Олександр СВІНЦІЦЬКИЙ: «Я навчився прощати»

14 січня відомому в краї журналісту виповнилося 55 років, 30 з яких він присвятив обласному державному телебаченню. Професіонал, що записував тисячі інтерв’ю, зізнається: про нього розповідають уперше в житті, не враховуючи хіба що репортажу з Чернечої гори в Каневі, де нагороджували лауреатів конкурсу «Калинові острови».

– Мені навіть самому цікаво, – зізнається пан Олександр, – яким мене представлять читачам мої колеги.

«Я – з епохи класичного телебачення»

Олександр Миколайович родом з села Буртин на Хмельниччині. Там майбутній журналіст закінчив школу і пішов працювати…слюсарем-арматурником IV розряду на заводі залізобетонних конструкцій. Після роботи фотографував спортивні змагання на стадіоні і приносив знімки до районної газети.

– Зараз фотографія – це буденна річ, яка доступна кожному: клацнув, скинув, роздрукував, – розповідає п. Олександр. – А тоді це було справжнє таїнство: виставити світло, знайти правильний ракурс, передати емоції, закритися у темній кімнаті, проявити плівки, надрукувати…

Головний редактор районки помітив мене, і, незважаючи на те, що в мене не було вищої освіти, запропонував посаду коректора. В армії був позаштатним кореспондентом газети Білоруського військового округу.

Потім вступив до Львівського університету на факультет журналістики. Вчився добре, найперше тому, що коли б вигнали за «двійки», було б соромно перед мамою. Лише з марксистсько-ленінської філософії мав «трійку» – чомусь мене незлюбила проректорка, яка викладала цей предмет.

Моя улюблена тема передач – село і сільське господарство. У мене був надзвичайний вчитель – Микола Смолінський. Спочатку я був «повний нуль», бо в нашому селі не було ні колгоспу, ні радгоспу, лише завод. Але поступово освоїв усі премудрощі: їздили селами, знімали сюжети, дізнавалися багато цікавого.

Тепер модно говорити про основу нації, еліту… Думаю, що основа нації – саме селяни. По-перше, село годує людей. По друге, нині модно вивчати різні колядки, щедрівки, звичаї. Хто їх зберіг? «Еліта» з «Світського життя»? Ні! Старенькі напівграмотні бабусі… Це дуже світлі люди.

У молодості займався також культурно-мистецькими передачами. Це була невдячна праця, дуже довгі зйомки, творчі люди зі своїми «приморочками»… А скільки веселого було!

Зйомки одного звітного концерту колективів області пам’ятаю досі. Знімали від 10 ранку до 10 вечора, по кілька дублів, бо ж техніка була недосконалою. Фонограми записувалися окремо, «картинка» – окремо. Хористи з одного колективу чекали своєї черги і вирішили трохи «зігрітися». Зрештою їм стало «жарко», а лампи на сцені теж жарять… Нарешті вишикувалися у кілька рядів, задні стоять на лавках. Починаємо «писати», аж раптом серед пісні чую: «Хлопці, спочатку! Бас упав!..». Це один з тих, хто співав басом, погано стояв на ногах і гепнувся з лавки просто в кадрі!

…Помітив, що люди «в телевізорі», перед камерою, намагаються виглядати кращими, ніж вони є насправді. Не розуміють, що немає таких камер, які приховали би фальш. Я – з епохи класичного телебачення і вважаю, що трохи театру на екрані не завадить. Але сценарій і фальшиві герої – це різні речі. Сучасне телебачення – більш безпосереднє, експресивне й оперативне. Воно не гірше й не краще, воно – інакше. Єдине, що не змінюється – робота в команді. Не можна бути телевізійником і залишатися індивідуалістом, бо без команди ти – ніхто.

«Пишу дочці і Пабло Пікассо…»

– Незважаючи на те, що сам телевізійник, телевізор дивлюся рідко. Хронічна проблема, яку мають усі, – дефіцит часу. Але, коли трапляється вільна хвилина, намагаюся подивитися спортивні змагання. Сам ще замолоду був затятим спортсменом. Навіть скривлений ніс на пам’ять залишився. Мав таке захоплення: писки бити. Був навіть чемпіоном з боксу серед львівських студентів.

Ще люблю писати вірші та байки. Віршовані тости на дні народження друзів – мій «святий» обов’язок. Як на мене, найкраще, що я написав – «Абетка для наймолодших» для своєї донечки Люби. Тепер вона вже студентка. Найбільше в ній ще змалку вражає мене надзвичайна допитливість. Хочу, аби вона зберегла її в дорослому житті. Пишу друзям, одного вірша навіть присвятив Пабло Пікассо…

Про жінок пишу нечасто. Основне, що збагнув: коли про прекрасну стать говорять погано, то це стосується насправді лише однієї-єдиної жінки… Тим не менш, моїм найкращим другом завжди була і є моя колишня дружина Танюша. «Ми окремо були – як поезія, а разом – не вийшло і прози…» – це про нас. Я досі нею щиро захоплююся…

«З роками хочеться колишнім ще побути…»

– Найгірше в житті – те, що воно минає. Звичайно, найкращим часом була юність. Бо тоді гроші не були сенсом життя, головними були інші цінності: знання, освіта, друзі… Я став тим, ким хотів стати. Робота – частина мене, не уявляю себе без телебачення.

Головне, що я зрозумів за ці роки, дуже гарно сформулювала моя колега Валентина Боднар, сказавши одного разу: «Я навчилася прощати…». Здавалось би, проста думка, але скільки в ній життєвої мудрості: не шукати проблеми в комусь, а лише в собі і в своєму сприйнятті світу. Коли зосереджуєшся на добрих людях і гарних подіях, життя стає кращим. Коли прощаєш – очищаєшся від злого і не тримаєш у собі негатив.

Мене дуже цікавить усе сакральне. Маю мрію: як піду на пенсію, хочу відшукати легендарний казан скіфського царя Аріанта. Він вирішив дізнатися, скільки має воїнів, і велів кожному принести наконечник стріли. З них потім відлили величезний котел, що вміщував 600 амфор. Коли Аріант натер до блиску дно казана, побачив там майбутнє світу.

Хочеться й собі знайти і… начистити. Цікаво подивитися, що там таке бачив Аріант, чи знайшов відповіді на головні запитання. Може, тоді зрозумію, чому цей світ саме такий…

Лєра ЯСНИЦЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *