або Чому я хочу до Євросоюзу
Крок України до цивілізаційності – підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Якщо це не буде зроблене, ми залишимося в суцільній брехні, яка міцними лещатами тримає цілу державу та її громадян. І за прикладом далеко ходити не треба. Буквально кілька днів тому міністр МВС України генерал Захарченко на центральних телевізійних каналах, коментуючи мітинги на майданах Києва, виголосив чисто європейський спіч про те, що громадяни держави мають право збиратися та висловлювати свою точку зору. А вже за півдоби його підлеглі розганяли людей сльозоточивим газом і дубинками.
Саме це й зачіпає мене найбільше: ми живемо в суцільній брехні. Брехня стала вже навіть державною політикою. Конституція, скажімо, проголошує одне, а ми всі маємо протилежне. Де право на життя, на житло, на освіту, на здоров’я? Хіба що на сторінках Основного Закону.
А в житті громадян все інакше. Молодим сім’ям немає де жити, старим нема за що лікуватися. Наука знищена, медицина й освіта донищуються. Але ж ми не дурні й все це бачимо й розуміємо. Однак мовчимо. Бо такі правила гри.
Та мені ці правила не подобаються. Я хочу називати речі своїми іменами та бути переконаною в тому, що мене не обманюють ні уряд, ні представники владної вертикалі на місцях. Але, на жаль, я, як і всі інші громадяни, дуже добре знаю, що нас використовують і ні за що не тримають. Тиждень-два тому всіх буковинців буквально зганяли на віче, де проголошувався європейський вибір, а нині дали іншу команду – і всі швиденько перелицювалися. А саме брехня є підґрунтям зневаги до рядових українців.
…Якось надибала в Інтернеті на дивний факт: свідчив колишній працівник Освенциму, який займався обліком конфіскованих у в’язнів табору смерті грошей, золота та інших коштовностей. Він розповів, як до них приїхала з Берліну перевірка. Звідкілясь комісія дізналася, що частина конфіскованого привласнюється працівниками табору. Без попереджень есесівці почали перевіряти шафки кожного працівника. Оскільки автор розповіді саме цього часу повіз гроші до Берліна, де він їх завжди здавав, його шафу не відкрили. Бо робили це тільки у присутності власника. Таким чином він врятувався.
У мене ж виникло запитання: а працівників НКВД, КДБ чи навіть СБУ зупинило би те, що немає господаря шафи? Зрозуміло, що кати зовсім інакше ставилися до слов’ян та інших підкорених народів. Повага до людської особистості була для внутрішнього користування. Але вона була.
Ось чому я хочу до Євросоюзу, а не до Митного…
Людмила ЧЕРЕДАРИК
