ВІРА

віра_обрНеймовірна історія буковинки, яка була репресована немовлям, дитинство і юність провела в сибірському холоді і голоді, дивом і Божою ласкою повернулася на рідну Стару Жучку під Чернівцями, пізнала родинне щастя, радянські злидні і канадську свободу. Ця жінка, пережорнена історією, пережила драми і трагедії, бачила голод і смерть, але не лише не втратила надії і здатності любити, набула життєвої мудрості, а й зберегла вміння дивуватися з Божої ласки і усміхатися життю і людям – якими б вони не були. Мабуть, недарма батьки колись назвали її Вірою.

За постіль – солома, за їжу – миша і воронячі яйця

Віра Рутько була репресована, коли їй заледве виповнився один рік і 4 місяці. Батько тієї ночі був на роботі, а мамі, погримавши у вікно, сказали: «Відкривай, Домко. Поїхали в сільраду, там лиш треба розписатися в одному документі – і ми тебе відпустимо». Це були «стрибки». Один з них, молоденький, шепнув Домці на вухо: «Візьми хоч щось поїсти, хоч муки клуночок, бо вже не вернешся». Взяла, але коли разом з іншими кидали речі на фіру – загубила.

Фір було багато. Тієї ночі, 13 червня 1941 року, забрали багатьох, і не лише з Чернівців – були і з Вижниці, з Вашківців… З Жучки – 13 сімей. Відвезли на товарну станцію в Садгору Північну, закинули в товарняк, забили двері дошками – і повезли. Тата Георгія забрали з роботи – більше ні родина, ні хто інший його не бачили. Інкримінували ст.58-13 КК РРФСР (участь у контрреволюційній буржуазній партії та зв’язки з контррозвідкою тощо), за документами присудили 8 років виправно-трудових таборів, але насправді, найімовірніше, нікуди не вивозили, а ліквідували тут, на місці.

Чоловіків везли окремо від жінок. Довезли спочатку до Називаєвська Крутінського району (глибокий Сибір), кінець маршруту – точка Каньовська: два бараки довгі, з відгородженнями, як для худоби, з кинутою на підлогу соломою. Так і жили: в кожному «відділенні» – сім’я. Як тільки приїхали в Крутінку – Домку з маленькою Вірою на вулиці перестріла місцева родина. Кажуть: віддай нам дитину, бо хтозна, що з тобою буде, а так хоч дитина живою залишиться. Домка поміркувала, що справді так можна дитині життя зберегти – і віддала. Коли прийшла до своїх земляків (а з Жучки була забрана велика родина Климів – «Стьопа, Коля, Домка…», – згадує пані Віра), і вони дізналися, що трапилося – забили на сполох, розбіглися всі по селищу, знайшли дитину і забрали. Так Вірі не дали втратити ниточку зв’язку з рідною землею.

Молоді жінки щодня працювали на лісоповалі, а близько чотирьох десятків їхніх малих дітей доглядала старша жінка – з Вашківців, на прізвище Мар’янчук – три доньки якої були вже дорослі. Потім, кажуть, ця жінка помішалася розумом від усього пережитого на Сибіру.

«Пам’ятаю себе з 2-3 років, – згадує пані Віра. – Той барак, у якому жили довгий час, як спали всі разом, як солому нам міняли. Мама розповідала, що якось, коли полоскала пелюшки в річці, глянула на воду і подумала: як легко зупинити всі страждання. Схаменулася: на кого дитина лишиться. І більше ніколи не думала про таке».

Поселення було багатонаціональним. Чимало було репресованих латишів, росіян – переважно вчителів з Ленінграду. У 43-му до поселенців загнали поволзьких німців. Одинадцять років Домка і Віра жили в одній землянці з німецькою родиною на прізвище Ріблєр. Батька родини, який був учителем, розповідали Ріблєри, розстріляли, забравши прямо з уроків, а його дружину з двома дітьми – у Сибір. Віра з Жучки назавжди подружилася з Вірою (Ельвірою) з Поволжя.

Голодували. Бувало, живилися воронячими яйцями. Якось, коли двом Вірам було років по 7, вже почали пухнути з голоду. Спіймали мишу, пробували їсти – не змогли. Несмачна була, згадує наша співрозмовниця. Розповідає, як мама Домка якось, коли пасла худобу, запримітила гніздо журавля. Вночі залізла туди і спіймала його. Дала знати, щоб діти прийшли його забрати. Зв’язала йому ноги, а крила – ні. То Віра поки несла його 5 кілометрів додому, геть була побита крильми цього чималого птаха. Вдома дівчатка його зарізали, обскубли, поставили варити. Але не випотрошили – не вміли ще, не знали, зовсім малі були. Він вариться, а запах неприємний. А потім і щось зелене спливло… «Ето жир, Вєрка!» – заспокоювали одна одну.

віра1А якось на Великдень у вікно землянки постукали. Таємний доброчинець обличчя не показав, тільки просунув у привідчинену раму дві палянички і яйце. Великдень ж бо…

Домку розшукувала родина. Брат Іван Клим з Канади напав на її слід в Сибіру, написав листа. Але писав не як родичці, а як однокурсниці – аби не нашкодити. І справді – за той лист були і виклики, і допити: хто з Канади тобі пише? Домка спочатку не зізнавалася, а коли їй прочитали, вдала, що згадала однокурсника з таким іменем. Брат у листі запитував, що їй прислати. «Совєти» наказали писати, що у Домки все є. Так і відповіли. Та брат здогадувався, яка ситуація насправді – тож прислав через Червоний хрест величезну посилку в людський зріст, у якій було все – від шкарпеток до верхнього одягу. І, як не дивно, влада цю посилку всю віддала адресатам. У тій посилці був і перший шоколад, який у своєму житті скуштувала Віра…

Довга дорога додому

У 53-му помер Сталін, зовсім скоро заарештували і розстріляли Берію, і репресованим почали дозволяти виїжджати з місць поселень у відпустки. Домку відпустили на 3 тижні на батьківщину – але без дитини (Віра на той час була ще неповнолітньою). Після повернення мами і її розповідей, Віру як магнітом потягнуло на Буковину – якої вона й пам’ятати не могла. Вблагала маму – і та відпустила доньку до Чернівців.

До Москви їхала з латишами, які прямували у свої рідні краї. Але в столиці вони рушили на Ризький вокзал, а Віру спрямували на Київський. Там дівчина сіла на свій дерев’яний ящичок (усе, що мала, везла в ньому) і почала розчісувати свої довгі коси. Навпроти сиділи два дорослі хлопці. «Говорять між собою – а я нічого не розумію, бо ж української не знала, в Сибіру виросла. Один підійшов, привітався, спитав, куди і чого їду (в Чернівці, кажу, з Сибіру, вислані були) і чи білет маю. Я мала, але боялася навіть показувати його комусь – не те що в руки давати. А цим хлопцям якось довірилася. Вони й пояснили, що білет ще закомпостувати треба. Самі вони з ВДНХ додому в Жмеринку поверталися. Купили мені їжі, взяли квиток, намагалися закомпостувати. З’ясували, що до Чернівців місць немає, тож довезли мене до Жмеринки – туди вночі прибули, а там попросили начальника станції доправити далі. Він також допоміг, так з Божою допомогою 16 жовтня вночі добралася до Чернівців. Спитала на вокзалі в міліціонера, в який бік Жучка – і пішла. Минула цукровий завод, чалапала далі. Її догнала фіра. Жінка, яка керувала кіньми, питає: «Куди йдеш» – «К Климу Фёдору на Старую Жучку». – А відки? – «Из Сибири». – «А твоя мама Домочка називається? Сідай, повезу тебе до твоєї матки, яка твою маму вінчала, а тебе хрестила». Так і втрапила до родини. А впізнали Віру за платтям, яке на ній було. Це плаття колись матка подарувала Віриній мамі. А приїхала в ньому вже Віра.

Води нагріли, дали гості вмитися, вклали спати в кімнаті, де був урожай яблук складений. Від запаху яблук аж в голові паморочилося – але знала закон: не вкради! І не скуштувала.
віра1957Прописати Віру ніде не хотіли, на роботу не брали – казали «назад в Сибір їдь». Ледве знайшла роботу на доку – тягала дошки до верстатів зранку до ночі, а як робота закінчується – вже й не знаєш, чи йти ночувати до родичів, чи не турбувати їх… Заміжжя виявилося не лише порятунком від непосильної для 17-річної дівчини роботи, а й насправді великим жіночим щастям: Віра з Миколою прожили у любові і повазі 57 років, збудували нову хату і народили й виростили трьох дітей.

«Мій чоловік каже: давай твоїй мамі напишемо, що ти виходиш заміж, щоб мама була на весіллі. Мама й приїхала. Плаче, голосить: ні хати, нічого немає. Хата наша насправді є, але вона була конфіскована і віддана іншим людям. Тодішній її господар, коли я повернулася з Сибіру, сказав, щоб я не думала навіть за фіртку братися: голову, мовляв, рознесе… То я ніколи і не думала саме за ту хату, вона вже кілька разів перепродавалася, і всі її господарі насправді ні в чому не мають вини перед нами. Перед нами держава а боргу, яка ту хатину відбирала».

Небагато часу від весілля минуло – приходить лист від Віриної подруги-німкені, Віри-Ельвіри: «Я прієзжаю к тєбє жить». І приїхала: у валянках, куфайці, ременем підперезана… Микола  лиш пожартував: мав я одну Віру, тепер маю дві Віри. Згодом і Віра-німкеня в Чернівцях заміж вийшла, зараз вона в Німеччині мешкає, зіздзвонюють подруги мало не щотижня.

А 1974-го приїжджає з Канади Вірина родичка – маминого брата дружина, робить виклик – і Віру випускають з СРСР в Канаду! «Викликає мене КГБ, – згадує пані Віра, –  і каже: куди я можу йти, куди ні, що можу говорити, а що ні. А я що маю говорити, – дивується, – з ким?? Шість тижнів я там була. Збиралася, купувала сувеніри на подарунки… Треба було мене бачити – в зеленому кремпліновому пальті, і через плече – з тайстрою, з якої топірці стирчать…»

А Домка, як уже приїхала до дочки на весілля, то й залишилася. Хоча спершу їй казали місцеві владники: щоб тебе не було ближче за 250 км від Чернівців! Та згодом вона тут прописалася, купила хату, працювала на цукровому заводі, на м’ясокомбінаті прибиральницею. Була веселою і доброю – уся Жучка підтвердить, якою була Домочка Пателеївна. Вона в Сибіру, у тих жахах заробила орден Трудової слави – її навіть в Москву брали його отримувати…

А за що чоловіка її комуністи забирали – у неї своя версія була. Пригадувала, що комуністи з однієї з тодішніх комуністичних «трійок» хотіли дідом керувати, «штуркати», щоб він їхні команди-забаганки виконував, а він не дозволив так з собою поводитися. То вони й відомстили. Потрібна була певна кількість «неблагонадійних» – от його до кількості і вписали. Згодом, через десятки років, один з них просив пробачення у Георгієвої доньки Віри. «Най вам Бог прощає», – відповіла.

Не епілог

Домну і Віру повністю реабілітували 1965-го. У діях батька Віри – Георгія – також визнали відсутність складу злочину. На звернення щодо конфіскованої хати 1966-го повідомили, що хата належить іншим людям, тому щодо її успадкування необхідно звернутися до суду. Довго тривали судові перипетії з владою – адже йшлося не про повернення власне хати, а про компенсацію коштів за неї. Перед одним з судів пані Віра звернулася до зовсім молодої представниці сторони-опонента: «Дитино, робіть усе по правді – так, як каже закон і совість. Бо не по закону і не по совісті ми вже багато пережили. Не дай Боже, щоб ваші діти колись, як ми, мишей пробували…»

Нарешті 1992 року комісія Чернівецької міської ради «З  поновлення прав реабілітованих громадян»офіційно встановила, що за конфісковану  Радянською владою в особі Чернівецької міської ради хату належить повернути пані Вірі 64 тисячі купонно-карбованців. Згодом в Україні запровадили гривню, і офіційно встановлена компенсація трансформувалася в суму… 64 копійки!!!

Повернення компенсації за відібрану хату і понівечене життя могло би стати епілогом до цієї життєвої історії. Але реальність стає прологом до нової історії – історії нашого безчестя, нашої ганебної неспроможності повестися нарешті по-людськи – з людьми, і повернути державі царя в голову, а собі – Бога в серце.

Довідка. Після чисток 1940 р. Буковини від «класово-ворожих» та «соціально-небезпечних елементів» на початку 1941 р. перед каральними органами було поставлене завдання особливої ваги — вивезти за межі області всіх неблагонадійних. Останні передвоєнні депортації проходили в 2 етапи — перший, ніби пілотний проект, відбувся 23 травня, другий у ніч з 13 на 14 червня 1941 р. За даними науковців, основна маса депортованих була з Садгірського, Чернівецького, Глибоцького, Герцаївського та Сторожинецького районів. Уніч з 13 на 14 червня було вивезено товарними вагонами із чернівецького залізничного вокзалу 2279 сімей (7720 осіб). За спогадами очевидців, 13 червня 1941 р. представник сільської ради та кілька військових обходили будинки, давали 30 хв. на збори і під конвоєм, як злочинців, відправляли людей на станцію. Найстаршому було 80 років, меншому — кілька місяців…

Маріанна АНТОНЮК, Чернівці

На фото (з архіву п. Віри): Віра Рутько 1957 року, після повернення в Чернівці

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *