доповнені полтавськими витворами архітекторів.
Ж.К.: Інакше й бути не може, бо я давно вважаю себе чернівчанкою, хоча й Полтаву не забуваю, бо ж там народилася. Видання книги коштує 21 тис. грн., і по ній навчатимуться в усій державі (підручники
Карвацьких на вагу золота в усіх політехніках України – ред.). Але міністерство не виділяє нам жодної копійки. Якби не мій племінник Володя Карвацький, мої діти, а також студенти, видання не побачило би світ. А ще ця книга особлива тим, що на ній буде написано прізвище мого чоловіка. Бо поки Дмитро працював заступником директора з виробничого навчання, він забороняв мені вписувати його ім’я. Мовляв, це нескромно. Хоча я відбулася як викладач лише завдяки чоловіку. А ще ми з студентами вивчаємо 7 архітектурних чудес Буковини. Вони навіть захищають курсові й дипломні проекти іноземними мовами: торік румунською і англійською, нині – французькою. Я дуже люблю, коли чернівецьку архітектуру малюють художники, тому прочитавши книгу Тамари Севернюк «Летючий промінь вічності» зробила у технікумі виставку творів Наталї Ярмольчук, присвячених Чернівцям. Та й хобі маю досить незвичне – я екскурсовод. Мені так сподобалися Чернівці, що я вивчила їхню історію і усе життя працювала в бюро подорожей та екскурсій. Я навіть оволоділа в університеті румунською, щоб мати змогу розповідати румунам їхньою рідною мовою. А недавно кликали на роботу в турбюро в «Турист», бо нині мало хто з молодих знає історію міста.
На все треба мати щастя
Ж.К.: Може це іронія долі, але на три покоління ми заробили лише одного «Заслуженого будівельника України»: мій племінник Володя – гордість нашої родини. Мої діти Валерій і Оксана – теж будівельники. Я пишаюся тим, що кожен з моїх дітей збудував храм, хоча сама – атеїстка. Володя і Валерій – автори церкви на проспекті Незалежності, тому самому, який колись будували їхні батьки і дядьки. А в Оксанки взагалі цікава історія. Після технікуму вона вступила до КІСІ, там познайомилася з ліванцем Халілем і вийшла за нього заміж. Вони живуть поблизу Бейрута у містечку Бтегрін, де зять збудував родинний храм святого Іллі. Назвали церкву на честь Халілевого дядька Іллі – французького мільйонера, який дав гроші на будівництво. Зараз Халіль працює на будівництві доріг і мостів в Нігерії, а Оксанка за його відсутності відкрила в Лівані приватну музичну школу. У неї двоє діток, син Карім, названий на честь Халілевого діда, і дочка Настя, названа на честь моєї матері. У мого сина також син і донька. Крістінка закінчує 11 клас і художню школу, хоче вступати на архітектурний факультет в університеті, тож матимемо вже четверте покоління будівельників. Кирило, названий на честь мого батька, закінчив наш технікум, потім торгово-економічний університет. Він маркетолог, знає все про «Чернігівське» пиво. 9 серпня він одружується, наша сім’я поповниться, може дочекаємося правнуків (сміється). Син Володі також будівельник, має фірму «Володимирбуд».
Д.К.: Ми усе життя прожили так, щоб нашим дітям не було за нас соромно, щоб вони бачили результати нашої праці. Ми стараємося внести свою частку і в історію Чернівців, тому й видаємо підручник до ювілею Чернівців. Бо треба, щоби пам’ять про тебе була доброю.
Ж.К.: У чому секрет нашої родини? Не знаю, мабуть, на все треба мати щастя. Нашому з Дмитром щастю вже 47 років. Без чоловіка я нічого не варта, він мені каже про себе те саме. Певне, тому у нас все складається добре.
Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»
