Тільки підходить Україна до чергових виборів, як у ній миттєво загострюється мовне питання. Ніби час вже зрозуміти: нас спеціально заганяють у мовні лабети, щоби розколоти і знову нав’язати дискредитованих політиканів, які нездатні запропонувати суспільству шляхів розвитку країни. Це не новина що де-факто в Україні створено два великих олігархічних угруповання, які змінюються при владі, залишаючи суть прогнилої системи недоторканою.
Цього року протистояння набуло особливої гостроти: депутати-регіонали за допомогою союзників – комуністів та литвинівців – прийняли недолугий закон про основи мовної політики в Україні, що ставить під сумнів державність української мови. Спалах емоцій не згасає, проте основна маса українців у цю боротьбу не втягується. Мабуть, відчуває її штучність і утилітарне призначення самого закону – здобути голоси російськомовного електорату, розчарованого у соціальній політиці правлячої Партії регіонів. А опозиція розраховує на голоси україномовних, не докладаючи зусиль для консолідації патріотично мислячої частини суспільства навколо програми всебічного розвитку країни. Хай мова консолідує!
Якби політики прагнули вирішити мовне питання в Україні, вони давно створили би мережу курсів, щоби кожен охочий міг державним коштом опанувати державну мову. Повсюдно мали б діяти центри сертифікації, де громадяни отримували б документальні підтвердження свого володіння мовою держави, в якій живуть. Сертифікати різних рівнів – від найпростішого, потрібного для елементарного спілкування, до найвищого, який передбачає доскональне володіння мовою – для державних службовців, викладачів, журналістів, діячів української культури.
Але все це не робиться, причому свідомо. Якщо питання буде вирішене, то нинішнім політикам потрібно негайно йти у ганебну відставку – адже забезпечувати соціально-економічний та культурний розвиток держави вони нездатні. Єдине, чому навчилися – «розпорошувати» державний бюджет і безперервно брехати виборцям.
Утім, навіть тут вони викрутяться. Якщо під тиском громадськості політикум вимушений буде знайти компроміс у мовному питанні, у нього лишиться ще запасний варіант історичних проблем. Недарма серед передвиборчих гасел Партії регіонів є таке, що закликає не давати «переписувати історію».
Але ж кожне нове покоління істориків саме і займається її «переписуванням»: актуальність одних історичних подій в нових умовах різко зростає, інших – сходить нанівець. Для чого нашим сучасникам знати найдрібніші деталі політичної історії покійної Австро-Угорщини, або особливості придворного етикету в Московському царстві?
Сучасні ж політики переймаються іншим: вони намагаються нас переконати, що СРСР ще остаточно не відійшов у минуле. Тому й нав’язують суспільству, насамперед, застарілі оцінки воєнних подій 1941-1945 рр.
Якщо політики-консерватори не хочуть «переписування історії», то мають повернутися до концепції «десяти сталінських ударів» – такою була первинна версія історії війни. Але очікувати послідовності від них не варто, та й у нинішній виборчій кампанії історичні питання ще не розкручувалися. Суспільство натомість загнали у мовні лабети, щоби витиснути з нього максимум голосів на підтримку політичних нездар.
Не дамо ж себе обдурити!