Тетяна Чорновол: «Це не політична боротьба. Це війна»

Минулого тижня Чернівці відвідала журналістка і громадська активістка Тетяна Чорновол, яка вже стала одним із символів протесту – поруч з Ігорем Луценком, Андрієм Булатовим, Михайлом Гаврилюком… Яким, на щастя, вдалося вижити. Кілька її думок – без купюр і коментарів.

чорновол_фото 

Про враження від Чернівців

Територія Заходу України – це тил. Приїжджаєш сюди і бачиш, що люди живуть мирно. Відправляють дітей в школу, ходять на роботу, до кіно… Ми давно вже так не живемо…

Про професію

Я не журналіст. Журналіст має бути НАД подіями. А я – В подіях. Колись у 2010-му, в ніч, коли переміг Янукович, я сказала собі: журналістики не буде в цій країні. Тому що нема журналістики, коли нема свободи слова. Мені закидають, що я політично заангажована. Я відповідаю: ні, я державно заангажована. Кожен приймає рішення для себе. Але воно має бути спрямоване на державу.

Про політику

Я розслідувала опозицію тоді, коли вона була владою. Я ніколи не працювала «на позитиві». Я робила розслідування, а це однозначно негатив. Практично кожен політик був «антигероєм» моїх розслідувань. Тому я маю досвід і чітко знаю: до 2010-го мої розслідування були про мільйони. Після 2010-го – про мільярди. А останнього року – вже про крадіжки мільярдів доларів… Різниця є, вона величезна, і вона навіть не в сумах. Буває різне зло. Є таке зло, коли побили мене, Тетяну Чорновол, – а є таке, як в 33-му, коли померло 10 мільйонів від голоду. І я можу погодитися на перше, але ніколи не погоджуся на друге.

У нашій країні ніколи не було демократії у повному розумінні цього слова. В нас існувала «сестра демократії» – негарна, невродлива, непозитивна, – яка називалася «конкуренція». І то слава Богу! Так ось, я готова жити при конкуренції. Але жити при диктатурі я не готова. Я готова померти – але не жити при диктатурі.

Про помилки

Ми мусимо зараз бути єдиним кулаком. Мусимо знати, що свої – це свої. Підтримувати їх. Всі речі, які нас роз’єднують, зараз не повинні звучати. Це не політична боротьба, це війна.

Я бачу дві великих проблеми, які виникли останнім часом. Моя особиста критика опозиції – її певної нерішучості у пору, коли народ був «на гребені», на піднесенні, і треба були йти на Межигір’я. Так, була небезпека для людей, міг початися силовий варіант – але він почався все одно, на Грушевського. А якби ми стояли під Межигір’ям, якби стояли сотнею тисяч – можливо, ситуація б переломилася. Можливо, біда б уже закінчилася.

Але! Висловлю критику і громадянському суспільству. Коли був «гребінь» підйому на Майдані, суспільство повинно було вимагати звільнення Тимошенко! Саме суспільство, а не політичні партії. І справа не в самій Тимошенко. Але тоді б інші лідери, політичні, були би більш рішучими. Тому що вони зрозуміли би, що у випадку, коли стає для них зовсім зле, хтось стане за них.

Про Майдан

Як до Героїв, справжніх Героїв, про яких я читала в книжках, ставлюся до тих, хто вийшли на Майдан. Майдан стає з кожним днем сильнішим, «вони» його більше бояться. Це справжня війна. Так, є велике, неймовірне розграбування країни… Але коли «вони» переступають через останнє, через життя людей – просто розумієш, що немає іншого виходу. Треба перемагати…. На знищенні «майданівців» репресивна машина не зупиниться. Коли вони переступили через перше життя, немає жодних гарантій, що цього не буде далі. Під це може потрапити кожен. «Вони» вже переступили. Це наша війна, вона спільна, всього українського народу – проти ворога. І ми маємо в ній перемогти. Радикалізація – це вимога часу. Ворог сильний, але ми мусимо стояти, бо Майдан – це зона безпеки для Києва, а Київ – це зараз вся Україна.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *