Кайдашева сім’я по-буковинськи: версія ХХІ століття

invalid

У старого затряслися руки й ноги і він ледь видушив із себе: «Дали б мені крихту ціаністого калію, щоби не мучився…». До нестями було шкода 80-річного немічного діда, в кімнаті якого витав стійкий запах сечі, що різав очі до сліз. А на брудному столі стояла півлітрова скляна банка з недоїденою вермішеллю. З’явилася неспокійно-підступна думка: «А тебе що чекає?..».

І кожен крок лишає слід

Голова Чернівецької обласної асамблеї інвалідів Марія Кирилюк дізналася про літню покинуту людину від дільничного лікаря. Спеціаліст поскаржилася на те, що не може відвідати хворого: завжди зачинені ворота. Марія Іванівна, жінка активна і небайдужа, потрапила-таки до нього. Після цього Олександра Васильовича госпіталізували, пролікували та дали першу групу інвалідності за загальним захворюванням. Відтак від асамблеї йому привезли інвалідний візок та стілець-вбиральню. Прикметно, що за першим разом передати все це не змогли, бо шоферові просто не відкрили.

…Рідним діда – дітям, онукам і колишній дружині – радіти б такому повороту долі. Та все сталося з точністю до навпаки: густа хмара недовіри та ненависті, вже готової пролитися дощем несподіваних вчинків, зависла над сім’єю. Колишню дружину, синів, невістку, онуків до нестями налякали дії родичів – молодшої сестри Олександра Васильовича та його племінника, які почали навідуватися до старого, носити йому їсти.

А тут ще невідомо звідки якась громадська організація взялася! І чорна дума об’єднала родину: у діда, себто його нащадків, планують забрати хату. Втім, як підкреслив юрист Шевченківської райради, остання наразі є комунальною власністю. А ще на подвір’ї поруч зі старою хатою вже стоїть новенька гарна будівля за окремим номером.

Утім, ситуація видається простою тільки на перший погляд. Річ у тім, що дружина Олександра Васильовича розлучилася з ним через пиятику понад 20 років тому. Але він продовжував приводити до помешкання друзів, з якими розпивав, м’яко кажучи, чарчину-другу. У вихованні ж синів, за словами жінки, участі ніколи не брав. «Жодного разу дітям навіть цукерки не купив. Тож яке в них буде до нього ставлення!» – не питає, стверджує.

Доки дід був у силі, обходив себе сяк-так. І тягнув до двору усякий непотріб та зрубані дерева, щоби палити грубку, бо ні газу, ні електрики в хаті не мав. А бувало, що й голим вискакував на подвір’я. Сім’я приписувала всі ці витівки поганому характеру та горілці. А коли зовсім втратив сили, перетворив кухню на туалет.

У такому стані його і побачила Марія Кирилюк. Не могла жінка пройти повз страждання літньої людини. Зрештою, якби вона й знала, що доводиться дідові розхльобувати кашу, чи то пак наслідки того, що він накоїв замолоду, все одно б не залишила його напризволяще. «Це ж жива людина», – каже.

На прохання Асамблеї старого поклали до лікарні, згодом перевели до реабілітаційного центру. Йому дуже не хотілося повертатися додому, де немає ні світла, ні газу. Тож активісти Асамблеї почали домагатися, щоби йому відновили у квартирі зручності, привезли, зрештою, інвалідний візок… А дід, відчувши, що він комусь небайдужий, оформив на голову асамблеї інвалідів генеральне доручення.

Я не називаю прізвища дійових осіб цієї сумної історії навмисне. Бо якщо озирнутися довкола, можна зауважити не одну сотню подібних ситуацій. Коли ж бути щирим перед собою, то доведеться визнати: і наші страждання, і страждання близьких, якщо проаналізувати їх чесно і відверто, є наслідками колишніх власних вчинків.

Адже кожен крок залишає слід: позитивний вчинок народжує добро, а негативний – зло. Як казав один із класиків марксизму, Фрідріх Енгельс, завжди доводиться зважати на наслідки власних дій – це і називається долею. А по сучасному – кармою.

Старе, що мале

Це прислів’я з’явилося недарма, – коментує ситуацію психіатр вищої категорії Ігор КАФАНОВ. – На схилі літ у більшості людей психіка суттєво змінюється, стає хворою та хибною. Щоправда, старече недоумство, так звана деменція, розвивається не в усіх. Але фізична слабкість, неможливість виконувати все те, що робив колись дуже легко й просто, з’являється практично в більшості.

Тож люди на схилі літ особливо вимагають уваги та догляду близьких і рідних. Хоча характер у них псується: вони починають, як правило, підозрювати своїх близьких у підступності.

З’являється тривожність, спричинена побоюванням, що не матимуть що їсти. Тоді вони починають збирати старий мотлох, тягнучи весь непотріб до хати. А ще люблять ховати під подушку недоїдки – хліб, у кращому випадку, а то й надкушену котлетку. І переконати їх у тому, що цього робити не треба, неможливо.

При цьому прикрість характеру дідусів і бабусь, помножена на їхню немічність, доволі часто лише дратує членів сім’ї. Знову ж таки, не від доброго життя. Бо проблема догляду за «відпрацьованим матеріалом суспільства» у нас ніколи кардинально не вирішувалася і не вирішується досі.

На заході, як відомо, існують спеціалізовані інтернати, будинки для старих, де вони нагодовані чисті, доглянуті. Там і згасають людські життя, але – в нормальних умовах! Саме таку роботу, як відомо, виконують за кордоном і наші українки-заробітчанки, доглядаючи старих або хворих. Адже умови лікарень, особливо психіатричних, старі переносять дуже погано. Зрештою, їм там і нічого робити. Бо вони потребують, наголошую ще раз, – лише доброго догляду та розуміння близьких.

P.S. Що ж чекає на кожного з нас? То лише самообман, що подібне може трапитися з усіма, тільки не з тобою і не зі мною…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *