Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: ГІТЛЕР ЗАМІСТЬ СТАЛІНА: ПОЧАТОК НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ УКРАЇНИ (частина 33)

 

Попри відчайдушний опір окремих частин, Червона армія швидко відходила на Схід, а територію України захоплював вермахт. Далі цивільна адміністрація запроваджувала нові порядки. Швидко з’ясувалося, що нові багато в чому нагадували старі: на зміну одній тоталітарній системі прийшла інша. Замість портретів Сталіна повсюдно з’являлися портрети Гітлера, часто з написом «Гітлер- визволитель!» Проте не волю принесли ці окупанти, а чергове рабство: замість більшовицького – нацистське. І життя простих українців, всупереч їхнім наївним сподіванням, зовсім не покращилося, а для більшості – навпаки. Окупанти розшматували українські землі, запровадивши в різних частинах окупованої території досить відмінні порядки.

 

Евакуація і «випалена земля»

Перед приходом гітлерівців радянська влада намагалася вивезти на Схід усе цінне, а що не вдавалося вивезти – знищити, щоб не дісталося ворогові. На Заході України, де не було значних підприємств, евакуювали насамперед людей – родини партійно-державної номенклатури, чекістів і військових. А також ув’язнених із тюрем. Кого ж не встигали відправити на Схід, знищували на місці, закопуючи тіла на тюремних подвір’ях. Перед смертю нещасні зазнали страшних мук: чекісти вигадували такі садистські тортури, які нормальній людині й уявити неможливо… Приховати сліди злочинів вони не встигли, чим скористалися нові окупанти. У масових вбивствах ув’язнених вони звинуватили «жидів-комуністів», спровокувавши єврейські погроми, після чого загнали в гетто тих євреїв, що залишилися в живих.

А радянська влада не організувала евакуації галицьких євреїв і навіть не попередила їх про небезпеку антисемітської політики нацистів. Ті ж євреї, що намагалися виїхати самотужки, не змогли цього зробити: жорсткий контроль на старому державному кордоні проходили лише ті, що мали дозвіл на виїзд. Звичайні громадяни дозволів не мали. Але й привілейовані мали чимало проблем, насамперед через брак транспорту. Вирішували їх, як могли. Наприклад, на вокзалі в Тернополі скупчилося чимало ешелонів, яким не вистачало локомотивів. Вихід знайшли льотчики: винищувачі зі знятими крилами закріпили на відкритих платформах, а вагони з особовим складом і родинами командирів чіпляли за платформами з технікою. Льотчики запускали двигуни винищувачів – і ті тягли ешелон не гірше за паровоз!

На Урал, Сибір і до Середньої Азії евакуювалися промислові підприємства зі Сходу України і тих областей РРСФР, яким загрожувала німецька окупація. Загалом було демонтовано 31 850 підприємств, з них на новому місці вдалося запустити лише близько 1 500. З демонтованих 50 прокатних станів відновлено не більше 15-ти. Ще й дуже багато станків демонтували поспіхом, по-варварськи, і на Схід вони прибули у вигляді метолобрухту. Виручили західні союзники, які почали постачати в СРСР нові станки, і це дозволило розгорнути випуск бойової техніки. Наприклад, з Харкова до Нижнього Тагілу на Уралі евакуйовано танковий завод, який виробляв танки Т-34. А тракторний завод з Харкова, що випускав тягачі для артилерії, перевезли на Алтай. Разом з підприємствами виїжджали й ті, хто на них працював. Йшлося про мільйони людей. Проте значно більше опинилося під владою окупантів: до листопада 1941 р. майже 80 млн. чол. Перед відходом Червоної армії на території, що от-от мала бути окупованою противником, цілеспрямовано знищувалося все, що могло згодитися окупантам. Сталін фактично закликав  застосовувати тактику «випаленої землі»: за його наказом підпалювали врожай на полях, підривали електростанції й підприємства харчової промисловості тощо. Його не цікавило, як виживатимуть люди на окупованій території, принцип був «чим гірше, тим краще». Мовляв, аби шкодували, що не евакуювалися вчасно.

Серед сталінських наказів були й абсолютно нелогічні – такі, як наказ підпалювати ліси. Водночас вождь закликав розгортати партизанську боротьбу, та якщо ліси спалили б – де б її розгортали? У нас буде окрема стаття про партизанський рух в Україні, зараз же скажемо: партизанські загони 1941-го формувалися нашвидкуруч, цим займалися чекісти, партійно-комсомольський апарат і військові. Понад 90% таких загонів сформували органи НКВС і НКДБ зі своїх оперативних співробітників і агентів. А ставлення народу до чекістів було різко негативним і сформовані ними партизанські загони підтримки населення не мали. Як наслідок, на початок 1942-го їх залишилося в Україні лише близько 3% від сформованих напередодні окупації або закинутих у тил противника.

Серйозні проблеми виникли і з підпіллям, яке створювали ті ж чекісти та партійні номенклатурники. Радянська пропаганда поширювала міф про те, що гітлерівці карали всіх комуністів, хоча це стосувалося лише тих, хто активно боровся проти окупантів. Інші ж реєструвалися в гестапо, обіцяли не протидіяти окупантам і могли жити та працювати, не зазнаючи переслідувань. Правда, їх могли взяти у заручники у першу чергу, коли окупанти розгортали терор проти мирного населення в разі загибелі від рук підпільників чи партизанів своїх солдат та офіцерів. Але чимало комуністів працювало у створених окупантами органах місцевого самоврядування, служило у поліції або військових підрозділах у складі вермахту і навіть військ СС. Генерал Власов і більшість його генералів і старших офіцерів  до полону були членами ВКП (б).

 

Органи управління на окупованій території

Окупанти включили Львівську, Станіславську, Тернопільську і Дрогобицьку області до складу генерал-губернаторства з центром у польському Кракові. До 1918-го ці галицькі землі  належали Австро-Угорщині, чимало їхніх мешканців розуміли німецьку мову або добре нею володіли. При формуванні місцевих органів управління окупантам було зручніше спиратися саме на таких людей. Підбираючи кадри до цих органів, німці використовували  традиційне для Галичини польсько-українське суперництво, виступаючи арбітром у їхніх конфліктах і непорозуміннях. Цю територію окупанти розглядали лише як свою колонію, ресурси якої повинні працювати на Німеччину. Спробі лідерів бандерівської ОУН у перші дні німецької окупації Львова проголосити незалежність України було негайно покладено край, а її ініціатори на чолі із Степаном Бандерою невдовзі опинилися у концтаборі Заксенгаузен. 

Водночас окупанти спочатку не заважали «похідним групам ОУН» рухатися слідом за вермахтом на Схід України і там брати участь у створенні місцевих органів самоврядування. У селах місцеві мешканці обирали старост (або їх призначала німецька адміністрація) і поліцейських. При формуванні міських органів перевагу надавали спеціалістам, що мали досвіл такої роботи в радянські часи. Серед них було чимало членів або кандидатів у члени ВКП(б). В Україні зареєстрованих налічувалося десятки тисяч.

Більшість областей окупованої УРСР німці включили до складу «Райхскомісаріату Україна» зі столицею в Рівному. Під владою райхскомісара Еріха Коха опинилися і деякі території БРСР та РРСФР. Режим у райхкомісаріаті був значно суворішим, ніж у генерал-губернаторстві, між цими українськими землями встановили кордон, для переходу якого потрібні були спеціальні дозволи. Населення Наддніпрянщини за своїми політичними симпатіями помітно відрізнялося від населення західноукраїнських областей, і члени «похідних груп ОУН» намагалися пропагувати тут ідеї українського націоналізму, які позитивно сприймалися далеко не всюду. Водночас переважна більшість сільського населення Наддніпрянщини погано ставилося й до комуністів, особливо не сприймало воно колгоспи. Селяни очікували, що німецька влада вона розпустить колгоспи й віддасть землю тим, хто її обробляє. Проте окупанти зрозумли, що в колгоспах значно простіше вилучати сільгоспродукцію, ніж в індивідувальних селянських господарствах, тож більшість колгоспів зберегли. Правда, під іншими назвами, та нерідко з тими ж керівниками і тими ж нормами здачі продукції, що й у радянські часи. Навіть рівень зарплати колгоспного керівництва залишався попередній.

Берлін розглядав Україну як джерело продовольства для німців і сировини для німецької промисловості. Саме на максимальне викачування цих ресурсів і спрямовувалася діяльність господарських органів окупаційної адміністрації. А політичні органи покликані були підтримувати лояльність місцевого населення до німецької влади й придушувати будь-який опір їй. Велике значення надавалося пропаганді, з цією метою масово видавали газети українською й російською мовами, поширювали пропагандистські брошури, демонстрували пропагандистські фільми, повсюдно розклеювали яскраві плакати. Німеччина гостро відчувала нестачу робочої сили, тож усіма засобами працездатних українців агітували їхати до Німеччини на роботу. Тим, хто погоджувався, обіцяли гарні умови життя і праці. Та невдовзі з’ясувалася облудність таких оіцянок, потік добровольців припинився, і людей почали відправляти насильно.

Вже восени 1941-го багато українців побачило, що гітлерівський режим не кращий від сталінського. Якщо у селі навіть при значному вилученні продовольства окупантами їжа ще була, то в місті ситуація виглядала набагато гірше. Містяни змушені були їхати до села – міняти речі на продовольство. А окупаційні власті переслідували «спекулянтів» – доходило аж до їхньої публічної страти. Жорстокі репресії збурювали масове невдоволення, і ставлення до німецької влади змінювалося у гірший бік. Міська молодь, яка виросла в СРСР, ставилася до радянської влади значно краще, ніж старше покоління: вона не мала, з чим її поівнювати через брак власного життєвого досвіду. Багато молодих людей сподівалося в радянські часи здобути вищу освіту, чим покращити свій життєвий рівень і соціальний статус. А за німецької влади така мрія ставала недосяжною, молоді  залишалася тільки рабська праця на окупанта. Справжній шок у багатьох спричиняла правда про ситуацію в таборах для радянських військовополоненних, де червоноармійці масово гинули від голоду, спраги, хвороб і знущань табірної охорони.

 

Пекло полону

Поразки Червоної армії у перші місяці війни супроводжувалися масовою здачею у полон. Втрачаючи кадрову армію, радянське командування терміново мусило шукати вихід. Був оголошений запис до народного ополчення, куди брали тих, хто з якихось причин не підлягав призову до Збройних сил (вік, стан здоров’я, так звана «бронь» у зв’язку з потрібною в тилу професією тощо). Більшість ополченців не мала достатньої військової підготовки, їхнє озброєння було вкрай недостатнім (подеколи – лише пляшки із сумішшю бензину і гасу для підпалу ворожих танків)… Дивізії народного ополчення кидалися на фронт проти  досвідчених і добре озброєних німців, відтак несли величезні втрати. Серед дослідників називалася цифра: з двох мільйонів ополченців вижило тілько 150 тис. чол. Тих народних ополченців, що потрапили до німецького полону, радянські історики навіть не зараховували до числа військовополонених, бо вони не мали статусу солдатів регулярної армії!

А червоноармійців 1941 року у ворожому полоні опинилися мільйони. Німці виявилися зовсім не готовими прийняти й розмістити таку величезну кількість бранців. Не було ні достатньої кількості бараків, ні харчування, ні навіть достатньо питної води. Тисячі людей у чистому полі тримали просто неба, лише територію утримання огороджували колючим дротом, і озброєна охорона не давала їм розбігтися. Люди змушені були пити воду з калюж, замість нормальної їжі кидали трохи сирої брукви або взагалі не давали нічого. Голодні люди з’їли всю траву, охорона почала фіксувати факти трупоїдства і людоїдства. З наступом холодів почалося справжнє вимирання цілих таборів. До лютого 1942 р. померло близько двох мільйонів радянських військовополоненних. А на червень 1942 р. у німецьких таборах живими залишилося тільки 1 млн. 100 тис. радянських бранців.

Коли німці побачили масштаби проблеми, вони спробували зменшити її гостроту, почавши звільняти з таборів тих червоноармійців, рідні місця яких вермахт уже встиг зайняти. На осінь 1941 р. понад 320 тис. радянських військовополоненних завдяки цьому повернулися додому. Проте берлінське начальство вирішило припинити таку практику. Ситуація в таборах стала ще складнішою, навіть частина німецьких генералів протестувала проти того, що там коїлося. Але не через «гуманізм» – лише виходячи з раціональних інтересів збереження працездатної робочої сили, яку можна задіяти на заводах Німеччини, звільнивши значну кількість німців, яких можна відправити на фронт.

Трагедію радянських військовополоненних підсилювало те, що СРСР фактично від них відмовився, зарахувавши мільйони своїх громадян до числа «зрадників». Сталін вважав, що військовослужбовець повинен застрелитися, а не здаватися у полон, і потрапляння до полону розцінювалося як «зрада Батьківщини». Хіба що вороги захопили воїна важкопораненим і без тями… Якщо військовополоненні інших армій у ворожому полоні були захищені міжнародним правом і могли отримувати продовольчу допомогу від Міжнародного Червоного Хреста, то радянські – ні: СРСР не підписав відповідних міжнародних документів, і гітлерівці використовували цей факт, виправдовуючи своє ставлення до полоненних червоноармійців.

Згодом ситуація в таборах дещо покращилася, проте у 1941-му – на початку 1942-го там було справжнє пекло. Виживали лише ті, хто до останнього боровся за своє існування. Користуючись майже безнадійним станом великої маси військовополоненних, гітлерівці пропонували їм переходити на службу до табірної охорони або частин допоміжної поліції, які формувалися для антипартизанської війни та каральних акцій. Щоби вирватися з табірного пекла, тисячі людей погоджувалися. Кожен мав власну мотивацію. Одні планували отримати зброю і з нею перейти до партизанів. Інші готові були воювати проти сталінського режиму, який вони ненавиділи. А були й такі, яким все рівно, кому служити, аби тільки мати достатньо їжі. Про колабораціоністів поговоримо наступним разом.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *