«Той, хто пройшов крізь вогонь…»

Левко Бесараба став солдатом у 17. Як і мільйони його ровесників, він побував у справжньому пеклі. Нині, через 67 років після перемоги, пам’ятає кожну годину, кожну хвилину і навіть секунду тієї страшної війни. В його спогадах – сувора правда…

Із двохсот – четверо живих

…Я потрапив на фронт у Прибалтику. Там тоді йшли страшні бої. Служив у роті ПТР, що розшифровується як протитанкова рушниця. Нас завжди відправляли на передову, бо зброя була дуже потужна. Якось надійшов наказ узяти німецький дзот (оборонна дерево- земляна вогнева точка – авт.). Німці сидять собі на горбочку, бо дзоти встановлювали завжди так, щоби вони панували над місцевістю, і тримають на «мушці» велику територію. А ми йдемо прямо на німців. Із майже 200 солдатів живими залишилося лише четверо. Мені осколки розірвали сідниці, втратив багато крові, лежав без свідомості. А під вечір наші прийшли трупи збирати… Побачили, що живий. Підібрали. І хоча кинули до машини, серед якихось величезних бочок, мов мертвого, – воля до життя була сильнішою. А коли витягали з мене осколки – наркозу і знеболювального не давали. Відчував, як колупаються в моєму оголеному м’ясі і терпів, зціпивши зуби.

Чорт і діти

…Везли мене пораненого у госпіталь. Поруч лежав обгорілий танкіст – чорний, як вугілля, але живий і при пам’яті. Зупинилися в якомусь місті, до нас підбігли діти. Побачили танкіста і давай на нього казати «дзяба», що означало «чорт». Але танкіст не розумів їхньої мови, тому питав мене, що діти говорять. Але я не міг йому сказати правду, тому казав, що діти нас підбадьорюють і кажуть, що все буде добре.

Свято шлунків

…Ми постійно не доїдали. На війні завжди холодно і голодно. Нам давали ложку сирої крупи, ще й ножем згортали, щоби без гірки. Та якось знайшли ми напівзотлілу конячу голову. З неї зварили такий суп! Тоді у нас було свято шлунків…

Ризикова зустріч у «вбиральні»

…Якось уночі нам треба було справити нужду. Відійшли від дороги в кущі. Раптом почули гуркіт авта, а ми вже й штани познімали. Сидимо тихенько, мов миші… Просто перед нами зупиняється німецька машина. З неї вистрибують  ворожі солдати – і в ліс, теж справляти нужду: прямо навпроти нас, за 20 метрів. Ми тихенько сиділи в кущах і слухали калатання власних сердець, аж доки німці не поїхали…

Урятував життя… матюк

…Опинилися в окопі водночас – німці і наші. Рукопашна. Бійня кривава. І не зрозуміти – де свій, де ворог. На мене хтось напав ззаду і почав душити. Я відбиваюся. І раптом  нападник матюкнувся російською. Я відповів тим же. Захват ослаб, ми одразу ж зрозуміли, що свої…

Німецька наводчиця

…Коли дорогою їхали наші машини з солдатами, то їх постійно влучно обстрілювали. Від прямого попадання снарядів гинули всі. Здавалося, ніби хтось керує з відстані. А недалеко від тієї місцини була закинута хатинка. Я згадав про неї, сказав командиру. У тій хатинці ми і знайшли німецьку наводчицю, яка сигналила німцям, щоби ті стріляли у визначене місце і час, коли їхали наші…

Мародери і герої

…На мінному полі підірвався молодий узбек: лежить ще живий, а кишки на виворіт – до снігу примерзли. А він, бідний, ще й кричить – попереджає нас про міни. Я підповз до нього, кишки позбирав, перев’язав його і потягнув геть. Далі пораненого мені поміг тягнути генерал. Раптом назустріч нам два офіцери – несуть крадений килим. Генерал зупинив і… почав їх бити навідліг, схопився за пістолет зі словами: «Сволочі, люді гібнут, а ви мародьорством занімаєтесь…». Хотів їх навіть розстріляти. А пораненого ми таки дотягли до медсанбату.

Умовив німецький гітлерюгенд здатися

…Війна закінчувалася, німці здавалися. Але на одній ділянці засіли німецькі дітлахи – гітлерюгенд , які не піддавалися жодному контролю і стріляли в усе, що ворушиться. Вже солдати і старші німці, яких теж мобілізували перед закінченням війни, здаються, складають зброю, здаються. А малі «палять» до останнього. Серед наших тільки я володів німецькою. Бо штабний, так би мовити, перекладач, вигадав собі якусь причину, щоби не йти на перемовини, де на парламентаря чекала вірна смерть . А це ж уже був травень 45-го і в повітрі пахло… закінченням війни. Та мені підшили білий комірець, дали плащ-палатку, щоби мав презентабельний вигляд, та обв’язали гранатами…

Пішов я з білим прапорцем у руках, щосекунди чекаючи на постріл, але попри те почав німецькою вмовляти дітей: «Війні кінець,  складайте зброю! На вас вдома чекає мама.» Я підбирав слова, як міг, і мабуть-таки, знайшов потрібне, бо дітлахи почали виходити з окопів і здаватися…

До своїх я повернувся мокрий, як хлющ. За це мене хотіли нагородити орденом. Але я обрав двотижневу путівку в будинок відпочинку. Білий хліб та чиста постіль тоді видалися неймовірною казкою!

Чому плакав учений кінь

…Хоч війна і страшна подія, але траплялися і позитивні речі. Під кінець другої світової служив у кавалерії. Я змалку любив коней і знав, як з ними поводитися. Був там один дуже норовливий кінь. Мені доручили його доглядати і він до мене прив’язався. Поталанило мені з ним, бо хоч і мав складний характер, але був дуже розумним. Наприклад, коли починалася стрілянина, він виконував мою команду «лягай». Солдати часом просили мене продемонструвати розум коня. У цьому випадку я лягав на землю і прикидався мертвим, а кінь бігав навколо мене і легенько штовхав копитом, а потім хапав губами за вухо, намагаючись підняти. Коли я не витримував лоскоту і починав сміятися, кінь іржав з радості. Коли я демобілізувався, кінь… плакав. Саме так, плакав – великі сльозинки котилися з його сумних-сумних очей.

Любов КАФАНОВА, «Версії»

 

1 response on «Той, хто пройшов крізь вогонь…»

  1. Дякую за розповідь про
    Левка Бесараба.Важка доля,героїчна і одночасно розповіді дуже простої і мурої людини. І про коня теж спомин зворушливий.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *