Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: Друге закріпачення селянства (частина 25)

Кілька років «нової економічної політики» дозволили селу піднятися, відтак у частини селян з’явилися хоча й невеличкі, але капітали. Більшовицьке керівництво з тривогою спостерігало за розвитком ринкових відносин у країні, вбачаючи у ньому  «головну загрозу побудові соціалізму й комунізму». Воно вважало також, що дрібне селянське господарство не здатне виробляти достатню кількість товарної продукції, в ньому неможливо застосовувати сучасну техніку. Тому, мовляв, слід об’єднувати такі господарства й ставити  під повний контроль держави. Процес такого об’єднання назвали терміном «колективізація», в ході якої почали створювати «колективні господарства», скорочено «колгоспи».

 

Підготовка до масової колективізації: позбавити селян зброї

У Кремлі розуміли, що селяни-одноосібники опиратимуться спробам «усуспільнити» їхню власність, тож готувалися долати серйозний опір. Особливу тривогу влади спричиняла Україна: тут існували традиції могутніх селянських повстань, а на руках населення після воєн початку ХХ ст. залишилося чимало вогнепальної зброї. На її вилучення кинули міліцію і співробітників Об’єднаного Державного Політичного Управління (ОДПУ), як називалася тоді колишня ЧК. Знаходили не лише чимало гвинтівок і револьверів, а навіть кулемети й інколи  гармати. Як правило, селяни гвинтівку змащували й ховали під солом’яну стріху, де було сухо і зброя добре зберігалася. Або змащені і загорнуті у ганчір’я чи мішковину гвинтівки та кулемети закопували на ділянці біля хати.

Такі «стандартні» місця переховування зброї обшукували першочергово, знайдене вилучалося. Важче знайти було те, що ховали у глибині лісу (гармати чи станкові кулемети), та, завдяки донощикам, знаходили й там. До кінця 20-х років більшість схованої раніше зброї у селян вже вилучили. Легше сховати було обрізи, зроблені з гвинтівок, у яких укорочували ствол і приклад. Таку компактну зброю ховати простіше, а у вправних руках вона була грізною. Без нарізного ствола куля летіла недалеко, ще й  сильно переверталася. Але рани вона наносила страшні, тож «бандитський обріз» наводив жах на тих, проти кого застосовувався. Дехто з селян мав вогнепальну мисливську зброю, патрони якої можна було споряджати рубленими цвяхами, які також завдавали дуже важких поранень. В цілому ж українське село на момент початку масової колективізації втратило більшість ефективної зброї, яку мало раніше.

 

Незаможних – проти заможних

Не лише вогнепальну зброю вилучали в селян. Влада робила все, щоби селянство не мало дієвої організації, здатної очолити збройне повстання. Одну за одною викривали підпільні групи, які агітували за «вільну Україну» й проти комуністів, які встановлювали низькі закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію  і невиправдано високі на промислову, тобто  грабували селян. Особливе невдоволення простих людей збурювало закриття церков і переслідування вірних. Влада проповідувала «войовниче безбожництво», що спричиняло опір у селянському середовищі.

Для успішного проведення колективізації треба було розколоти селянство, протиставити заможних селянській бідноті й використати її для  розправи над заможними. Хоч землю після революції й ділили за кількістю так званих їдоків, у декого з селян її виявилося більше, а в інших – набагато менше. Ті, хто ретельно обробляли свої ґрунти, збагачувалися й і брали в оренду ділянки в тих, хто з якихось причин не обробляв усе, що мав у своїй власності. Найзаможніших селян в Україні було від 3 до 5% від усього сільського населення, натомість до сільської бідноти належало відсотків 40 усіх селян. А більшість складали «середняки».

Заможних влада назвала «куркулями», яких планувала «розкуркулити», тобто забрати їхню власність до створюваних колгоспів. І йшлося не лише про землю і реманент, але й про худобу – і все господарство взагалі. Частина заможних селян мала власні млини, олійні, крупорушки тощо. Все це підлягало конфіскації. Офіційна пропаганда звинувачувала цих людей в «експлуатації найманої праці». У великому і розгалуженому господарстві й насправді не вистачало робочих рук, тому «куркуль», якщо мав можливість, залучав до роботи наймитів. Як правило, наймалися найбідніші селяни, а їхня некваліфікована праця й оплачувалася відповідно. Звісно, вони були невдоволені й хотіли отримувати більше. Це створювало певну напругу, яку власті роздмухували, щоби в слушний момент використати незаможників проти заможних. І такий момент настав на початку 1929 року.

 

До колгоспів – з примусу

Окрім індивідуальних господарств, на селі існували тоді радгоспи  (радянські господарства) і перші колективні господарства. Радгоспи створювалися з колишніх поміщицьких маєтків, мали понад 2 тисячі гектарів і забезпечувалися сільськогосподарською технікою. У них працювали наймані робітники, й ці господарства належали державі. Натомість у колгоспах селяни працювали на землі, яка нібито належала  колективному господарству й створюватися такі мали би суто добровільно. Але добровольців було мало, і на жовтень 1928 р. у радянській Україні у віданні колгоспів перебувало лише 3,8% усієї орної землі.

А Москва вже насаджувала планове господарство, в якому держава перебирала на себе функції, які раніше належали вільному ринку. В умовах індустріалізації швидко зростало міське населення, яке треба було забезпечувати продуктами харчування. А вільні селяни не збиралися продавати державі вироблене у своїх господарствах за дуже заниженими цінами. Примусити їх віддати зерно майже за безцінок і покликані були колгоспи, тож влада узялася до примусової колективізації.

Наказ про її проведення в лютому 1929-го видав Центральний Комітет ВКП(б), і на місцях негайно кинулися виконувати московську вказівку. Вже на березень 1930 р. в радянській Україні примусово охопили колективізацією 65% селянських господарств і забрали до колгоспів 70% селянської худоби. Доходило до того, що селянські сім’ї позбавляли корів-годувальниць, а до колгоспних курників забирали навіть курей з селянського подвір’я!

Для створення колгоспів на село спрямовували міських комуністів, попередньо їх озброївши. Приїжджало й районне начальство в супроводі озброєних міліціонерів або співробітників ОДПУ. У своїй діяльності вони спиралися на сільських комуністів і комсомольців, широко залучали  до експропріації «куркульської» власності  сільську бідноту. Залучені тягнули конфісковане не лише до колгоспу, бо намагалися щось урвати й собі. 

 

Суцільна колективізація й відтік селян до міст

Селяни-середняки, що складали більшість сільського населення, вступали до колгоспів лише примусово, щоб уникнути репресій. І удар влади спрямовувався не лише на «куркулів», але і на так званих «підкуркульників». До останньої категорії міг потрапити будь-який середняк і навіть бідняк, якщо опирався колективізації. Коли селяни побачили, в які умови їхня худоба потрапляє у колгоспних стайнях і хлівах, то нерідко різали її, щоби  хоч наостанок досхочу наїстися м’яса. Не могли вони без душевного болю бачити страшенні муки, яких зазнавала їхня корівка на колгоспних «харчах» і в жахливому бруді загидженої «громадської» стайні…

Все більше селян, позбавлених землі й господарства, тікало до міста шукати там роботи, щоб якось врятуватися від нещадного зламу звичного укладу свого життя. Хоча індустріалізація й потребувала великої кількості робочих рук, все одно в містах виникав їхній надлишок. Тоді у грудні 1932-го в СРСР запровадили систему внутрішніх паспортів. Цей документ не просто засвідчував особу, паспорт закріпляв людину за конкретним місцем, де вона мешкала: там ставився штамп так званої «прописки». Без прописки неможливо було  влаштуватися в місті на роботу, а без зафіксованого робочого місця людині працездатного віку неможливо було отримати міську прописку. Сільським мешканцям замість паспортів видавали довідку з сільради, яка не дозволяла переїжджати до міста за власним бажанням.

 

Колгоспні кріпаки без засобів до життя

Таким чином, під розмови про «побудову соціалізму на селі» компартія фактично закріпачила селянство, прикувавши його до насильно створених колгоспів. А умови життя в тих нових «колективних господарствах» виявилися ще гіршими, ніж мали кріпаки під владою поміщиків. Кожний колгосп отримував від держави план виробництва сільгосппродукції, який повинні були виконати будь-що. Після здачі запланованого, колгоспу залишалися лише крихти. Ними й оплачувалася праця рядових колгоспників. Вона обчислювалася  у «трудоднях», які для кожного колгоспника обліковувало колгоспне начальство. За кількістю трудоднів селянин наприкінці року отримував натуральну оплату (не грошову!). Часто вона була настільки мізерною, що прожити на неї родині було неможливо. Який же знаходили вихід?

Крім майже безкоштовної роботи на колгоспному полі, рядовий колгоспник мусив вирощувати все необхідне для прожитку на власному городі. Але городи були крихітними, селянські ж родини – великими. Відтак колгоспники змушені були красти на колгоспному полі або на колгоспній фермі, щоб якось звести кінці з кінцями й нагодувати власних дітей. Споконвіку український селянин знав, що красти – це великий гріх. А тут «рідна Радянська влада» обдерла його, як липку, змусила працювати за злиденну платню, ще й зачинила церкву та розстріляла священика, який навчав людей не грішити.

 

«Пшик» колгоспного виробництва й пограбування селян

Створенням колгоспів Москва планувала помітно збільшити виробництво сільськогосподарської продукції на полях, на які, замість слабосильної селянської конячки, спрямували нову техніку – трактори та комбайни. Натомість отримала значне зменшення виробництва продовольчого збіжжя через падіння продуктивності праці. Обсяги збирання  ярової пшениці скоротилися аж на 85%! Компенсувати посівами озимої таке падіння не вдалося. Єдине, що зростало, – це вирощування технічних і кормових культур. Але країні потрібне було насамперед зерно –  і не лише для того, щоби прогодувати  міське населення. Все більше зерна йшло на експорт, забезпечуючи валюту, потрібну для побудови нових підприємств. Вони ж призначалися головним чином для випуску військової техніки, потрібної для майбутньої війни.

Добробут простих людей Москву цікавив мало, важливішою для неї була підготовка до нових загарбань. Гроші для цього вона вибивала із селянства, грабуючи його нещадно. Проте й селяни не спостерігали пасивно за тим, що з ними виробляє влада. Вони з усіх сил опиралися антинародній політиці, піднімаючись на повстання. І тут Москва вдалася до найстрашнішого з усіх злочинів, яке знало людство, – геноциду за допомоги масового голоду. Але про це – наступного разу.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *