ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ДЕТЕКТИВ

                                                                           РОЖЕВИЙ ДІАМАНТ,

або Як інколи корисно насолоджуватися кавою в ресторані  «БЕЛЬ ВЮ»

Як же ж барон Карл фон Штернбер терпіти не міг ці новомодні технічні штучки! Надто телефон: дзеленчав завжди голосно, несподівано та невчасно.

От і зараз він тарахкотів на всі кімнати й розбудив Карла, який уранці полюбляв поніжитися в ліжку. Довелося підводитися й брати слухавку.

– Пане бароне, доброго дня! – пролунало в слухавці мелодійне муркотіння телефоністки, –  вам телефонують з крайової лікарні, будете розмовляти?

– Клара… – з досадою пробурмотів Карл, але додав: – Так, пані, з’єднуйте.

– Карле, доброго дня! – почувся у слухавці приємний голос Клари, лікарки крайової лікарні, – треба терміново зустрітися!

– Добрий ранок! – відповів барон, протираючи очі. – А чого це так терміново, лікарня згоріла?

– Ні, не згоріла, – розсміялася Клара, – не можу по телефону, зустрінемось о дванадцятій на площі Ринок, у ресторані «Бель Вю».

Чернівці гарні будь-якої пори. А надто на початку літа. Приємно гріє сонце, навкруги  зелені дерева, площею Ринок, де багато кав’ярень, линуть пахощі квітів та запашної кави. Споживання кави в Чернівцях – це певний місцевий шик, доступний усім верствам населення. Навіть гравюра збереглася, де зображені три селянки, що стоять босоніж і спілкуються, тримаючи в руках по філіжанці кави.

Клара та Карл сиділи на балконі другого поверху ресторану «Бель Вю», що на                         

площі Ринок, і з насолодою потягували запашну каву.

– То що трапилося, Кларо, – поцікавився Карл, промокнувши губи серветкою. 

– Я порушила закон, я злодійка, – Клара уважно дивилася в очі співрозмовника. – 

Та, може, спершу, для впевненості, трохи розповімо одне одному про себе?..

– Я молодший син з відомого чеського роду Штернбер, – почав Карл, – на спадок розраховувати не доводилося. Між військом та церквою я вибрав військо. Коли я закінчив гімназію, батько виділив мені солідне щорічне утримання й відправив до Відня в Людовіцеум, вище військове училище для вихідців зі шляхетних родин. 

По закінченні – служба у війську, згодом – військова розвідка. Дослужився до капітана. Командував розвідгрупою офіцерів для особливих завдань. Десь із рік тому був зі своєю групою на, скажемо так, ворожій території, неподалік від нашого кордону. Мали забрати в нашого агента дуже важливі документи. Завдання виконали, але на зворотному шляху мене поранили прикордонники. Хлопці винесли. Я отримав високу винагороду, півроку госпіталю та гарну військову пенсію.

Після госпіталю мій друг, теж офіцер, власник будинку у Чернівцях, у якому здає апартаменти, запросив приїхати. Ось я й приїхав…

– Дісталося тобі. А в мене трохи накручено, – своєю чергою розпочала Клара. – Я  народилася у невеличкому містечку Глибока, неподалік Чернівців, у заможній селянський родині. 

Я теж була наймолодшою, та ще й єдиною дівчинкою. Мої батьки й сім братів балували мене, я мала змогу отримати освіту. Захопилася біологією, анатомією та книжками про Китай і східні єдиноборства. 

Сімнадцяти років спробувала поступити на медичний факультет Чернівецького університету. Не прийняли. Пішла працювати нянечкою до лікарні…                                      

Через два роки спробувала ще раз – знову не поступила. Тоді вирішила трохи помандрувати й поїхала до свого омріяного Китаю. Вивчала китайську медицину та східні єдиноборства. Мої тамтешні вчителі вважали, що я досягла певних успіхів. А через три роки повернулася до Чернівців й поступила-таки на медичний факультет. Закінчила й відтоді працюю лікарем-хірургом у крайовій лікарні.

– Еге ж, покидало тебе, – похитав головою Карл. – Тепер розповідай, навіщо запросила мене на зустріч, – не каву ж пити… 

– Так, не тільки на каву, – відповіла Клара, – сьогодні вночі біля воріт лікарні залишили напівживого закривавленого чоловіка. Його побачив охоронець і покликав мене й санітарів. Його відразу доправили до хірургії. Він був непритомний і весь час бурмотів: – Поляк,…поляк… Характерний запах мигдалю, переривчастий подих, судоми, ниткоподібний пульс – усі ознаки отруєння ціанідом. Незрозумілим було лише ножове поранення в живіт. Та більше мене здивував одяг. Коли я зрізала лахміття, під ним побачила досить дорогу сорочку й білизну, по-друге, на сорочку з внутрішнього боку була нашита невеличка кишенька, де я знайшла ось це, – Клара витягла з сумочки платинову каблучку з великим блідо-рожевим діамантом.

– Оце так,  – присвиснув Карл, – це дуже коштовна річ!

– Невдовзі, просто в операційній, цей чоловік помер, – продовжила Клара. – Першою моєю думкою було зателефонувати до поліції. Але ж ти знаєш, що між поліцейськими трапляються нечисті на руку: каблучка могла «зникнути» під час огляду тіла. Я сховала її до кишені халата, щоби віддати родичам, а вже потім узялася за телефон… Фактично я здійснила злочин: приховала від поліції речовий доказ. І тепер треба терміново розшукати родичів померлого, щоби повернути коштовність їм – до того, як це зробить поліція. Документів при небіжчику не було. Допоможи мені, Карле, будь ласка! Бо ж потраплю до буцегарні.

– Так, потрапила ти, Кларо, в халепу, – Карл примружив очі. – Є два шляхи: перший – показати каблучку ювеліру Науму Зільберману:  його крамниця тут поруч, за рогом, на Панський. Або звернутися до людини на прізвисько Поляк (наголос на літеру «о»), він головний у місцевих злодіїв, жебраків і безхатченків. Але його треба шукати.

– Пішли до Наума Зільбермана, – подумавши, відповіла Клара, –  і ближче, і шукати не треба.

За кілька хвилин вони вже заходили до крамниці. Дзвоник на вхідних дверях зустрів приємним звуком. Відвідувачів не було. За прилавком, спираючись на нього, стояв єврей років за шістдесят, у білій сорочці з чорними нарукавниками, чорній жилетці та чорних штанях. На потилиці красувалася ярмулка, а на орлиному носі якимсь дивом трималося пенсне.

– Пане Зільберман? – звернулася Клара.

– Так, до ваших послуг…

– Ми просили б вас подивитися каблучку: наші  знайомі хочуть її продати, – продовжив уже Карл.

Клара дістала каблучку та простягла пану Зільберману. Сказати, що він був шокований – це нічого не сказати. Пенсне підскочило й ледь не злетіло з носа, обличчя 

почервоніло, руки затремтіли… Він дуже обережно взяв каблучку, зняв пенсне, вставив в око лупу й почав уважно розглядати на світло, навіть не поцікавившись, з ким має справу. 

– Рожевий Принц! – тремтячими губами нарешті вимовив Зільберман, – оправлений у платинову каблучку! Двадцять каратів, прозорий, без вкраплень азоту, яскравий блідо-рожевий колір, з чіткими контурами огранки, без сколів! Востаннє його виставляли на торги чотири роки тому  – на аукціоні «Крістіс» в Лондоні. Стартова ціна була заявлена у два мільйони фунтів стерлінгів, але під час торгів продавець зняв Рожевого Принца з продажу. Ще я чув, що нещодавно у Станіславові пограбували антикварну лавку Іцхака Гольберга, серед іншого вкрали й Рожевого Принца. А як він опинився у вас?

– Це окрема історія, – обережно відповів Карл, – а ви не можете дати нам адресу цієї лавки?

– Так, звичайно…

Карл і Клара вийшли з крамниці.

– Здається в нас немає іншого вибору, як їхати до Станіславова, – констатувала Клара.

– Так, – погодився Карл. – Потяг «Чернівці-Львів» проходить через Станіславів і вирушає з Чернівців о дев’ятнадцятій годині сорок хвилин. Зустрічаємось сьогодні на вокзалі о дев’ятнадцятій.

Чернівецький вокзал – ошатна нова  будівля у стилі модерн. Композиція будівлі симетрична: двоповерховий витягнутий прямокутник з підвищеною центральною частиною.

Відправлення потягу «Чернівці-Львів» зазвичай було надзвичайною подією для мешканців міста. Пероном прогулювалися зграйки вишукано вдягнених пані та панів, грав духовий оркестр пожежної охорони… Дехто з чоловіків запрошували жінок до танцю, і ті охоче танцювали. Отже, це були свято й розвага.

– Ти знаєш, Кларо, – заговорив Карл, – існує така думка, надто в єврейській громаді, що відомий танок «Сім сорок» (тобто дев’ятнадцять сорок – час відправлення потягу) започатковано саме тут. Нібито оркестр грав свої мелодії, одна дуже сподобалася й люди стали в ресторанах замовляти: «А заграйте нам «Сім сорок».

– Ну, це не надто схоже на правду! – розсміялася Клара.

Вони придбали квитки, пішли  до свого вагону й невдовзі розмістилися в зручному  двомісному купе.

Подорож пройшла спокійно, і вже рано-вранці наші мандрівники були у Станіславові.

Поснідавши у привокзальному буфеті, вони вирушили за адресою, вказаною Зільберманом. Антикварна лавка була ще закрита. Чекати довелося недовго. З’явився   високий, огрядний немолодий єврей у традиційному одязі власників магазинів: біла     сорочка,  чорні жилетка та штани, на потилиці ярмулка – та почав відкривати двері лавки. Карл з Кларою зайшли.

– Пане Іцхак Гольберг?

– Так, – здивовано подивився на них Гольберг, – із ким маю справу?

– Ми до вас із Чернівців, хочемо знайти власника цієї прикраси, – Клара,  піджавши губи, простягнула каблучку. 

Іцхак їй одразу не сподобався: якийсь напружений, очі ховає й тягне носом…

– Так, мені знайомий Рожевий Принц, – потупив очі Іцхак, – мені здавали його до ломбарду як тимчасову заставу на пів мільйона крон. Але через два місяці мене пограбували троє злодіїв. Каблучка зникла, грабіжників не спіймали… 

– А хто здавав? – поцікавився Карл. – Звідки він та як виглядав?

– Станіслав Адамович з Чорного Острова, – після паузи відповів Гольберг, – високий, худорлявий, білявий, з вусиками. Років сорок…

– А ви маєте його адресу в Чорному Острові? – наполягав Карл.

– Так, – знову після паузи відповів Іцхак, – я записую прізвища та адреси боржників.

Він зайшов за прилавок, дістав товсту теку, недовго попорався в ній та, щось записавши  на аркуші паперу,  простягнув той аркуш Карлу.

– Ось його адреса…

– Гарно дякуємо, – легко вклонилася Клара й разом з Карлом вийшла з антикварної лавки.

– Щось він мутний якийсь, – задумався Карл.

– Так, мені він теж не сподобався, – погодилась Клара. – То що, їдемо до Чорного Острова?

– А в нас є вибір? – знизав плечима Карл.

Вони повернулися на залізничну станцію, де дізналися, що до станції Чорний Острів вже цього вечора є потяг. Узяли в касі квитки, пообідали в ресторані, посиділи кілька годин у сквері навпроти вокзалу й увечері із задоволенням розмістилися у своєму двомісному прохолодному купе.

Втома попередніх дня та ночі взяла своє. Невдовзі вони заснули. Посеред ночі у двері купе хтось постукав.

– Провідник. Чай, кава, бутерброди? – почувся голос з-за дверей.

– Прошу, – відповіла Клара та, сидячи на дивані, відчинила двері.

– Стій, – заволав Карл, але вже запізно.  

До купе увірвалися три кремезні чоловіки. Той, що  попереду, розмахував величезним ножем. Карл не встиг вихопити з тростини клинок, як Клара, не підводячись з дивана,   невловимим рухом ноги вдарила у підборіддя нападника, який був попереду. Той якось дивно хрюкнув та вивалився в коридор вагону, завалюючи собою інших. 

Карл уже приставив до грудей ватажка клинок, як той заволав:

– Не вбивайте, пане! Ми помилися купе, мали покарати шахрая в купе поруч!

Карл визирнув у коридор: решти двох вже й слід простигнув.

– Гаразд, – гидливо скривився Карл, – йди геть звідси, та більше не попадайтеся…

Звісно, сну вже не було. Трохи подрімавши до ранку, Карл з Кларою зійшли на станції Чорний Острів. До селища було ще зо три кілометри. Винайнявши на станції фіакр, вони вирушили до селища.

Десь на півдорозі почули погоню. Позаду, здіймаючи клуби пилу, скакали троє вершників з револьверами. Невдовзі почулися постріли. Тут уже Карл був у своїй стихії. Вихопивши револьвер, який він завжди брав із собою в подорожі, капітан зробив кілька пострілів. Двоє нападників впали на дорогу, а останній розгорнув коня та втік.

Візник при перших пострілах скотився з фіакра, тож Карл схопив віжки й розгорнув фіакр до двох нападників, які так і лежали в пилюці на дорозі. Наблизившись, Карл побачив, що обидва мертві: в одному з них упізнали ватажка нічних нападників з потягу.

– Я ж попереджав, що не на тих напали, – хмикнув Карл. – Ну що, Кларо, треба їхати до Чорного Острова – до поліції…

Візник знайшовся й невдовзі мандрівники були вже у центрі Чорного Острова, у відділку поліції. Пред’явили паспорти й розповіли про напад. Черговий інспектор все уважно занотував і дав їм підписати протокол.

– А  ви тут, власне, із якою метою? – поцікавився поліцейський.

– У приватній справі. Шукаємо пана Станіслава Адамовича, – відповіла Клара. 

– Так його будинок поруч, – інспектор вийшов разом з Карлом та Кларою з відділка та показав, як пройти.

Будинок Адамовичів був занедбаним і давно потребував хазяйської руки. Хвіртка була відчинена. Підійшовши до дверей, Карл постукав. Невдовзі двері відкрив доволі старий, кремезний, з великими сивими вусами, дідуган. 

– Ви пан Станіслав Адамович? – запитав Карл.

– Так. А ви хто такі та звідки? – поцікавився дід.

Карл із Кларою здивовано переглянулися. Зовнішність Станіслава Адамовича зовсім не збігалася з описом Гольберга. Вони назвалися, після чого Клара вийняла каблучку та запитала:

– Що ви можете сказати ось про цю каблучку та який ви маєте до неї стосунок?

– Мені відомо про цю каблучку, – відповів Станіслав, – та жодного стосунку до неї не маю.

– А можете розповісти те, що вам відомо? – обережно поцікавилася Клара. 

– Добре, –  задумливо мовив Адамович, – та давайте зайдемо до хати, вип’ємо кави.

Невеличким коридорчиком вони пройшли до вітальні й присіли до столу. Господар швидко приготував каву, розлив по філіжанках і почав розповідь:

– Колись тут був замок князя  Вишневецького, який згодом перейшов до графа Пшездзецького. Граф збудував на місці замку палац. Під час земляних робіт знайшли металеву скриньку, яку віддали графу Пшездзецькому. У скриньці граф знайшов коштовності, серед іншого й цю каблучку з Рожевим Принцем. Про неї знав майже весь Чорний Острів. Ця каблучка передавалася у спадок. 

Десь у сімдесятих роках дев’ятнадцятого сторіччя граф Карл Пшездзецький подарував цю каблучку своїй дочці Лаурі на вісімнадцятиліття. За кілька років потому Лаура впала на прогулянці з коня, пошкодила хребет й втратила рухомість. Із часом її стан погіршився. Граф повіз Лауру до Риму на лікування, але дорогою вона померла. Карл Пшездзецький поховав її у склепі під костелом, із часом замовив у Петербурзі вишуканий надгробок з білого мармуру. А от слід каблучки загубився… 

Спантеличені  Карл  з  Кларою подякували господарю за  каву та розповідь,  попрощалися, сіли до фіакру, що чекав на них, та поїхали на станцію.

– То й що тепер, Карле? – знизала плечима Клара. – Все заплуталося…

– А як на мене, навпаки щось трохи розвиднюється, – відповів Карл. – Повертаємось до Чернівців.

Зворотна подорож пройшла без пригод, і наступного дня вони були у Чернівцях.

Вже на пероні Карл запропонував: 

– Давай візьмемо фіакр. Закинемо речи до мене, це по дорозі.

– По дорозі куди? – лукаво примружила очі Клара.

– План Б, – розсміявся Карл, – шукаємо Поляка. А в цьому, я сподіваюсь, нам зможе допомогти наш знайомий – старший інспектор поліції Пауль Мозер.     

– Ти звернула увагу, що наші прикрощі почалися зі Станіславова, ми не мали               зустрітися зі Станіславом Адамовичем, бо опис людини від Іцхака Гольберга був, м’яко кажучи, дещо інший, а потім, – продовжив, Карл, – Станіслав  Адамович при розмові весь час ховав очі, нібито хотів щось розповісти, але не все. З іншого боку, хотів, щоб ми самі про щось дізналися.

 Невдовзі вони були на площі Австрії у відділку поліції. На щастя, Пауль Мозер був на місці.

– Доброго дня, пане Мозер, – звернувся до нього Карл. – Нам би розшукати пана               Поляка: де він мешкає та як його прізвище.

–  А навіщо він вам? – напружився поліцейський.

– Та маленька приватна справа, – відповіла Клара, невинно дивлячись в очі   

Інспектору. – З’ясувалося, він знайомий одного нашого знайомого, якого нам потрібно знайти. 

– Ой, щось ви  хитруєте, – розсміявся   Пауль Мозер. –  Гаразд, ви й самі легко        його знайшли б. Але Поляк дуже небезпечна людина, він не лише ватажок злодіїв, жебраків і безхатченків. Серед злодіїв він верховний суддя, його рішення виконуються  беззаперечно й миттєво. На Панській продуктовий магазин знаєте? Це Поляка, але магазин, скажемо так, прикриття: за торговою залою міститься контора, де й відбувається   вся головна діяльність. А прізвище, за яким він зареєстрований і отримав паспорт, –   Пшездзецький.   

– Як? – аж підскочили Карл з Кларою. – А звідки він родом?

– З Чорного Острова, – трохи порившись у паперах, повідомив Мозер.

– Щиро вдячні, – подякувала Клара та разом з Карлом вийшла із відділку поліції.

– Здається, все майже стає на свої місця, та не зовсім, – сказав Карл. – Пішли до Поляка.

Вже за десять хвилин вони були в магазині Поляка. На диво швидко їх провели до заднього приміщення.  

У шикарному кабінеті, набагато більшому за торгову залу й обставленому дорогими стильними меблями, за  величезним напівкруглим дубовим столом сидів високий, темноволосий, підтягнутий, з невеличкими, акуратно підстриженими вусиками, чоловік років тридцяти п’яти. Дорогий темно-синій костюм підкреслював  його шляхетну зовнішність.

Карл з Кларою привіталися й назвали себе.

– Доброго дня, якщо ви тут, думаю, мені  представлятися не треба, – розвалившись  у       кріслі, відповів Поляк, гострим поглядом оцінюючи відвідувачів, – Слухаю вас: яка несправедливість привела до мене?

Клара мовчки вийняла із сумочки каблучку й поклала на стіл перед Поляком. Його реакція була вкрай бурхливою. Він підвівся з крісла, вальяжність миттєво зникла. Перед відвідувачами був справжній хижак, готовий щомиті напасти на свою жертву.

– Звідки це у вас, – нарешті промовив Поляк, – це каблучка мого старшого брата Яцека.

– Пане Поляк, чи як вас там, Пшездзецький? – заговорив  Карл. – Давайте так: ми самі   прийшли до вас, шукаємо власника цієї надзвичайно коштовної каблучки, Ми вже були у   Станіславові в Іцхака Гольберга, потім – в Чорному Острові у Станіслава  Адамовича,  але все повернулося до Чернівців. Розкажіть нам, будь ласка, про цю каблучку.

Поляк задумався…

– Це приватна розмова?

– Так, ми ж не з поліції, – знизав плечима Карл.

– То що, думаю про трагедію графа Пшездзецького вам відомо, – заговорив Поляк. У  Лаури була старша сестра, Марія. До речі, на тій трагічній кінній прогулянці, коли Лаура впала з коня, вони були разом. Лаура  померла. Граф Карл Пшездзецький подарував  каблучку Марії, яка мала коханця – Станіслава Адамовича. Той працював на графа: вирощував та поставляв до Варшави свиней. Як ви розумієте, побратися їм не    дозволяли. Від цього зв’язку  народилося  двоє  синів,  Яцек, старший, і через півтора  року я. Прізвища нам дали по матері, бо ж нешляхетно було визнавати коханця-свинаря. Потім нас віддали годувальниці. Пізніше Марія переїхала до Варшави, де й вийшла заміж, мала законних дітей. Ми з Яцеком вже були в притулку… Перед від’їздом Марія подарувала цю каблучку Яцеку, як старшому…

– Ось про що не сказав Станіслав Адамович, – підсумувала Клара. – А я ще сумнівалась, чи міг знати про каблучку весь Чорний Острів.

– Маєте рацію, про це ніхто не знав, – погодився Поляк і розповідав далі: 

– У Яцека був хист до карт, а в мене дуже добре виходило «чистити» кишені. Яцек  у      вісімнадцять років поїхав до Карлових Вар, де успішно грав. Мене ж спіймали на незначній крадіжці й посадили до буцегарні. Через два роки я вийшов та вирішив перебратися  до Чернівців, де злодійське середовище було не надто потужне. Успішні ж кишенькові злодії завжди були в пошані… Завдяки розуму та здібностям за десять років я очолив злочинний світ у Чернівцях. 

А от зв’язок із братом втратив. Та десь місяців зо три тому він приїхав до мене. Пошарпаний, змарнілий, нещасний. ..   Яцек у Відні програв у карти дуже  серйозним  людям  велику суму. Тож мусив  здати каблучку Іцхаку Гольбергу під заставу за мільйон крон…

– Але ж Іцхак казав, пів мйльйона, – не втрималася Клара.

 

– Схоже, збрехав, – кивнув Поляк, – але з мене він узяв мільйон, коли я приїхав до Станіславова викупати каблучку. А пограбування було зімітоване: треба ж  було якось пояснити, що каблучка зникла.

– Тепер стає зрозумілим, чому на нас напали, – пояснив Поляку Карл. –  Ми не мали                   

дістатися Чорного Острова й дізнатися, хто й за скільки здав  каблучку. Але Гольберг дав  правильну адресу Станіслава Адамовича, щоби простежити за нами…

– Швидше за все, так і є, – погодився Поляк. –Якийсь цей Гольберг слизький, – і продовжив: 

– Каблучку я віддав Яцеку, але гроші, отримані від Іцхака Гольберга він знову програв і  втік до мене, щоби я його сховав. Я сховав його серед жебраків і надав найприбутковіше  місце біля кафедрального собору. Час від часу він приходив до мене, мився, перевдягався у чисту білизну та повертався до жебраків. А кілька днів тому зник. Де Яцек 

зараз, не знаю. Мої пошуки нічого не дали. Він не ночував з жебраками, а на тому місці,  де  жебракує, не з’являвся. От і вся історія, – підсумував Поляк.

– Боюся, що в нас погані новини для вас, – похитала головою Клара, – давайте поїдемо до крайової лікарні, – потім вже до Карла, – той чоловік бурмотів «Поляк» ..

У трупарні Поляк одразу упізнав тіло свого брата.

    – Тримайте, – простягнула Клара йому каблучку, – вона ваша за спадком.

Засмучений Поляк разом з Карлом та Кларою вийшов у двір  лікарні та простягнув їм          

товсту пачку банкнот:

– Це компенсація  ваших  витрат за подорожі, час та нерви, але для мене найголовніше –  хто вбив Яцека?

– Дякуємо за компенсацію, – посміхнувся Карл та взяв гроші, – а от хто вбив пана Яцека це вже питання не до  нас, а до  поліції.

 – І, пане Поляк, – знову заговорив Карл, – у нас є невеличке прохання: нам би розписку про отримання вами каблучки. Пані Клара Федорович є офіційною  особою, вона лікар цієї  лікарні, вона має звітувати про речі загиблих, тим паче, що цією справою       займається поліція…

– Так, звичайно, каблучка ж в мене, – погодився Поляк.

У кабінеті в Клари він написав розписку.

– Пане Поляк, – попросив Карл, –-  ви ж розумієте, що на пошуки спакоємців каблучки в нас пішов певний час… Чи не могли б ви зазначити дату отримання на три дні раніше?

– Та не питання, – погодився Поляк.

Того ж дня Карл з Кларою знову навідалися до Пауля Мозера, коротко розповіли про свої  пригоди й показали розписку.

– Ви знову хитруєте, – прижмурив очі старший інспектор поліції, – ви ж тільки сьогодні  від мене дізналися про Поляка. 

– Так, – погодилася Клара, але вночі, коли привезли тіло, до мене прийшов чоловік, 

назвався братом загиблого. То я й віддала каблучку. А далі ми вже розслідували чисто із   

цікавості.

– Ну, ну, – пробуркотів Мозер, – вважайте, що  я вам  повірив… А, може, ви ще скажете, хто його вбив?

– Оце вже ні, – похитав головою Карл, – досить, що ми установили особу загиблого… 

    Літо, Чернівці, ресторан «Бель Вю». Карл та Клара сидять на балконі й смакують кавою.

– Ну що, Кларо, – в очах у Карла бігали бісикі, – мало того, що я врятував твою репутацію, то ми ще й підзаробили… Ти мені винна.

– Так, – погодилася Клара, – ти мене просто врятував.

– Кларо, послухай, – запропонував Карл, – якось не хочеться вештатися із твоєю валізою… Мої апартаменти двоповерхові. Переїзди до мене, оренда буде дешевшою. Вибирай поверх на свій смак. Та й гадаю, що наші спільні пригоди на цьому не завершаться.

– Як би ти знав, як мені не хочеться таскатися зі своїми речами, – весело   розсміялася Клара, – оренда апартаментів навпіл.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *