Василь ІВАСЮК: «Ми не можемо вічно бути «унікальною країною» з дикими законами»

Директор одного з найуспішніших агропромислових господарств області  – ТОВ «Валявське» очолює його впродовж 18-ти років. Ще 2007-го за досягнуті високі показники був удостоєний ордена «За заслуги» ІІІ ступеня.

До посади керівника йшов від рядового будівельника після восьмирічки й армії, через здобуття освіти, сільське головування і роботу в агрофірмі.

У час, коли кілька тваринницьких господарств краю збанкрутували, Василь Корнелійович вкладає в реконструкцію комплексу понад 10 млн. грн., не бере допомоги від держави й збирає захоплені відгуки від колег і навіть від влади. Цілком спокійно обговорює питання, що зазвичай ховаються у коморах реальності за блискучим оптимістичним фасадом. Філософського ставлення до проблем, мабуть, навчився у мандрах світами: Північною і Південною Америкою, Канадою, Аргентиною, Бразилією, Мексикою, всією Європою, Японією, Індією, Китаєм. Кругом знаходив те, що можна застосувати в рідній Валяві. А наступного місяця їде до Нової Зеландії та Австралії: вивчати секрети успіху молочного скотарства.

IMG_0002 

Фасад публічності

За останні три роки товариство «Валявське» побудувало 4-рядний корівник,  доїльний зал типу «DeLavaI», ангар для збереження зерна, зроблене покриття на зернових токах. На фермі утримують чотириста корів, надій на корову складає в середньому 5814 кг молока. Для автоматизації процесу доїння товариство придбало сучасний доїльний зал, який забезпечує високу продуктивність праці. Процес доїння контролюється оператором з комп’ютера. До залу привчають молодих корів-первісток, і щороку кількість худоби, яку доять в автоматизованому залі, зростає. Це підвищить продуктивність корів і зменшить затрати праці.

ТОВ отримало статус племінного заводу з розведення великої рогатої худоби української червоно-рябої молочної породи. Це високоудійна худоба, яку ще й продають підприємствам і населенню.

На полях ТОВ «Валявське» використовують п’ятипільну сівозміну – це не так добре, як у часи СРСР, коли сівозміна була семипільною, але й не так сумно, як, приміром, зовсім поруч, на Глибоччині, де 15 років поспіль сіяли ріпак і так виснажили землю, що тепер потрібні десятиліття на її відновлення. Тут вирощують кукурудзу, сою, ріпак, кормове зерно. У господарстві створений один з найкращих парків сільськогосподарської техніки.

ферма

Близько 150 місцевих жителів забезпечені роботою. Попри те, що більшість процесів автоматизовані, безлюдних технологій не існує. «Все одно тій корові перед доїнням хтось має вим’я помити, – сміється Василь Івасюк. І додає, що навіть рядовому працівнику тепер потрібно мати щонайменше середню спеціальну освіту: – Ми перейшли на такий рівень технологій, що без знань не впораєшся.  Різниця в техніці нового покоління – це все одно що раніше, грубо кажучи, керував «Запорожцем», а тепер новим комп’ютеризованим «Мерседесом».

Комори реальності

Відмова від державної допомоги – це не зверхність чи самовпевненість Василя Івасюка як керівника господарства. Це, по-перше, – здоровий глузд, а по-друге – не принципово великі втрати. Щороку держава надає 7-8 млн. грн. дотацій сільгосппідприємствам. Скільки з них пропонується фермерським господарствам? Порівняно – копійки. Наприклад, на штучне запліднення худоби на цілий Кіцманський район держава відшкодовує 22 тисячі гривень на рік. Лише одне ТОВ «Валявське» на одну закупку спермопродукції витрачає близько 40 тис. грн., а таких закупок здійснюється упродовж року – чотири. 160 тисяч вкладає одне господарство району – і 22 тисячі відшкодовується на весь район! Більше того, фермери кажуть, що «всі дотації крутяться навколо столиці й корпорацій». І отримують їх через певні, скажемо так, процедури (які в народі звуться «відкатами»).

Раніше ТОВ «Валявське» вирощувало ще й цукровий буряк, збирали 600 центнерів з гектара. Але нині в області вже немає жодного цукрового заводу, тож нема й сенсу його сіяти. Про колишні досягнення в цукробуряківництві нагадує хіба що комбайн «Holmer» вартістю 3 млн., який свого часу придбало господарство.

Ситуація з молоком – подібна. Навряд чи дуже вигідно займатися молочним скотарством у краї, де немає молокопереробних заводів. Тож наразі у ТОВ «Валявське» щодня 6,5 тонн молока забирають на сусідню Тернопільщину. Там його перепаковують і потім продають нашим же людям!

А історія з податком на гній! Виявляється, лише цього року його скасували, а досі господарства, які вивозили на поля це органічне добриво, сплачували податок за забруднення навколишнього середовища! І саме торік місцева податкова намагалася накласти на ТОВ «Валявське» штраф розміром 300 тис. грн. за вивезення гною на поля! – За кордоном продукція, вирощена на органічних добривах, користується більшим попитом і має вищу ціну. У нас це донедавна обкладалося податком, – дивується Василь Корнелійович. – Більше того, вимагали розробку спеціальних проектів зі збереження довкілля, утилізації гною, приватні фірми отримували за це гроші, а тепер усе це скасували!».

ферма2

Корпорація vs ферми

Великі корпорації прийшли в сільське господарство і виглядають досі успішними. Але й вони крім фасаду публічності мають власні комори реальності.

– Холдинги – це бізнесові проекти, – стверджує Василь Івасюк. – А проекти мають свій термін. Тож холдинги розпадуться ще за нашої пам’яті. Німеччина також запроваджувала холдинги у повоєнний час і зрештою відмовилася від цього. Фермер – основа всього. Поясню, чому. Кращого робітника, ніж ти сам, світ ще не вигадав. Власники корпорацій живуть у столицях, а землю обробляти треба в усій країні. Завдання власників – вчасно повернути банкові кредити з відсотками, та ще й отримати прибутки, забезпечити себе і свою родину. Їх не цікавить екологія місцевостей, які вони використовують, виснаження землі. Якщо столичний власник багато заробив, у що вкладе? Не в якісь далекі від нього села – це точно. Швидше, у купівлю нерухомості, зазвичай – за кордоном. А я – фермер, що народився в цьому селі і вмирати буду тут. Тож думаю про свій завтрашній і післязавтрашній, і післяпіслязавтрашній день. У мене працює близько півтори сотні людей: місцеве населення зайняте, має зарплату, будує чи підтримує своє житло, ростить дітей, водить їх у дитсадочки і школи… В усе це своє ми і вкладаємо те, що заробляємо. Мусимо конкурувати, щоби нас не поглинули корпорації. Для цього потрібна фінансова незалежність. А корпорації дають щось лише в перший рік. Отож місцеві люди, які надали їм свою землю в користування, насправді ту землю вже навряд чи бачитимуть. Скільки випадків, що корпорації одне одному бізнес перепродують, а людей до відома не ставлять. Довести це в суді майже неможливо, адже судитися треба за місцем реєстрації фірми, а вона зареєстрована в столиці. Хто з селян має можливість і кошти їздити на судові засідання? І де гарантія, з нашим рівнем корумпованості суддів, що суд прийме сторону селянина?

На користь фермерів свідчить і світовий досвід (я вже говорив про Німеччину), і наше радянське минуле – тоді, коли воно було ще успішним. Чому колгоспи організовували якщо не в кожному селі, то хоча б один на два села? Невже не простіше було б створити одне господарство на область, з одним керівником і бухгалтером? Очевидно, що це було неефективно. Тому й новий закон про продаж землі має певні обмеження, аби в одні руки не потрапляло більше 1 тис. гектарів. Бо, знаєте, рекет, як на мене, буває різний. Рекет – це не лише коли в тебе гаманець відібрали чи золотий ланцюжок у підворітні зняли. Це й доведення до банкрутства різними шляхами, які начебто й не суперечать закону. Завдання держави – не допускати таких ситуацій.

зал

Секрет успіху

– Усе залежить від керівника, – вважає Василь Івасюк. – Від того, які цілі він перед собою ставить. Якщо мета – за короткий час заробити багато грошей, це підприємство приречене. Якщо перспективи тривалі, плани далекоглядні і є наміри працювати, розвиватися, давати людям роботу – тоді й успіх буде.

Василь Івасюк має чіткі відповіді на провокативне питання «Що би ви зробили, якби були міністром?»: «Найперше, встановив би чіткі, зрозумілі правила гри, – каже він, – і не міняв би їх  щонайменше 10 років. Змінив би податкову систему на прозору. Зменшив би кількість перевіряльників. Залишив би лише тих, хто працює в реальному секторі економіки. Податки мають бути чіткі, фіксовані. Встановити, що сплачувати їх треба чи від гектара, чи від виробленої тонни пшениці, чи від виручки. І нічого іншого би не вигадував. А так маємо безліч прихованих податків і зборів. Наприклад, ідентифікація худоби. 40 гривень вартує пластмасова бирка на вухові тварини. До того ж, ці гроші йдуть не до державної казни, а приватній структурі, наближеній до когось у «верхах»… І за 5 років роботи у запропонованих мною умовах ми станемо житницею не лише Європи, а й світу. Людям треба дати відчути, що вони тут заробляють. А далі і з їхніх дітей хтось залишиться працювати на землі».

солома

Праця аграрія – важка, і не лише в Україні. Завжди і всюди вона залежить від погодних умов, завжди це робота на повітрі, це протяги і пил, спека чи мороз…. Але від неї є результат: достаток в сім’ї. Попри те, що в Україні цей результат досягається важко, Василь Івасюк свого аграрного вибору не мінятиме: «У мої роки міняти стиль життя неможливо, – зізнається він. – Я віддаюся роботі, бо я так вихований. І ще – я патріот своєї країни, вірю в перспективу України. З такими землями, кліматом – навіть з такими людьми – ми маємо жити в рази краще, ніж живемо. Ми не можемо бути вічно «унікальною країною» з дикими законами».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *