Окупаційна політика

Продовжуємо серію публікацій, присвячених участі колишнього союзу у Другій світовій війні. Там стільки білих плям і сторінок, які майже ніколи ще не висвітлювалися, що при знайомстві з ними першою реакцією є шок. Про те, чого немає в офіційних підручниках, у нашому новому проекті – «Знати, щоби не помилятися».

               Надлюди і недолюдки, всі інші – раби    

Захопивши Україну, гітлерівці розчленували її територію. На різних українських землях встановлювалися досить відмінні за своїми особливостями окупаційні режими. Північну Буковину та Бессарабію нацисти віддали Румунії. Їй також передали «Трансністрію» – територію за Дністром, що включала частину Вінницької та Миколаївської областей і всю Одещину. Там діяли румунські окупаційні власті. А Львівську, Тернопільську, Станіславську (нині Івано-Франківську) області перетворили на «дистрикт Галичину» у складі створеного на польських етнічних землях генерал-губернаторства. Формально Галичина входила до «Третього Райху» з найм’якшим з усіх окупованих областей режимом. Більшість областей УРСР включили до «Райхскомісаріату Україна». Побоюючись радянських підпільників, головним містом цього утворення гітлерівці обрали не багатолюдний Київ, а невеликий обласний центр Рівне. Режим у Райхскомісаріаті встановився жорстокий. На крайньому сході України була прифронтова зона з найсуворішим режимом. Вона охоплювала Харківську, Сталінську і Ворошиловградську області, котрі згодом окупанти планували приєднати до Райхскомісаріату. До нього ж було включено Крим і південну Білорусь. Повністю Україну гітлерівці окупували наприкінці липня 1942 року.

Табір військовополонених

Окупація супроводжувалася хвилею репресій. Гітлерівці все людство поділяли на різні категорії: себе відносили до «надлюдей», покликаних панувати над світом, а решті призначали роль слуг і рабів. Так званих «унтерменшів» («недолюдків») планували знищити фізично – до їхнього числа насамперед зараховували євреїв і ромів (циган). З перших днів нацистського вторгнення Україною прокотилася хвиля єврейських погромів. За перший тиждень окупації жертвами убивств і знущань лише у Галичині стало 24 тис. невинних людей. Гітлерівці звинуватили їх у звірячих репресіях радянської влади і намагалися підштовхнути місцеве населення до кривавих розправ над нещасними. Частина галичан піддалася диявольській спокусі, але більшість намагалася стояти осторонь від страшних звірств. Дехто навіть допомагав жертвам погромів. Але за допомогу євреям гітлерівці вбивали і того, хто її надавав, і членів його родини. Та все ж тисячі ризикували.

                     Їли траву, трупи і людей…

Значними були і жертви серед радянських активістів, членів компартії та комсомолу, які не погодилися на співпрацю з окупантами. Величезних страждань довелося зазнати полоненим червоноармійцям. Їх заганяли за колючий дріт нерідко у чистому полі, без даху над головою. Бранцям не вистачало їжі, води. З відчаю вони їли траву, потім розпочалося трупоїдство і людоїдство. Хоча окупанти встановили норми харчування для полонених, їх рідко виконували. Найчастіше давали черпак баланди з брукви та мучної бовтанки і 200 грамів хліба на добу. Замість передбачених нормою 2000-2200 кілокалорій полонений отримував щоденно 300-500 ккал. Смертність від голоду і хвороб у таборах була надзвичайно високою.

Єврейське гетто

Мирне населення України невдовзі дізналося і про жахливі умови утримання військовополонених, і про масові убивства мирних євреїв. Але люди ще не знали: окупанти розпочали виконувати свої потаємні плани з «очищення» території України від місцевого населення, щоби згодом завезти сюди «чистокровних арійців», надавши їм статус панів. Лише на засіданнях Нюрнберзького трибуналу над нацистськими злочинцями після війни був оприлюднений план «Ост», який визначав напрямки окупаційної політики. Україні планувалася роль постачальниці ресурсів для гітлерівців, особливо – продовольства. Грабувати її окупанти розпочали відразу. А щоби легше було викачувати продукцію села, загарбники зберегли радянську колгоспну систему, лише перейменували колгоспи та радгоспи на «громадські господарства». Навіть трудодні були збережені, з їхньою мізерною оплатою селянської праці. За один «трудодень» видавали 54 копійки, а коробка сірників на ринку вартувала 20-30 карбованців, шматок мила – 400-500 крб. Таку «розкіш» дозволити собі селянин не міг. Замість сірників повернулися до кременю і кресала, замість мила використовували золу. Чоботи вартістю 20-25 тис. крб. селянинові були не по кишені. Як заробити такі гроші? В Уманському районі, наприклад, за місяць праці селянин отримував 5-8 кг ячмінного борошна, а пуд (16 кг) цього продукту на ринку коштував 1500 крб. Не маючи грошей на нове взуття, селяни плели личаки з липового лика, лози і тонкого коріння, або в’язали «чуні» з мотузок. Робили і дерев’яне взуття. Село стрімко деградувало, однак  ситуація у місті була ще гіршою.

              Шибениці та публічні страти – скрізь

              Міські підприємства вивезли на схід або підірвали при відступі Червоної армії, тож роботи майже не залишилося. Розпочався голод. У першому кварталі 1942 р. голодною смертю загинуло близько 14 тис. харків’ян. Городяни пішли у село, щоби виміняти на їжу різноманітні речі. Дорогою їх грабували злочинці, яких чимало розплодилося повсюди. Створена німцями поліція більше займалася пошуком радянських підпільників та євреїв, ніж боротьбою з бандитами й злодіями. А німецькі власті час від часу розпочинали відлов «спекулянтів», тобто міських жителів, що поверталися додому з виміняними на селі продуктами харчування. Бувало, їх тягли до шибениць і страчували публічно. Облави та прилюдні страти перетворювалися на повсякденність в окупованих містах. Гітлер вважав зайвим збереження старих міст: коли розпочнеться масове переселення німців в Україну, то для них будуватимуть нові міста. А про українців він цинічно висловився 19 серпня 1942 р.: «Їхнє призначення – працювати на нас; там, де вони виявляться непотрібними, слід дозволити їм помирати».

Потрібними ж українці були на німецьких заводах, шахтах, фабриках. Ними планували замінити німецьких робітників, яких відправляли на фронт. Розпочалася агітація за виїзд на роботу до Німеччини. Спочатку були бажаючі, бо вдома робочих місць бракувало. Але коли додому прийшли листи від «остарбайтерів», де описувалися важкі умови життя і праці, потік добровольців вичерпався. Натомість окупанти почали хапати молодь і насильно відправляти її до «Райху». За 1942-1944 рр. з України вивезено майже два з половиною мільйони «остарбайтерів». Чимало з них загинуло чи втратило здоров’я через відсутність системи охорони праці для рабів «Третього Райху». Відтак зростало невдоволення окупаційною політикою з боку як українського селянства, так і міських жителів.

                        Розділяй і владарюй

Окупанти свідомо знищували найбільш освічену і політично активну частину населення, вбачаючи у ній силу, яка може очолити рух опору окупантам. Гітлерівці завдали сильного удару системі освіти: їм потрібні були лише безсловесні раби, а не свідомі громадяни. У Райхскомісаріаті Україна зачинялися вищі навчальні заклади і навіть середні школи, але залишалися початкові школи і професійно-технічні училища, де готували вузьких спеціалістів, яким не викладали загальноосвітніх дисциплін. Роботу втратило чимало фахівців з вищою освітою. В їхньому середовищі окупанти вербували колаборантів. Було засновано понад 100 газет, де вихвалявся Адольф Гітлер і його «доблесний Вермахт», проповідувалися людиноненависницькі нацистські догми. Формувалася місцева адміністрація, куди залучалися освічені спеціалісти. Окупанти потребували багато перекладачів, а також консультантів, що знали місцеві умови. Освічені люди потрапляли на ці посади. Серед них було чимало агентів НКВС, залишених у тилу ворога для ведення розвідки і створення проблем у відносинах окупаційної влади з мирним населенням. Але багато було і добровільних помічників окупаційної влади, які ревно виконували її розпорядження. Взамін отримували привілеї, аж до звільнення від усіх податків. Ними користалися, до прикладу, поліцаї. І заробітна плата у них була порівняно висока. Та, крім цього, частина поліцейських ще й грабувала простих людей.

Окупанти дозволили приватне підприємництво, повсюдно відкривалися приватні кафе, ресторани, перукарні, різноманітні майстерні. Їхні власники різко підвищили свій соціальний статус, тому підтримували владу. Позитивно до окупантів ставилися й ті селяни, які зуміли вчасно вийти з колгоспу і заснувати власні господарства. Їхній життєвий рівень у порівнянні з радянськими часами помітно зріс – навіть при сплаті всіх німецьких податків у одноосібників залишалося вдосталь продукції для безбідного існування і продажу надлишків на ринку зі значним прибутком. Підтримували німців і власники приватних магазинів. Була ще одна категорія населення, на яку планували опертися окупанти.

 У багатьох населених пунктах відкривалися зачинені радянською владою православні та католицькі храми. Взамін священики повинні були молитися за перемогу німецької зброї і закликати паству бути лояльною до окупантів. Самі ж нацисти до християнства ставилися дуже критично і створювали власну неоязичницьку релігію. Але на окупованих територіях з прагматичних міркувань підтримували тих духовних осіб, які демонстрували покору їхній владі. Коли ж нацисти бачили непокору, то розправлялися нещадно як з православними, так і з католицькими священиками – їх розстрілювали або відсилали у табори смерті. Загарбники не проявляли симпатій до тих чи інших конфесій, намагаючись використовувати їхню конкуренцію у своїх планах послаблення духовної єдності українського народу. Для розколу українців гітлерівці стимулювали також створення неоязичницьких течій на окупованих територіях, що різко виступали проти християнства. Протиставляючи одних українців іншим, окупанти відвертали їхнє об’єднання. Центрами опору могли стати організації, які виступали за незалежність України. Але ОУН розкололася ще 1940 року і боротьба між бандерівцями та мельниківцями призвела до людських жертв. А постраждалі від радянських репресій не бажали підтримувати комуністів.

Тим українцям, які у 1941 р. повірили пропаганді окупантів про «визволення від більшовиків», знайомство з реаліями гітлерівської політики відкрило очі на людиноненависницьку суть нацизму. Справжній перелом стався у 1942-43 рр., коли окупанти розгорнули звірячий терор проти мирного населення, намагаючись паралізувати його волю до опору.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *