Детективна історія про дітей війни, секретний пенсійний фонд та нестачу стільців у суді

Я – дитина своєї мами. Що цілком природно. А моя мама – дитина війни. Це неприродно, але так вже визначила держава. Крім того, вона, звісно, громадянка України. Що, по-своєму, ще трагічніше, аніж бути дитиною війни. Особливо, якщо у тебе немає таланту до хабарів, створення корупційних схем і ще чогось такого високого, чим славні наші люди. За таких умов бути громадянином особливо важко.

Кожна з цих обставин – бути дитиною війни і бути громадянином у країні хабарників – потребує щонайменше склянки молока щодень за шкідливість. Тож коли Верховна Рада ухвалювала Закон «Про соціальний захист дітей війни», депутати вочевидь мали на увазі якраз таку склянку молока. Саме на стільки вистачало доплати.

Надбавка дітям війни у середньому мала складати 49 грн – 6-8 літрів молока на місяць. Склянка в день. Або навіть півтори склянки! Однак, у нашій державі і склянку молока треба заслужити. Вона не може бути легкою, дармовою. Доплату тривалий час виплачували. Треба було судитися. Втім, кажуть, із склянкою молока згодом вирішилося. Сорок дев’ять гривень невловимо входять нині у склад пенсії.

Але депутати згодом ще більше розщедрилися і вирішили підвищити суму. За півроку, в середньому, діти війни мала б отримати додатково більше тисячі гривень. Якщо сто-сто п’ятдесят людей складуться надбавками, то за півроку можуть навіть подарувати депутату чи міністру гідний годинник. А як не складуться, то можуть взимку доплатити за газ. Але таку вже розкіш дозволити пенсіонерам просто так не змогли. Закон є, грошей нема – повідомляють у державних органах. Склянку молока дали, й годі.

Тож в країні відкрився спеціальний шикарний атракціон для українських пенсіонерів. Сутність розваги – біганина конторами і судами з папірцями, щоб отримати ту саму доплату за допомогою суду. Стільки корисного! По-перше, пенсіонери зустрічаються з цікавими людьми – українськими чиновниками нижчої ланки. По-друге, багато часу проводять на свіжому повітрі, стаючи цілеспрямованими, бадьорими. У них з’являється мета. Іноді ж вдається щось таки й відсудити. Та щасливчиків не багато.

На вул. Шептицького у Чернівцях перед дверима обласної організації «Правозахист» майже все літо чатувала черга літніх людей. Утім, і нині там, де складають позови до суду стосовно доплати, бувають клієнти. Складають, звісно, гучно сказано. Бо лише вписували у типовий позов прізвища, дати народження тощо. Брали по-божеськи – 25 грн, але й робота – не бий лежачого. Хіба що всіх вислухати. Я живу неподалік. І пробігаючи повз контору «Правозахисту», час від часу метикував: скільки ж пенсіонерів за день проходить через цей невиразний офіс розміром 10 кв. метрів (приблизно). І чого ці пенсіонери так терпляче домагаються? І що відчувають?

Та ось у цьому «атракціоні» вирішила взяти участь моя мама. І відсудити доплату. Якось вона прийшла до мене з листом і сказала: «Хотіла йди до редакції, але чи не легше прийти до тебе. Візьми, почитай». Там, власне, викладалися всі митарства погоні за склянкою молока у нашій державі.

Були цікаві дрібні деталі. Наприклад, що у секретаріаті Шевченківського районного суду є один стілець для відвідувачів, але у нього… зламані ніжки. Тому позивачам радять впорядковувати папери у… коридорі. Невже у суддів не вистачає грошей на стілець? А суддя Зварич казав, що жертвують охоче…

Цікава і відповідь суду. Вдамся до аналогії. Скажімо, торік у вас взяли в борг гроші. Чи значить це, що через рік їх можна вже не віддавати? За українським законодавством, очевидно, віддавати не треба. Принаймні, я зробив такий висновок. Доплату мали виплачувати з січня місяця цього року, але позовна заява була подана наприкінці вересня. Тож виявляється, що суд готовий розглянути невиплату з квітня по вересень, а щодо грошей за січень, лютий, березень, то відповідь така:

«Судом встановлено, що частина позовних вимог позивача подана з пропуском встановленого законом шестимісячного терміну (…) суд вважає, що підстав для поновлення строку за вказаний період немає, оскільки позивачем не наведено жодних обґрунтованих підстав, які свідчили б, що цей строк пропущений ним з поважних причин».

Ось воно як! Цю суконну мову важко зрозуміти. Але суть така: сам винний, треба було вчасно скаржитися. Тобто, якщо борг не вимагали півроку, то це і не борг. Логіка залізна. Хтось з пенсіонерів, після того як прочитав, по-простому мені сказав – «кинули». Заперечу. Державний «кидок» завжди виглядає красивіше, аніж просто «кидок». В ньому є якась поважність, якась інтелігентність, він завжди багатослівний.

Найцікавіше, що частина отримала ту компенсацію, а частина – ні. Пенсіонерам цікаво – чому так. Але де проконсультуватися?

Ну звісно ж, і мені захотілося поговорити з працівниками «Правозахисту», з Пенсійним фондом, судом та іншими учасниками атракціону.

У «Правозахисту» великі перспективи. Там мені сказали: «Треба подавати на державу до суду кожні півроку», хоча в успіху не впевнені, але «треба боротися». Тобто, черги у них ще будуть – сподіваються вони на краще. З цього я зробив висновок, що у нас держава – «рецидивіст». Кожні півроку трапляється щось таке, що на державу треба подавати до суду. А може ущільнити графік: робити це щодня?

У Пенсійному фонді поговорили ще цікавіше. Жодного з районних керівників не було на місці. Або вони не брали слухавку. Секретар простодушно з’єднала мене з начальником управління пенсійних виплат Катериною Василівною Лакустою.

Я їй одразу не сподобався, хоча був ввічливим, а особисто вона мене не знає. Саме питання не сподобалося. Тож розмова зайшла у несподіваний бік:

– Скажіть, скільки пенсіонерів у вашому районі подають до суду щодо невиплат дітям війни і скільки з них виграють. І чи варто, на ваш погляд, подавати до суду?

– Ми не розголошуємо такої інформації.

– Хіба пенсійний фонд – це секретна організація?

– Просто у нас є інформація, яка не розголошується.

– Ви впевнені, що це саме ця інформація?

– Я ж вам кажу, кожен може подавати до суду, якщо у нього є претензії. Але інформація не розголошується.

Тож, на думку державного чиновника, це таємна інформація. Оце переляканість! Скільки виховували Катерину Василівну, що вона вирішила, що пенсійний фонд – таємна організація? А як щодо звітів перед громадою? Взагалі помічено: в наших державних структурах будь-який підлеглий поводиться як переляканий гвинтик. Але перед громадянами вони реалізують себе, як правило, як велике цабе. Треба ж компенсувати…

Телефонуємо до суду. Ніхто змістовно не може відповісти, адресують до начальника суду. Єдина компетентна людина у суді? Втім, зв’язатися – марна надія. Наступного дня, однак, телефонує начальник суду (щоправда не Шевченківського, а Першотравневого). Що вже приємно. Але, навряд чи начальники суду телефонують пенсіонерам із роз’ясненнями. Втім, через журналіста можна донести до кожного пенсіонера.

«Ми вирішуємо справи, переважно, на користь пенсіонерів, – запевняє Валерій Марчук. – А гроші вони отримують після ваших ухвал? – Не можу вам точно сказати. Ці справи, як правило, потрапляють до апеляційних судів (Пенсійний фонд подає на апеляцію), поза нашої компетенції.

Втім, що це додає до ситуації? Пенсіонерам же потрібні не рішення, не папери, а гроші. Папери в них у шухляді… І ваучери, і сертифікати, і акції, і ті ж рішення судів. Тільки на них і склянки молока не купиш. Тож звіти посадовців нагадали мені ці папери. І замість того, щоб опитувати чиновників, я вирішив опитати пенсіонерів. Виявляється, жодних поправок вони не відчули. Все залишилося так, як було. І шкідлива держава так і не розщедрилася.

Голова Апеляційного суду Олексій Черновський присвятив дітям війни не так давно частину прес-конференції. І вперше, здається, громадськість почула тверезу думку,

«О.Черновський зазначив, що розглядається чимало справ, котрі не мали б до нас і потрапляти. Приміром, позови до органів Пенсійного фонду щодо доплат дітям війни. Феміда тут у принципі не повинна бути причетною, адже є пряма дія Закону, котрий органи виконавчої влади зобов’язані реалізовувати».

Тобто, просто дайте гроші і не примушуйте старих дітей війни (а вони у більшості і є старі діти) бігати інстанціями та судами. Зробіть це, хлопці з мільйонними годинниками.

Але держава дарує чимало і депутатам, і чиновникам, у яких ростуть розкішні вілли при зарплаті в три-чотири тисячі гривень. Але дітям війни не подарує просто так й склянки молока. І хтось каже, що винні регіонали, хтось – помаранчеві, бютівці.

Але я знаю напевно – хто винен. Ці байдужі пики, яким плювати на все. Це не питання партійної приналежності, це питання виразу обличчя. І все одно, до якої партії вони належать, і чи їздять у «Лексусах», чи просто протирають штанці у департаментах на копійчаних посадах. У них – однаковий фірмовий вираз обличчя : «Плюю на вас і здоровий глузд».

Якби ви знали, якою яскравою, досконалою, безкорисливою ненавистю я ненавиджу цих висмоктувачів чужого життя і нервів, цих сірих, тупих і байдужих. Тих самих байдужих чиновників, які зробили можливим і цей атракціон, і багато інших. І про яких ми, журналісти, точно знаємо, що вони тільки бухають і хизуються, хизуються і бухають, реалізуючи всі свої комплекси меншовартості і величі водночас. Тому що реалізовувати більше нема чого.

Ці забиті тупуваті заздрісники, що нарешті обігнали всіх. І довели, що головне у житті – не талант, не здатність організувати справу по-людськи, а здатність пройти по головах, не думати про мораль, гідність… Як ви набридли, чуваки!

Мою ненависть можна виставляти на виставці. У цій країні незабаром обов’язково відкриють таку виставку. І вас обов’язково запросять, хоч якби ви не впиралися.

2 responses on Детективна історія про дітей війни, секретний пенсійний фонд та нестачу стільців у суді

  1. Дякую за статтю. Захоплююсь завжди Вашою, Сергій, принциповістю, послідовністю і правдивістю. І, звичайно, сміливістю.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *