Анатолій КРУГЛАШОВ: «Освіта повинна залежати від громадськості, а не від влади»

Анатолій КРУГЛАШОВ  – людина широкої ерудиції, науковець і практик, прогресивний, дуже активний та європейський викладач. Був і вчителем, і високопосадовцем, і  журналістом, до того ж набагато професійнішим, ніж більшість сьогоднішніх «акул пера»…
На святкуванні 10-річчя кафедри політології та державного управління студенти присвоїли п. Круглашову звання «містер Нема книжок, яких я не читав». «З армії повернувся більш-менш здоровим»
– Анатолію Миколайовичу, як Ви «дійшли до такого життя»?
– 1979 року я вступив до ЧНУ. Навчався на вечірньому відділенні та працював водночас. Потім 3 роки служби на флоті. Заочне навчання і робота в школі. Тоді зрозумів, що мене більше вабить наука, перевівся на стаціонар. Після випуску став здобувачем кандидатського ступеня і працював у комітеті комсомолу університету. 1990-го поступив до аспірантури. Згодом захистив дисертацію і почав працювати на історичному факультеті.
Був період, коли активно захопився журналістикою, писав до газети «Радянський студент», потім до «Молодого Буковинця»,  «Буковини». Став навіть членом Спілки журналістів. Як депутат міськради (від студмістечка ЧНУ) був причетний до створення газети «Чернівці». Саме там від початку її діяльності працював кореспондентом, а потім оглядачем. 1994-ого тодішній губернатор краю Іван Гнатишин запросив мене стати його заступником із гуманітарних питань. Удалося зробити дещо, хоча планувалось набагато більше. Але зі зміною губернатора змінилася й команда. Саме тоді я й став першим докторантом на факультеті, бо ця форма підготовки кадрів вищої кваліфікації тоді в нас лише запроваджувалася. По закінченні очолив кафедру політології та соціології (так вона тоді називалася). А потім захистив докторську дисертацію з політичних наук.
Довелося й побачити світ. Двічі був візитуючим професором у Канаді, стажувався в Гарвадському університеті тощо. Від 2000 року  активно співпрацюю з Європейським гуманітарним університетом, який був розташований у Мінську, а тепер у Вільнюсі, працював у Ягеллонському університеті.
2006-го ми відкрили дуже важливу, але й складну спеціальність – магістратуру державної служби, почали активніше співпрацювати з органами державної влади.
– А де Ви служили та чим запам’яталися роки у чоботях?
– Так звану «учебку» проходив у легендарному Кронштадті, – на той час закритій морській фортеці. Потім служив на Північному флоті. Це була школа життя, а, можливо, навіть і виживання.  Півроку – полярний день, півроку – полярна ніч, висока вологість, холод, сильні вітри, замкнене приміщення, одні й ті ж люди, непрості стосунки. Хвала Богу, додому повернувся більш-менш здоровим. Служба, звичайно, була суттєвим епізодом мого життя…
«Стажувався у Гарварді»
– Як Вам вдалося потрапити у Гарвард?
Це було не так давно, виграв у 2006 році чотирьохмісячну стипендію.
– Які враження від західних університетів у порівнянні з нашими?!
– Освіта на Заході має значно більшу автономію від держави і меншу незалежність від суспільства. Там зовсім інші стосунки між адміністрацією та викладачами, між трудовим колективом університету, студентами і громадськістю. Наша ж управлінська система ще досить інертна та неповоротка  – від низових ланок до Міністерства освіти та науки. Хоча вже приходить все більше усвідомлення, що час працювати в нових умовах, позбавлятися зайвого і шкідливого. На жаль, прощання зі старим, зручним, а інколи й дуже вигідним відбувається надзвичайно болісно.
Нині багато говориться про експеримент щодо університетської автономії. Прикро, що ЧНУ поки що не включили до нього. Враховуючи, що саме наш університет був серед ініціаторів цієї ідеї, це, коли відверто, неповага до нашого ВНЗ з боку державних інституцій, які приймали таке рішення.
Здобуваючи ж автономію від держави, треба усвідомлювати: вона повинна реалізуватися у першу чергу за рахунок зближення освіти зі споживачами наших послуг,  громадськістю і ми маємо бути готові до контролю з її боку. А поки що жоден український університет не входить до числа кращих 200 університетів світу.
– Що згадується з політичної та управлінської діяльності?
– Кінець 80-х – а саме тоді я почав входити у суспільно-політичне життя краю – ніс у собі багато змін, безліч нового. Зокрема, я був причетний до перших альтернативних виборів народних депутатів СРСР, був довіреною особою Леонтія Сандуляка. На виборах  90-го приєднався до демократичного блоку. Це були дуже важкі роки, але вони надихали перспективами та новими можливостями.
У середині 90-х величезних зусиль вимагало залагодження міжконфесійних конфліктів. Тоді саме розпочався процес повернення церковного майна різним громадам, між якими й виникали непорозуміння. Замирювати їх  була вкрай невдячна, але необхідна справа. А ще  – величезні фінансові негаразди. Дуже прикро й соромно було виходити перед своїми колегами-освітянами або працівниками культури й пояснювати їм, чому затримують зарплату, але іншого виходу не було.
– Яка робота все ж ближча серцю?
– Зокрема, пишаюсь тим, що разом із кафедрою започатковував трьохсторонній Румуно-Молдово-Український форум, який відбувається раз на три роки. Сподіваюся, невдовзі область остаточно формалізує його, і на форумі буде місце для діалогу науковців, бізнес-еліти, політиків, громадськості… Чернівці мали б затвердити статус центрального міста для діалогу цих трьох країн. Це моя мрія, і мені здається, що такий міждержавний  – саме Чернівецький – форум цілком до снаги нашому місту та області.
«Контролюй, а не лише обирай»
– Ви постійно наголошуєте на впровадженні тотального громадського контролю?
– Інакше й бути не може. Бо вся влада належить народу – це аксіома. Але вибори відбуваються раз на 4-5 років (у нормальній ситуації). А що робити поміж ними громадськості? Жувати гамбургери?! Тому небайдужі люди, які розуміються на діях влади та знають, коли їй треба допомогти, а коли й аргументовано критикувати за помилкові дії, мають бути ланкою зв’язку поміж громадою та владними структурами на всіх рівнях. Не можна лише зверхньо казати громадянам про наслідки вибори, що, мовляв, бачили очі, що купували. Це абсурдна, маніпулятивна позиція. Якщо громадяни погоджуються з нею, то тим самим вони дозволяють себе обманювати й зневажати щонайменше до наступних виборів.
– Чим відрізняються державні управлінці, підготовленні вашою кафедрою, від службовців минулих поколінь, яких постійно критикують?
– Ми лише почали цю роботу  і тому передчасно говорити про якісні зрушення. Випустилися тільки перші два випуски стаціонарників і один – заочників. Тому не вихвалятися треба, а нарощувати зусилля. Та вже намагаємося залучити найкращий професорсько-викладацький склад, а також авторитетних практиків. Крім того, треба враховувати, що не кожен успішний практик вміє поділитися своїми знаннями з слухачами магістратури. Ми прагнемо інтегрувати нашу діяльність з діяльністю органів місцевої виконавчої та представницької влади. Успішним прикладом цього є наша активна співпраця з регіональним Центром підвищення кваліфікації держслужбовців. Наші викладачі беруть участь в усіх програмах Центру і навпаки. Таким чином ми вчимо й нинішніх представників влади.
На превеликий жаль, чимало наших державних службовців – «временщики». Плинність кадрів в органах влади за рік сягає понад 20%. Приходить новий керівник – з ним і нова команда. Так не повинно бути. Багато проблем і через недосконале законодавство. Зокрема, в Україні діє Закон про державну службу, прийнятий ще 15 років тому. Він став «тісним» та неадекватним до нових умов і запитів.
– Якими дослідженнями займаєтесь нині?
– Перспективним для мене особисто є дослідження слов’янської ідеї та її співвідношення з українською національною ідеєю. В майбутньому мрію порівняти: як ця ідея проникла до української суспільно-політичної думки – та російської. І як на підставі різного ставлення до неї формувалися нові національні стратегії цих двох близьких народів. Важливо визначити, як в українській перемагала ідея національна, а в російській – імперська. Це дуже цікаві і малодосліджені сюжети. Чимало уваги приділяю дослідженню європейських інтеграційних процесів та участі в них нашого регіону та країни в цілому. І, насамкінець, був і залишаюсь небадужим до регіональної етнополітики та історії.
– Насамкінець, про Вашу родину. Ваша дружина, здається, донька дуже відомої людини?
Так, батько Наталі –  художник Валентин Лассан. До речі, мій тесть, дай Бог йому здоров’я, нещодавно відзначив своє 85-річчя. Він багато років був головним художником нашого театру, написав чимало чудових картин. Моя дружина багато взяла від батька. Тривалий час вона працювала в нашому обласному Художньому музеї. Дійшла до посади начальника відділу, але потім вирішила змінити фах, стала практичним психологом. Наталя дуже цікава, творча особистість із неординарним, своєрідним ставленням до життя. У нас є син. Мабуть, щоби не «образити» ні матір,  ні батька, він поступив на спеціальність «політологія», а нині вже навчається в магістратурі, а заочно вчиться ще й на психолога. В майбутньому планує поєднати ці спеціальності й заглибитися у новостворену дисципліну – політичну психологію.
Олексій КАФАНОВ,  спеціально для «Версій»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *