«На Майдані страху не було, а сьогодні мені страшно…»

Видатний правозахисник і дисидент, лікар-психіатр Семен ГЛУЗМАН про останні події в Україні (витяги).

«Сьогодні мені страшно. Хоча цього почуття не було на Майдані у дні його протистояння авторитарній владі, попри те, що я не вірив у швидку перемогу. А нині страшно, бо все ті ж нікчеми, що забрехалися, визначають майбутнє моєї країни. Все ті ж різноманітні депутати, стурбовані лише одним – своєю особистою участю у майбутніх виборах. Мстиві, аморальні нікчеми, легко і просто присмокталися до чужої перемоги. Гіркої перемоги, де в плямах крові на асфальті і бруківці не було ні краплі депутатської крові».

глузман

На думку п. Глузмана, судячи з того, що відбувається сьогодні в парламенті, це були даремно віддані життя: «Гірко і страшно. Виниклі з політичного небуття Рудьковський і Ляшко, Фаріон і Мартинюк знову визначають майбутнє моєї країни. Страшне, гірке майбутнє».

Глузман зазначає, що навчився прощати, нічого не забуваючи. Саме тому залишився жити в країні, яка назвала його особливо небезпечним державним злочинцем за його таке просте і зрозуміле людське бажання говорити правду. Саме тому легко, без що ненависті, що підкочується до горла, спілкується з людьми, які відправляли на муки й смерть його тюремних товаришів Василя Стуса й Валерія Марченка.

«Але в мого бажання та вміння прощати є межі, саме тому я не став підтримувати колишніх радянських політичних в’язнів Левка Лук’яненка та Євгена Пронюка в їхньому прагненні побачити президентом України генерала Марчука, який свого часу керував тим самим «політичним» П’ятим управлінням КДБ.

Давно знаю: ненависть руйнівна. За кожним досконалим актом відплати слідує наростаюча емоційна порожнеча. Задоволена ненависть заважає жити. Та існує ілюзія: винуватець твого болю має бути покараний – тоді й твій біль стане легшим. На жаль, помста діє як наркотик: вимагає все більшого підвищення дози. Кілька днів тому телевізійна камера зафіксувала епізод професійного «полювання на кроликів». Добре екіпіровані люди з найсучаснішою стрілецькою зброєю і дорогими оптичними прицілами стріляли по мішенях, які повільно рухалися. По беззбройних мішенях. Це були не кролики. Люди. Славне було полювання, близько ста попадань за день. Побачивши на екрані телевізора тільки один епізод відстрілу неозброєних людей, я зрозумів: прощати не можна. Держава, яка практикує такі «виховні» відстріли меншини з метою корекції поведінки більшості, є злочинною державою. Президент, який очолює таку державу, не має права на прощення».

«Але я знаю й таке: цей президент був висвячений у владу половиною населення моєї країни. Що з того, що я за нього свого голосу не віддав… Мої співгромадяни захотіли зробити його президентом. А він, наш президент, зробив частину моїх співгромадян професійними мисливцями, які влучно стріляють по рухомій мішені. По будь-якій мішені».

«Моральна інфляція – природний закон деспотизму. Випадково, незаслужено отримана незалежність мало змінила нас. Сьогодні я знаю: монополія деспотичної влади не може бути усунена частково. Вчора це здавалося мені можливим. Жорстокість суспільної системи багато в чому залежить від того, якою мірою люди, що живуть у ній, переконані в її жорстокості. Ми, жителі Києва, Врадіївки та Львова, сьогодні в цьому переконані. На відміну від деяких інших наших співгромадян, ми переконані також у тому, що не слід замінювати критерії моралі холодними критеріями користі. У зв’язку з цим ставлю собі питання, яке раніше для мене не існувало: де межа пробачення? Ні-ні, я не буду просити відповіді у генерального прокурора країни, у первосвященика церкви, у глави державного комітету з суспільної моралі, який аж ніяк не є антиподом «Беркута»… Я повинен відповісти на це питання самостійно. Чітко розуміючи: ненависть дійсно руйнівна. І ще: помста – нице почуття. І таке: в моїй країні все ще жива традиція плазування й страху. Де ж вона, межа пробачення? Або інакше, мовою філософії: як практикувати терпимість стосовно поглядів і вчинків нетерпимості?».

 

Володимир СТАРИК, аналітик:

«На місце вчорашньої приходить влада позавчорашня.  Тож від українського народу нині залежить майже все»

Люди, яких не можна підпускати до влади – представники олігархічних кланів – сьогодні в керівництві парламенту, а отже, й держави. Чекати від них перезавантаження влади не доводиться.

старик картинка

Зміна системи – зміна революційна. Неможливо провести її легітимно. Хоча нині про це мріють і Захід, і багато вітчизняних політиків, на жаль, щось кардинально змінити в рамках старих законыв просто неможливо. Нові ж постанови ВР, які наразі поспіхом приймаються під керівництвом Олександра Турчинова, теж важко назвати легітимними. Вони приймаються не лише з порушенням чинного законодавства та регламенту ВР, але часто й всупереч здоровому глузду. Їх можна виправдати лише якоюсь «революційною доцільністю», тобто інтересами тих олігархічних груп, які на революційній хвилі осідлали владні крісла. Ми ще сподіваємось, що ті люди зроблять щось корисне для народу. Однак я свідомий, що справжнє перезавантаження цієї влади відбулося б лише тоді, коли ті, хто зараз при владі, мали б уже готові плани реформ.

Натомість, що ми бачимо нині? Скажімо, Закон «Про мови»: замість того, щоби взяти розроблені фахівцями і апробовані вже громадськістю проекти закону «Про функціонування державної мови в Україні та мов національних меншин», вони просто скасували закон Ківалова-Колісниченка. І замість того, щоби врегулювати мовне питання, вони його зовсім розрегулювали. Замість одного порожнього місця поставили інше порожнє місце, збуривши натомість мільйонні маси російськомовного населення. Я зачепив для прикладу мовний закон, бо ситуація в мовній сфері мені більш знайома. Однак подібне коїться в усіх сферах!

Тому повторю свою думку: від представників олігархічних кланів, які сьогодні керують парламентом, а завтра керуватимуть урядом, чекати справжнього перезавантаження влади не доводиться.

Якщо й надалі ті тисячі законів, які приймає ВР, нікому не будуть потрібні й працюють лише на збагачення певних кланів, можливо, ми прийдемо до розігнання цієї Верховної Ради і скликання Установчих зборів або Національної ради., як це робилося століття тому. Дивовижно, але тоді, в умовах війни на чотири фронти, ЗУНР та її апарат нормально працювали. І не було такої корупції, як сьогодні. Чому так? Бо тоді до влади прийшли люди з державницькими намірами, вони відповідали перед своїми виборцями і аж до військової катастрофи ЗУНР розбудовували українське державне життя, яким ми сьогодні пишаємося. Нагадаю, що Конституція ЗУНР займала лише одну сторінку. Там були засади творення держави, умови проведення виборів, межі держави й державні символи – і все, цього було цілком достатньо для існування держави.

Люди очікують на перезавантаження влади і на місцях, оскільки й тут на місце «вчорашніх» пхаються «позавчорашні», які давно довели свою політичну і адміністративну імпотенцію, проявляючи таланти винятково до особистого збагачення.

Якщо новий Президент прийде до влади у цій системі, яка існує нині в державі, то нічого не зміниться. Отже, ми маємо домогатися впровадження в Україні європейської системи державної і місцевої влади з її добре продуманими противагами, найголовнішою з яких має стати право виборців на відкликання не лише депутатів всіх рівнів, але й керівників органів центральної та місцевої влад, включно з президентом.

А велетенські розміри України, як однієї з найбільших європейських держав, з одного боку є її великим плюсом, а з іншого – великим мінусом, бо віддаляють владу від людей.

 

Михайло ПАВЛЮК, політолог, депутат обласної ради, член Президії Народної ради Буковини:

«Народ має брати участь у переформатуванні влади»

У нинішній суспільно-політичній ситуації в Україні є кілька чинників, особисто для мене показових.

Насамперед – удалося повернути до роботи законодавчий орган. Фактично це означає демонополізацію влади. Якщо останнім часом ми мали владу лише Президента – і ті формальні органи, які насправді лише транслювали його волю, то наразі в нас легітимно працює парламент, який, без сумніву, представляє широкий спектр  політичних уподобань українців, судячи з того, скільки і яких є там фракцій.

905458_439062456182994_1307813206_o

Друге – нова влада підходить до оновлення кадрів з огляду не на прізвища, а загалом систему стримування й противаг та організації влади у цілому. Це тривалий процес, але до цієї дискусії долучилися різні соціальні групи. І не тільки парламент став зараз центром уваги, а й сам народ, який може й повинен бути учасником переформатування влади.

Третє: при обговорені складу КМУ йдеться про необхідність запровадження в кожному міністерстві посади заступника міністра з антикорупційної політики. Усвідомлення глобальності проблеми корупції є початком її подолання.

Що буде далі – важко передбачати детально, але найближчі три місяці будуть дуже складними. Це час організаційної, часто – непопулярної і, я б сказав, «електорально втратної» роботи. Але ця робота необхідна для подальшого розвитку. Після «технократичного» етапу відбудуться президентські вибори – за стандартами міжнародної спільноти – а далі треба не зупинятися. Люди на Майдані цього не дозволять.

 

Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук:

«Якщо політична молодь України буде рішучою, то підемо вперед»

– Для зміни системи необхідно, щоби до влади прийшли нові політичні сили. Сьогодні таких ще немає. І ті ж люди, які колись були вже при владі, потім стали опозицією, а тепер знову повертаються до влади. Тобто, доки майдан не приведе до кабінетів нових людей, зміни системи не буде.

,ehren

Наразі у нових лідерів ще є шанс пробитися, поки ця влада не стабілізувалася і поки є час і можливості на зміни.

Стосовно президентства говорити ще рано, бо перегони не розпочалися. Ще не висунуто офіційно жодної кандидатури. Та поки що досить реальними виглядають шанси Петра Порошенка, з огляду на те, що він найменш дискредитований серед нинішніх лідерів.  Але у громадській свідомості за нього є певні плюси, це по-перше. По-друге, він має дуже серйозні ресурси: і медіа, і матеріальні. Ще один вагомий чинник: його сприймають як свого і Схід, і Захід, а також Південь України – це дуже важливо в нинішній ситуації.

Можливий різний розвиток подій, та хочеться вірити в те, що люди вчаться на своїх і чужих помилках. Наведу такий приклад: коли в Грузії Президентом став Михаіл Саакашвілі, – а Грузія, нагадаю, була найбільш корумпована серед усіх радянських республік, – то перше, що він зробив, негайно оновив кадри всіх силових структур, поставивши туди молодих. А вони перекрили кордони, впіймали тих корупціонерів, які намагалися накивати п’ятами, і добряче їх «потрусили». За кілька місяців було «витрушено» 6 річних бюджетів (!). І от з цими грошима Грузія й розпочала реформи.

Якщо українська політична молодь зробить подібні висновки та вона буде так само рішучо поводитися, то в Україні розпочнеться рух уперед…

     

 

 

 

 

    

 

 

2 responses on «На Майдані страху не було, а сьогодні мені страшно…»

  1. Хочется ответить Сергею Глузману. Ваши КРОЛИКИ, перед тем, как по ним стали стрелять(для защиты жизни ОХОТНИКОВ),закидывали камнями и жгли, сначала не вооруженных, ОХОТНИКОВ. Если за вашей жизнью пришли- то тот кто пришел должен знать, что у него Вы тоже можете забрать их жизнь

  2. Хочется ответить Смену Глузману. Ваши КРОЛИКИ, перед тем, как по ним стали стрелять(для защиты жизни ОХОТНИКОВ),закидывали камнями и жгли, сначала не вооруженных, ОХОТНИКОВ. Если за вашей жизнью пришли- то тот кто пришел должен знать, что у него Вы тоже можете забрать их жизнь

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *