Ерготерапевт – для всіх: і багатих, і бідних. Але не в нас: в Україні немає такої професії.

Новый рисунок
так працюють ерготерапевти

У державному класифікаторі професій є тисячі cпеціальностей, серед яких можна надибати навіть цілителя. А от ерготерапевта – катма. Тоді як зараз саме цей фах стає чи не найбільш затребуваним. Чому? На це та інші запитання – відповідь у розмові з Тетяною ЖИБЧИН, директором Всеукраїнського центру реабілітації інвалідів «Віра, надія, любов», розташованого на території Банченського монастиря на Герцаївщині.    

 Довідка: Всеукраїнський центр реабілітації інвалідів «Віра, надія, любов» працює вже понад 2 роки. Це бюджетна установа з комплексної реабілітації інвалідів і дітей-інвалідів, цільове призначення якої – забезпечити реалізацію медичних, фізичних, психологічних, педагогічних, професійних та інших заходів відновлювального характеру, спрямованих на запобігання прогресу патологій, усунення чи максимально можливу компенсацію обмежень життєдіяльності, відновлення здоров’я та трудових навичок, корекцію психічних процесів, здобуття ними освіти, працевлаштування тощо. Подібного закладу в Україні немає.     

        Війна – інвалідність – реабілітація

– Після стажування у Детройті (штат Мічіган США) за програмою «Сучасні методи реабілітації дітей-інвалідів» Ви писали до Міністерства соціальної політики України. І, як мені відомо, в листі були не тільки слова подяки за надану можливість участі в програмі, а й конкретні пропозиції. Чого саме вони стосувалися?

Спецальне ліжко для недужих, впасти з якого неможливо
Спецальне ліжко для недужих, впасти з якого неможливо

 

– Нової для нас лікувальної спеціальності ерготерапевта. Бо саме у ній є зараз велика потреба.

– Пані Тетяно, це щось зовсім нове?.. А що значить?   

Розглянемо це слово за складовими: терапія з грецького – лікування, ергон – робота. Загалом же історія розвитку ерготерапії нараховує вже понад 60 років. Але тільки у розвинених країнах. Як наука і спеціальність сформувалася після Другої світової війни, коли західне суспільство зіштовхнулося із проблемою масової інвалідності людей працездатного віку та потребою в їхній реабілітації.

Іншими словами, ерготерапія – це наука, яка вивчає методи та засоби відновлення здатності людини до самостійного життя. А ерготерапевт – фахівець, робота якого спрямована на максимальну адаптацію людини із втраченими функціями до життя у навколишньому середовищі. Коли ж порівняти роботу ерготерапевта й фізіотерапевта, різниця полягає в тому, що ерготерапевт першочергово  розробляє дрібні рухи, тобто дрібну моторику. Фізіотерапевти ж працюють над відновленням рухової активності з більшою амплітудою.

Ці установки та апарати – помічники ерготерапевта
Ці установки та апарати – помічники ерготерапевта

Побачене ж в Америці переконало мене у тому, що в Україні давно назріла проблема впровадження професії ерготерапевта та включення її до кваліфікаційного довідника професій. Саме фахівці з такою підготовкою повинні працювати в усіх реабілітаційних установах, незалежно від підпорядкування – Мінсоцполітики  чи Мінздоров’я.

Професійна діяльність ерготерапевтів чіткіше визначить стандарти надання реабілітаційних послуг, – а ними у нас дуже мало займаються, – і суттєво покращить процес реабілітації інвалідів різних вікових груп, та у першу чергу – дітей. Тож саме такий крок, як на мене, має стати головним за наслідками участі в проекті.

– Що саме захопило Вас чи здивувало в Штатах? І що нам варто запозичити з досвіду американців?

– Насамперед скажу, що американська й українська моделі соціальної системи суттєво різняться. Та змінити деякі напрямки нашої діяльності на краще – реально: зокрема, треба обов’язково ввести професію ерготерапевта, запровадити інклюзивне (у звичайних школах) навчання дітей-інвалідів та змінити підходи до забезпечення доступності допомоги інвалідам шляхом активізації цієї діяльності на місцях. Зрозуміло, що без визначення джерел фінансування це зробити неможливо.

Учасники програми мешкали в американських сім’ях, де їх приймали тепло й щиро…
Учасники програми мешкали в американських
сім’ях, де їх приймали тепло й щиро…

– Будь ласка, більш детально про те, що Ви там побачили…

– Вразила, просто збила з ніг (!) доступність найякіснішої реабілітації для всіх категорій інвалідів, незалежно від їхнього матеріального статку й соціального стану. Побачене викликає величезну повагу.

        Країна, де немає інтернатів для людей з обмеженими можливостями

– Наша група познайомилася з організацією надання реабілітаційних, соціальних та окремих медичних послуг у різних установах і організаціях штату Мічіган, а також із загальною системою соціального захисту в США.

Система та підходи до роботи з інвалідами різних вікових груп в Америці суттєво різняться від українських. При цьому кінцеві цілі є однаковими: максимальна допомога інваліду в реалізації своїх прав і гарантій, адаптація у навколишньому середовищі й інтеграція в суспільство. Одне слово, інвалід не повинен почуватися інвалідом!..

 «Вразила, просто збила з ніг (!) доступність найякіснішої  реабілітації для всіх категорій інвалідів, незалежно від їхнього матеріального статку й соціального стану. Побачене викликає величезну повагу».

Неймовірно, але американські інваліди настільки адаптовані до життя у суспільстві, що тут  немає ні інтернатних закладів для дорослих, ні дитячих будинків. Усі діти, незалежно від того, здорова це  дитина чи інвалід, виховуються до 18 років у сім’ях.

Тетяна Жибчин дала інтерв’ю не тільки газеті «Версії», а й місцевому детройтському телебаченню
Тетяна Жибчин дала інтерв’ю не тільки газеті «Версії»,
а й місцевому детройтському телебаченню

– Тобто в Америці не існує реабілітаційних установ такого типу, як в Україні?

– Саме так. Бо діти-інваліди проходять реабілітацію як у медичних установах, так і в школах або у громадських організаціях – надавачах соціальних послуг. Як правило, сім’я за допомоги працівників соціальної сфери вирішує, де та які види послуг отримувати.

На відміну від України, в Америці не існує звичної для нас системи надання груп інвалідності із обов’язковим призначенням пенсії.

– А як же виживають бідні? 

– Вони на повному державному забезпеченні, натомість люди зі статками платять. А все це у них відбувається таким чином: спочатку на підставі лікарського висновку хвора людина або дитина-інвалід (в нашому розумінні цього слова) звертається до соціальних установ. А ті вже вирішують, чи є ця людина/дитина інвалідом, та які види допомоги гарантовані їй на державному рівні.

Допомоги надходять через два вида страхування – «медикейр» та «медікейт». Через ці програми отримують матеріальну підтримку всі соціально незахищені громадяни, а не тільки інваліди. У кожному конкретному випадку розглядаються матеріальні статки конкретної людини чи сім’ї. Якщо сім’я або інвалід є матеріально забезпеченими, всі види реабілітаційних послуг вони оплачують самостійно, в тому числі і придбання протезно-ортопедичних засобів, інвалідних візків тощо. Для малозабезпечених працюють зазначені вище страхові програми, через які інвалід отримує соціальні гарантії від держави. В Америці людина за станом здоров’я може бути інвалідом, але матеріальну підтримку від держави отримувати не буде. Все залежить від матеріального стану й доходів.

                         «В Америці я забула, що в мене, практично, немає ніг»

Якщо говорити про ранню реабілітацію дітей-інвалідів, то вона розпочинається вже у пологовому будинку після народження дитини. Соціальні працівники інформують батьків про можливі види допомоги, які може отримати сім’я, та про установи, що їх надають. Залежно від діагнозу, реабілітаційний процес може розпочинатися одразу ж після народження дитини. Після соціальних консультацій сім’я вирішує, де та яким чином отримувати реабілітаційні послуги.

Дуже серйозну увагу американці приділяють саме організаціям, які надають консультативні послуги з різноманітних соціальних питань, в тому числі й реабілітації інвалідів. У них, на відміну від нас, не існує цілісної системи на державному рівні, яка працює на всіх рівнях і має єдині типові підходи до роботи з інвалідами чи соціально-незахищеними верствами населення.

– На знімках, зроблених Вами в Америці, бачила учасницю проекту на візку…

Це Наталя з міста Ромни Сумської області. Ми з нею подружилися. Коли наше перебування за океаном добігало кінця, вона якось сказала мені: «В Америці я забула, що в мене, практично, немає ніг».

Там справді все настільки продумано, що люди без кінцівок зовсім не відчувають свою особливість. Адже в Америці не існує протипоказань до відвідування школи дітьми-інвалідами. Ми мали можливість бачити приклади інклюзивного навчання дітей-інвалідів різних вікових груп та з різними діагнозами у звичайних школах. І цей напрямок діяльності, переконана, потребує більш глибокого вивчення, а надалі – й запровадження в Україні. Та перш за все, доведеться внести загальні зміни до свідомості населення, щоби інклюзивне навчання дітей з обмеженими можливостями не викликало здивування, спротиву та зайвих запитань.

Вивчення ж досвіду роботи різних установ, де здійснюється реабілітація інвалідів і  дітей-інвалідів, у черговий раз підтвердило ефективність та результативність роботи ерготерапевтів . А саме таких фахівців немає у нас в країні. Тоді як роботу ерготерапевтів ми бачили як у навчальних закладах, так і в медичних реабілітаційних установах. У першому випадку – це фахівці з базовою педагогічною освітою, які мають спеціальну підготовку (бакалаври, спеціалісти, магістри). В другому – фахівці з базовою медичною освітою, які теж мають відповідну підготовку.

Одне слово, для нас так продумано скомпонували програму, що ми побачили різні заклади та установи, задіяні в процесі реабілітації інвалідів та дітей-інвалідів. При цьому було враховано, що частина учасників програми працює з дітьми-інвалідами, а частина – з дорослими інвалідами.

А ще у нас було чудове дозвілля й спілкування з американськими колегами.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»          

 

 

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *