Юрій ТЕРОН: «Телебачення – як весна…»

Голова обласної організації Національної Спілки журналістів України, Заслужений журналіст, лауреат багатьох престижних Всеукраїнських та міжнародних творчих телевізійних конкурсів, спочатку головний редактор, а згодом генеральний директор Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії. Без перебільшення, з його ім’ям пов’язана епоха становлення державного телебачення на Буковині.

– Моя журналістська робота почалась у молодіжній тернопільській газеті «Ровесник». Але так сталося, що батько захворів і я приїхав до Чернівців, узявши відпустку за свій рахунок. А тут запропонували місце на радіо. Був редактором сільськогосподарських передач «Від Дністра до Карпат» – це 69-70 роки. Потім працював в облполіграфвидаві, тодішньому управлінні по пресі при облвиконкомі. Там пройшов ще одну серйозну школу самовдосконалення і відповідну журналістську освіту одержав. Якось викликали в обком партії. Вибору не було: довелося йти на телебачення головним редактором.

– Ви коли-небудь пошкодували про цей крок у житті?

– Знаєте, ні. Але я прийшов на телебачення, коли ефект самого бачення – на екрані хтось з’явився – уже минув. І люди вже вибирали: це цікаво, а це – ні. І вимогливіше почали ставитися до телебачення…

– І мусиш уже себе зарекомендувати…

– Абсолютно точно. Я прийшов саме у той час, коли об’єднували радіо і телебачення. Моя посада тоді називалася – головний редактор художніх передач радіо і телебачення. Мусив зводити і контролювати все, що йшло по радіо і телебаченню. Але це були непоєднувані речі. Зрештою, всі прийшли до висновку, що треба роз’єднуватись. Так і зробили. Тоді ж розпочалось інформаційне потепління, тиск з боку керівної і спрямовуючої, її партійних органів став менш жорстким.

– Юрію Георгійовичу, яким тоді було телебачення?

– Це був чорно-білий варіант. Пересувна станція – чорно-біла, телебачення на той час охоплювало, крім Чернівецької області, два райони Вінницької області, Тернопільську – по Дністру і Франківську область до Коломиї. У цьому була колосальна перевага. На жаль, ця можливість зараз втрачена через допомогу всіх «доброзичливців», які зробили все для того, щоби не залишити метрового каналу для державного телебачення. І це сьогодні, можна сказати, драма і для національного першого каналу, і для всіх інших, бо немає охоплення, немає тієї аудиторії, яка була…

– Ви прийшли з якимись ідеями, запроваджували щось нове?

– Коли ми вже роз’єднались, я став єдиним головним редактором всього телебачення. А це подвійне навантаження. Ми почали міняти програмну концепцію, в основу якої лягло оптимальне врахування інтересів глядачів. Пішли за соціальним принципом. Для трудівників села зробили «Сільські вечори». Запровадили конкурс народної творчості. З’явилась програма «Слава солдатська». Ми її готували на Україну. Ще мали виходи на УТ-1, Центральне телебачення. Наші матеріали охоче брав «Сельский час». Одне слово, Буковину бачив увесь Союз.

Період Горбачовської перебудови відкрив нам колосальні можливості. На нашу критику повинні були реагувати. Тоді Лариса Караван прекрасно робила «Колючий об’єктив», після кожної передачі збиралось бюро обкому партії. Це були дуже серйозні речі. З’явилися прямі ефіри. «30 хвилин на роздуми» – інформаційна щотижнева програма стала предтечею «Резонансу». Паралельно вирішували проблему з кадрами. Орієнтувалися на кадри Київського та Львівського університетів. Ось тоді, власне, з’явилися випускники факультету журналістики цих вишів: Петро Шегда, Богдан Онуфрик, Юрій Максимюк, Олександр Свинцицький, пізніше – Петро Голопапа, Сергій Батюк. Їм сподобалась атмосфера в колективі, що давала можливість себе проявити.

– А ви у кого вчились?

– У мене була прекрасна співпраця з Василем Селезінкою. До речі, ми з ним зробили першу конкурсну програму, яка обійшла Київ, Донецьк, Львів, й отримали перше місце у Всеукраїнському конкурсі.

– Кілька слів про неї, будь ласка.

– Йшлося про виконання програми 26 з’їзду КПРС. Але це не був звичний звіт…

– Ви ризикували? Адже існувала визначена схема?..

– Навіть бюро обкому партії треба було переконувати. Але, на щастя, прекрасний чоловік Володимир Григорович Дикусаров, перший секретар обкому партії, подивився і сказав: «Правильний підхід! Скільки можна так, як усі». Бо ми почали не зі звіту, а в нарисовому ключі: Герой Радянського Союзу, наш земляк Іван Козачук йде з внучкою Театральною Площею. Весняний день… Б’ють куранти. І текст – як швидко збігає час. І ось на цьому часі, на цих змінах, бо час, годинник – це образ, тож на цьому образі ми розкрутили всю програму.

Але програма базувалася на людських долях і зв’язках. Тут був метод Злобіна –з’їздили в Підмосков’я, привезли гостей з Кубані, з Волгограду, Рязані. І з будівництва Дністрогесу теж. Нам дали можливість монтувати у Кишиневі, бо там була кольорова техніка. І ми тиждень сиділи там зі Стриховичем. Коли програму змонтували, то (я і сьогодні пам’ятаю) це було 976 планів, майже тисяча! Перевірили ще раз, чи нічого не забули. Бо вся концепція програми полетіла б, якби вклеїли не туди хоча б один план. Привезли програму, показали членам бюро – всім дуже сподобалась. І тоді домовилися: якщо здобуде призове місце, то виділять нашому телерадіокомітету півтора мільйона рублів на придбання кольорової техніки.

Програма вийшла в ефірі, дзвінок Дикусарову: телефонує Щербицький, перший секретар ЦК Компартії України, і каже: «Вражаюча програма. Вітаю. Такого ще не було». Ми отримали Диплом першого ступеня, нам дали по грамоті і мільйон – на техніку!

Розповім ще про одну пам’ятну зйомку. Програму «Слава солдатська» спочатку робив я, а потім Сергій Батюк. Її ідею, до речі, використали в передачі «Служу Советскому Союзу» на Центральному телебаченні. Ми вирішили відзняти навчальний бій на військовому полігоні в Сторожинецькому районі. Ми затягли на ті горби 17-тонну ПЕТЕЕСку, адже треба було ж до чогось підключати камери, щоби знімати. І трапилося таке, що коли бухнув холостим танк, ПЕТЕЕСку, мов пір’їнку, підкинуло вгору. А режисер, злякавшись, замість того, аби втримати мікшер на місці, забрав звук. І ось 17 тонн злітає на півметра в повітря, а довкола – ні звуку. Хоча оператора перекинуло разом з камерою. Коли поверталися додому, Альоша Шерстньов зняв шапку, а з лисини аж пара йде. З мене теж, мабуть, я ж себе не бачу. Здорорво тоді працювали наші люди, захоплено. Люда Єгорова, Ірина Корніч… Чимало було прогресивного , але, як кажуть, кожна спіраль має висоту, з якої починається інший виток. Сьогодні на телебачення прийшли молоді люди. Вони роблять інший виток, і дуже непогано.

– Про яке телебачення мрієте?

– Розмаїте. Для мене телебачення – це, як весна. Як можна – це дерево показувати, а це не показувати. Я хочу бачити все у найширшому масштабі: найболючіші теми, найцікавіших людей, найкращих артистів, найвагоміші досягнення і відкриття. Все це має бути на екрані. Це процес, це розвиток, який ніхто ніколи не зупинить.

– Виходить, Юрію Георгійовичу, телебачення, як і весна, вічне.

Леся ДРАЮК, Микола ЦВІРІНЬКО, спеціально для «Версій»

1 response on Юрій ТЕРОН: «Телебачення – як весна…»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *