Олег Панчук: життя всупереч

Олегу Панчуку було 6 років, коли він по-дитячому збагнув, що його двоюрідна бабуся, із якою він та його батьки жили під одним дахом, – всесвітньо відома письменниця Ольга Кобилянська. Про це та інше розповідає один з фундаторів національного руху 90-х років на Буковині, відомий громадський діяч, доктор хімічних наук, професор.

Панчук

Навчався я в румунській школі. Вивчали водночас румунську, німецьку і навіть їдиш. Спілкуватися в школі українською нам забороняли. Та на перерві я зі своїм товаришем говорив українською. Дізнавшись про це, учитель бив нас лінійкою по руках. Але з цих покарань я виніс один урок: «Ніхто не може заборонити тобі спілкуватись рідною мовою»…

Коли на Буковину прийшла радянська влада, більшість вбачала в них визволителів від румунського гноблення. Але наша родина була стривожена цим «визволенням». Подейкували, що українців, а особливо інтелектуалів, вивозитимуть до Сибіру. Але нашу сім’ю радянська влада не зачіпала через Ольгу Кобилянську, яка була останньою з плеяди класиків ХІХ сторіччя. До бабусі часто приїздили представники влади, вітали з визволенням. Вона ж здебільшого мовчала. Один представник компартії якось запитав мого батька: «Чому Ольга Кобилянська жодним чином не виявляє свого ставлення до радянської влади? Нехай щось напише». Батько відповідав, що вона не в змозі, адже тяжко хвора і майже нічого не бачить. Тоді комуністи самі почали писати звернення від імені Кобилянської, в яких вона нібито вихваляє радянську владу…

Ольгу Кобилянську часто відвідували письменники, поети, драматурги. З Києва приїздили Микола Бажан, Максим Рильський. Деякий час до неї навідувався київський журналіст Дмитро Косарик, який надумав написати книгу про прототипів героїв її творів. Зазвичай ми не дозволяли гостям багато часу проводити з Ольгою Юліанівною, адже вона перенесла інсульт, її розумова діяльність була пошкоджена і вона могла сказати щось зайве.

Мені запам’ятався такий випадок: якось Дмитро, як завше, спілкувався з Кобилянською, мати в цей час поралася на кухні. Раптом він вбігає до кімнати весь блідий. Мати стривожено спитала: «Щось трапилося з тетою?». А той лиш озирається навкруги: «Скажіть, будь ласка, хтось ще крім нас вдома є?». – «Та нас лише троє в хаті». Тоді він зітхнув з полегшенням: «Слава Богу! Знаєте, сьогодні вона була якась неуважна, відповідала з перервами. А потім раптом каже: «Знаєте, пане Косарик, хай буде все як є, аби лиш більшовики не прийшли»…

Життя за радянської влади було страшним. Люди зникали просто посеред білого дня. Якщо вночі десь проїздила чорна машина, усі знали, що то НКВСники їдуть за кимсь. Зазвичай приїздили о 3-й годині ночі. Можливо, для того, щоби навіювати страх на людей, а можливо, щоби люди в темряві не бачили, хто до них приходить…

У дитинстві я став свідком того, як мого батька викликали на допит. Якось я прокинувся серед ночі і побачив, що моя мати сидить на ліжку і плаче. Я спитав: у чому справа? Мати сказала, що по батька приїхали. Як дізнався пізніше, в НКВС вимагали, щоби батько назвав їм прізвища людей, із якими служив у петлюрівській армії. Він категорично відмовився, сказав, що нікого не знає, а кого й знав, тих уже немає в живих. На тому все і скінчилося, вони більше не наполягали…

22 червня 1941 року в неділю ми родиною пішли на службу в католицький костьол. На вулицях було багато військових. У церкві люди обговорювали початок війни. З одного боку вони раділи, що, можливо, позбудуться цієї нелюбої влади. З іншого – не знали, що буде далі…

Румуни розпочали військові дії в Чернівцях 4 липня 1941 року. Десь на другий чи третій день війни до нас прийшов представник обкому партії, сказав, що може надати нам легковий автомобіль, щоби сховати від війни. Ми відповіли, що для Ольги Кобилянської це буде рівнозначно смерті, адже вона не може встати з ліжка і проїхати два кілометри до театру, не те що виїхати до іншого міста…

Румуни поводилися як звірі. Грабували домівки, вбивали людей посеред дня просто на вулиці. Вбивали в основному євреїв, але були серед них і українці…

Мій брат вступив на хімічний факультет, а я вирішив наслідувати його приклад. Після закінчення аспірантури мене ніхто не хотів брати на роботу. Річ у тім,  що ми з братом зайняли доволі стриману, як не ворожу, позицію щодо радянської влади. Ми не були комсомольцями, не перебували в лавах компартії. А це вважалося найбільшим гріхом. Одне слово, у нас точилася з ними «холодна війна на нервах»…

Мій брат помер від інфаркту. Думаю, що ці «партійні війни» вплинули на його серце і нерви, тож він пішов так рано з життя…

На початку 60-х Чернівецькому університету потрібні були викладачі на хімічний факультет. Я був єдиним кандидатом на цю посаду, але мене все одно не хотіли брати, з політичних міркувань. Я ходив до ректора, той відповідав, що моє питання може вирішити лише обком партії. Ця тяганина тривала довго. Врешті-решт вони злякалися, мовляв, як це онука Ольги Кобилянської не беруть на роботу за наявності вільних робочих місць.  І я став асистентом кафедри хімії…

Наприкінці 80-х вступив у лави «Народного Руху України». За участь у несанкціонованому зібранні нас заарештували. Володимиру Старику (нині директор Українського Народного дому в Чернівцях) та Костянтину Бондаренко (відомий політолог) дали по 14 діб арешту. Мене ж тільки оштрафували. Проте я вимагав, щоб мене судили нарівні з іншими…

Чому я покинув лави Руху? Через те, що деякі люди в ньому гнули лінію, яка не відповідала моїм переконанням. З того часу не вступав до жодної партії. Хоча мені пропонували стати членом «Нашої України», та я відмовився. Не хочу бути заплямованим і щоби мене вважали перебіжчиком з однієї партії до іншої.

Маю багато знайомих у Московському університеті. От ми нарікаємо на росіян, але ж серед них є зовсім різні люди. Росії треба позбутися своїх імперських амбіцій. І близько 10% росіян розуміють це. Деякі просто бояться висловлювати це вголос. На жаль, основна маса населення в них – це пияки, які тільки й можуть, що працювати на «халтурках» і яким влада вдовбує в голову, що вони Богом обрана нація. У майбутньому це може привести їх до катастрофи…

На Буковинське Віче я не пішов, бо свого часу повідомив пану Папієву, що не братиму участь у жодних заходах, які організовує влада. Він це чудово знає і тому мене не запрошують на такі заходи.

Половина нашого населення вороже налаштована до України, 25% – байдуже, а от на решту 25% ми можемо розраховувати. Тож маємо те, що маємо.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

 

Довідка

Олег Ельпідефорович Панчук – один з фундаторів національного руху 90-х років на Буковині, відомий громадський діяч, доктор хімічних наук, професор.

Народився 17 липня 1932 року в Чернів­цях у родині службовця. 1954 року з відзнакою закінчив хімічний факультет Чернівецького державного університету. Того ж року поступив до аспірантури, де під керівництвом професора А. В. Памфілова 1958 року захистив кандидатську дисертацію на тему «Вплив нафталінсульфокислот на блиск електролітичних шарів нікелю». Працював науковим співробітником, 1961 року став асистентом, 1964-го – доцентом кафедри неорганічної хімії Чернівецького університету. 1988 року захистив докторську дисертацію на тему «Спрямоване легування CdTe». Того ж року був обраний завідувачем кафедри неорганічної хімії Чернівецького університету.

Від 1989 до 1997-го обіймав посаду декана хімічного факультету.

Почесний Голова Товариства «Український Народний дім в Чернівцях».

Олег Панчук є двоюрідним онуком Ольги Кобилянської. Його мати, Галина-Олена, по чоловікові Панчук – племінниця й прийомна донька О.Ю. Кобилянської . Батько, Ельпідефор Панчук, – перший директор Літературного музею О. Кобилянської.

1 response on Олег Панчук: життя всупереч

  1. Ну скільки можна брехати про те, що Панчук – внук (двоюрідний племінник)Кобилянської. Не було у О.Кобилянсько сестри Галини-Олени ( по чоловікові Панчук), а була лише старша сестра Євгенія (Генця, по чоловікові Урицька)! А Галина Панчук була лише служницею Ольги Кобилянської!

    Вся ці казочки про усиновлення були потрібні лише для того, щоб 40 років після смерті О.Кобилянської Панчуки отримували гроші за видання її творів! Ні за румунськими, ні за радянськими законами удочерити Панчучку Кобилянська просто не могла, адже була одинокою! Був справжній внучатий племінник – Борис Балицький, внук Максима Кобилянського, який жив у Одесі. Коли перед війною Борис приїзджав до Ольги Кобилянської в Чернівці, а вона вже була стара і хвора, то Панчуки його навіть на поріг не впустили, і він змушений був гостювати у родини Балицьких.
    А Панчуки, щоб якось отримати підтвердження свого родичання з Кобилянською, розіграли цілий спектакль у вигляді суду. На суді в якості свідка виступав лікар Цупфлугт, який жив у тому будинку, де живе зараз родина Ватаманюк (на вул.Руській, біля колишньої “Лакомки”). За лжесвідчення Цупфлугт отримав дозвіл на приватну лікарську практику (єдиний при радянській владі у Чернівцях)! ПРАВДИ!!!!!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *