Погляд Олени КАЛМИКОВОЇ
Чуємо цю фразу мало не щодня в тролейбусі, в лікарні, у школі, на роботі…
«Ну що ми можемо змінити?» – плачемось на кухні за «рюмкою чаю». Не безпорадні діти, а дорослі люди визнають свою безпомічність перед викликами життя.
Та чому ж французькі поштарі не складають руки перед підвищенням цін, а оголошують страйк? Чому 80% болгарських вчителів напередодні навчального року страйкують, вимагаючи підвищення зарплатні, а не погоджуються з необхідністю жити на хабарі? Чому польські митники і німецькі авіаперевізники роблять так само?
Чому вони діють а не пускають мильні бульбашки порожніх запитань? Може, тому, що розуміють: свої права треба виборювати щодня, а не раз на двадцять років. Поляки обурюються: «Та після Помаранчевих подій, тільки-но побачили недотримання обіцянок з боку влади, вже не раз треба було збирати Майдан! Інакше ви ніколи не доб’єтеся справедливості».
І поляки мають право так говорити, бо протягом ХІХ-ХХ століть вони раз по раз підіймали масові повстання, виборюючи державну незалежність. Та й новообраній польській владі профспілки не дають «розслабитися», захищаючи інтереси трудящих.
Ми навіть мовчки спостерігаємо, як гублять наших дітей невиправдано перенасиченою шкільною програмою. Тоді як для системи освіти європейських країн пріоритетними є здоров’я дітей і профільоване навчання вже після 4-го класу.
Тож українцям час порозумнішати, коли вони не хочуть залишити дітям-онукам знищену економіку і космічні борги! І васальну залежність від сильних, розвинених держав.
Невже такого життя ми прагнемо? Адже зрозуміло: сказавши Помаранчевою революцією «А», треба промовляти всю абетку. А ми, бідаки, розчарувалися, бачте, у владі! Вкотре, панове?
