Стрілець, що володіє… пером

Найкращі чоловіки народжуються в листопаді. Цю коротеньку оду придумала не я. Прочитала на футболці, придбати яку пропонував якийсь рекламний пост у соцмережі. Хтось погодиться з такою характеристикою (насамперед, самі листопадові чоловіки), хтось заперечить (бо зазвичай кожний любить передусім самого себе), і, мабуть, усі матимуть рацію. А якщо серйозно, то кожна людина, як писав поет, така на Землі єдина. Та й гороскопи переконують: людський характер залежить і від розташування планет, і від дня й години з’яви на світ Божий, і від того «звіра», який символізує рік народження. Тож не дивно, що навіть народжені у листопаді чоловіки різняться між собою, бо одні – Скорпіони, інші – Стрільці… Поговоріть про це з нашим колегою Михайлом Михайловичем Кукурудзом – і він тільки усміхнеться: такі нюанси йому маловідомі, адже в часи його дитинства і юності усі ці китайські гороскопи, астрологічні прогнози ще не увійшли в моду. Та й не до гороскопів тоді було. Батьки мусили гнути спину в колгоспі, аби прогодувати п’ятьох синів. А сини змалечку знали, що таке мозолі на руках…

Михайло Кукурудз не дуже любить фотографуватися. Частіше знимкує
героїв своїх публікацій. Та цей редакційний балкон – улюблене місце
для фотосесій і кінозйомок. Тож один кадр – на пам’ять

 

Михайло більше може розповісти про те, як на його віку змінювалися назви району, обласного центру (нині це Тисменицький район Івано-Франківської області), сусіднього села Жовтень, куди він ходив до школи зі свого Побережжя, де народився. Втім, певно, немає серед Стрільців більш стриманого чоловіка, ніж Кукурудз. Більш спокійного, небагатослівного, з умінням слухати. Тож готуючись сказати слово з нагоди його ювілею після тривалого знайомства й співпраці в кілька десятків літ і майже десятирічного перебування в одному робочому кабінеті, впіймала себе на думці, що по суті мало знаю про свого візаві. Набагато більше йому відомо про мене, мої проблеми, емоції, які він терпляче вислуховував, спостерігав, по-чоловічому розважливо «розкладав по поличках». Та й загалом, коли на робочих нарадах іноді зашкалював градус дискусій (люди творчі – вони такі емоційні!), Михайло Михайлович зберігав нордичний спокій. Хоча знаю, бачила, що багато чого він тримає в собі. Говорив тихо, розсудливо, аргументовано, мудро. Так і писав, тобто пише… Залюбки їздив, як у старі добрі часи, автобусом, а не редакційною машиною, у відрядження до села, а потім по кілька днів виношував у собі майбутній матеріал. І хто ще краще міг написати про будні сельчан, про хліборобську працю, як не він, сільський хлопець, який у рідкісні хвилини одкровення говорив про свою колиску дитинства, рідну природу з таким піднесенням, з особливим вогником в очах, приправляючи розповідь епітетами, порівняннями, образними переспівами? Для нього, філолога за освітою, це природно, як і його любов, вимогливість до Слова. Він працював над матеріалами фундаментально, вивіряв кожне словечко, потребував тиші, бо будь-який гамір (а в редакції завше бурлить, як у вулику) міг збити його з думки, і тоді аркуш газетного паперу летів у смітник, а автор майбутнього класного тексту брав паузу, виходив у редакційний дворик і… «розмовляв» з деревами, відтак приносив до кабінету чи то букетик із різнокольорового осіннього листя, чи каштан, чи жолудь. Романтик! Певно, після цього йому легше писалося. Коли ставив крапку, кілька разів перечитував рукопис, і хоч у ньому не було жодної помилки, десь щось перепитував, заглядав до словника, аби впевнитися, що все правильно. Таки направду все було, як кажуть, «вилизано», залишаючи «без роботи» і літредактора, й коректора. І сьогодні його публікації можна демонструвати як зразок студентам – майбутнім журналістам. Дарма, що вони були написані від руки, а не набрані на комп’ютері. Він так звик. Із тих часів, коли дебютував у газеті «Молодий буковинець». Тут треба сказати, що, на відміну від багатьох тодішніх журналістів, які починали свій творчий шлях із шкільних стіннівок і районок, Михайло до того не брався за перо. Хоча шкільні твори писав чи не найкраще. Єдиною заміткою була публікація в армійській багатотиражці про бійця з його військової частини (а службу він проходив у Свердловську), який проклав лінію зв’язку нетрадиційним маршрутом. До речі, хоча сам Михайло потрапив у полк зв’язківців випадково, проте мав певний досвід у цій справі. Виявляється, до армії навчався в ПТУ на електрика. Правда, він так і не працював у цій галузі, проте, як розповідає, навики «лазити по слупах у кігтях» (були такі «помічники» в електриків за часів дерев’яних стовпів) і не боятися висоти засвоїв добре. І нині, у свої 80 (!) без побоювання працює на дачі, обчищаючи високі фруктові дерева, зриває вишні, сливи, яблука… Але повернімося до тих часів, коли доля спрямувала Кукурудза в журналістику. Після армії він вступив до Чернівецького державного університету. На філологічний, традиційно жіночий факультет, залюбки приймали хлопців та ще й з армійським досвідом, хоча конкурс був немалим. Думав, буде учителем. Та під час педпрактики змінив свою думку. Не тому, що уроки не вдавалися. Навпаки, він ретельно готувався до них, випросив у керівництва програвач й діапроєктор. Та от не міг сприйняти байдужість учнів, їхню зверхність у поведінці з молодим педагогом. І… ноги привели його до редакції. Тодішній редактор «МБ» Володимир Мар’янин прийняв його на роботу, спершу обліковцем листів, а відтак – кореспондентом, бо матеріали початківцю вдавалися. Певно, не помилюся, коли скажу, що багато хто з чернівецьких аксакалів журналістики, тих, що розпочинали свою творчу діяльність у 60-70-х роках, гартувалися, професійно зростали саме в «Молодому буковинці», при різних редакторах. Поступово «шліфували перо», просувалися «кар’єрною драбиною». Ось і Михайло Кукурудз згодом став відповідальним секретарем, до обов’язків якого входило, зокрема, вичитування, редагування матеріалів колег. Серед них був і мій світлої пам’яті чоловік Григір, й редакторка «Версій» Людмила Чередарик, яка прийшла з Новоселицької районки. Згодом уже і я з нею, подругою зі студентських літ, працювала в «Буковинці». Тоді Михайло вже друкував свої матеріали в «Радянській Буковині», куди його запросили на роботу: пропозиція перейти із обласної молодіжної до обласної партійної газети дорівнювала врученню своєрідного «знака якості» журналістові.

Колеги у кабінеті: два Стрільці-професіонали – Михайло Кукурудз
і Валентина Мацерук – завжди знайдуть спільну мову.

 

І то було виправдано, адже в «старшому» часописі трудилися справжні Професіонали, які залишили свій слід в історії журналістики. Від 1980 року й до недавнього часу Михайло Михайлович працював у «Буковині». Традиційно тематика його матеріалів – село і спорт. Його герої – фермери, аграрії, відомі легкоатлети, лучники, футболісти… Спортивну тематику він обрав не випадково. Свого часу й сам активно займався спортом. Легка атлетика, біг на довгі дистанції – його «коник». Марафонця часто запрошували спортивні товариства на різноманітні змагання. І серед «експонатів» власного кабінетного «музею» (він є практично в кожного журналіста: ручки з різними емблемами, вимпели, блокноти, бейджики, грамоти, вручені з нагоди дня журналіста, тощо) у Кукурудза зберігалися кубки, настільні годинники, медальки. Особливо цінує пам’ятну медаль, вручену йому як учаснику Помаранчевої революції. Поїздка до Києва на бурхливий Стрілець, що володіє… пером Cлово про колегу

Майдан 2004-го, як і мандрівка містами країни в ході Всеукраїнського туру під гаслом «Схід і Захід – разом», – то чи не найемоційніші його згадки. У столиці він був серед найактивніших революціонерів разом із незабутнім Володимиром Михайловським – теж володарем цієї відзнаки. Репортажі з Майдану вони писали у співавторстві. А помаранчеві шалики теж стали своєрідними експонатами. Втім, Михайло Михайлович за натурою мінімаліст: нічого зайвого в його робочому просторі. Хіба що акуратно складені газети – власна підшивка, перекидний календар, блокнот, стосик аркушів для рукописів, кілька кулькових ручок. Та ще – вервечка популярних сучасних романів, придбаних у книгарні для негайного читання… Тепер є можливість приділити час своїм здоровим звичкам: риболовлі, до якої нерідко залучає свою улюбленицю-внучку, «тихому полюванню» (гриби наче самі просяться до його кошика), дачній ділянці й садочку, який потребує рук господаря, природі, з якою він «знаходить спільну мову». І ціле літо й осінь щоранку Михайло Михайлович Кукурудз вирушає до своєї стихії. Дочікується вільного місця в автобусі, надягає медичну маску – і в путь! Повертається з урожаєм, яким не шкодує поділитися з ближніми. Він такий. Це він з нагоди жіночого свята приносив підсніжники кожній редакційній колежанці чи ставив квіти на робочий стіл іменинниці. Це він пригощав вишнями й сливами з власного саду і ранніми полуницями та кавуном із базару. Справжній Стрілець, народжений в листопаді, який вміє бути люб’язним з жінками, який скрупульозний і чесний у своїх справах, у прагненні «влучати» в саме «яблучко». І що би там не стверджували гороскопи, посилаючись на вплив зірок і планет, а найцінніші чесноти наш ювіляр, очевидно, почерпнув у родині, від батьків. Певно, і його двоє синів успадкували найліпші риси. «Ці чоловіки залишаються молодими до старості і до старості мають чудовий вигляд», – всетаки процитую гороскоп, бо пересвідчуюся, що у випадку з Михайлом Кукурудзом він таки каже правду. Єдине, що хочеться поправити, – «до поважного віку». З пишноліттям, друже Стрільцю!

Валентина МАЦЕРУК, спеціально для «Версій».

Світлини з альбому авторки.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *