«Зрадь мене» – просила головна героїня вистави

Цими вихідними в обласному академічному музично-драматичному театрі пройшли прем’єрні покази вистави «Зрадь мене» за п’єсою Володимира Винниченка «Закон» у постановці народної артистки України Людмили Скрипки.

У Людмили Іванівни – особливий сентимент до цього драматургічного матеріалу: в давній постановці Анатолія Литвинчука п’єси Винниченка «Закон» (тоді постановка називалася «Розплата», 1990 рік) молода актриса Людмила Скрипка  грала панну Люду. Майже три десятиріччя проминули відтоді…

 

Що б там не було, ніхто не зобов’язаний недільного вечора бути налаштованим на сприйняття проблем, чужих страждань, на роздуми й висновки… Сама я того вечора прийшла до театру, так би мовити, позапланово, подивитися прем’єрну виставу із другим складом акторів. І не пожалкувала.

Сцена зустрічає глядача вистави «Зрадь мене» розкраяною пересувними рамками – порожніми або затягнутими білою тканиною (художник-постановник – Наталія Тарасенко). Сучасно й з філософським підґрунтям: усі ми обмежені рамками. Не вільні у своїх бажаннях, не ладні виправити скоєне колись… Вистава вирішена зорово у чотирьох-п’яти кольорах: біле-червоне-чорне, трохи морської хвилі… Зосереджує увагу на домінантах й запрошує до роздумів і висновків.

Інший час, інші посили, інші емоції. Але класична, невмируща ситуація: стосунки двох, обтяжені давньою помилкою. З огляду на майже сто років від написання п’єси – це вже класика. Емоція вистави «Зрадь мене» змушує замислитися над природою кохання… Найгірша помилка подружжя Мусташенків, на мій сьогоднішній погляд, психологічна: це намагання «краще за свою половину» знати, що їй потрібне, що для неї добре. І певне маніпулювання такою своєю впевненістю призводить уже до помилок системних. Спершу чоловік підштовхує дружину до «спільного рішення» позбутися дитини – у Винниченка це сором’язливо називається «операція». А тепер, через 8 років, дружина настільки запалюється бажанням все-таки мати дитину, що наполягає на іншому «спільному рішенні»: чоловік має отримати цю дитину від сторонньої жінки й передати її законній дружині. Не чіпаймо тут етичний бік вчинків, але дивно, що професор Панас Мусташенко (Андрій Циганок) – філософ і психолог – абсолютно не передбачає і не пробує передбачити – ані в першому, ані в другому випадку – хоча б частини можливих наслідків від цього. І ключ можна відшукати вже наприкінці вистави, коли професор занурюється у свої книжки, залишаючи жінкам самим давати собі раду. Йому просто байдуже. Кохання, надто фізичний його прояв – просто одна з життєвих зручностей…

Коли дивилася виставу вдруге, згадала класичний балет, хоча б балети Чайковського у постановці геніального Маріуса Петіпа. Розписані до кожного руху й кожного музичного такту, вони щоразу робляться відкриттям, коли танцює інша балерина.

У нашому випадку малюнок ролі Інни вирішений постановницею достеменно, але зі Сніжаною Винарчук чи Ксенією Король у ролі Інни – це різні вистави. Причому, п’єса Винниченка дозволяє таку різницю. Інна Сніжани Винарчук – жінка, що за відсутністю материнства не встигає подорослішати. І коли їй забаглося (нехай дарують мені таку емоцію) все-таки мати дитину, а це не вдається, реакція – саме на нездійснену забаганку. Ксенія Король у цій ролі… доросліша. Більш жорстка. Точніша в мізансценах. І, як наслідок, трагічніша.

У виставу вплетені деталі, які – натяком чи прямим текстом – показують  неприродну «вивернутість» плану Інни. Колискова для дитини, хоча й казкова, але про любовний трикутник – в тему. Далі вихід музикантів у чорних плащах із вивернутими нагору парасольками. А ще одна сцена – на дачі, коли всі в білому, підстрибують і роблять вигляд, що це щаслива родина… Згадується Чехов, коли в його сценах ніби нічого поганого не відбувається, але фальшиве щастя обривається пострілом…

Дуже точна деталь від Циганка-професора: коли вляглися бурі, чоловік нібито миролюбно каже: «Будемо жити, як жили». І тут же заперечує можливість цього – не словами, рухами: може, навіть мимоволі, але відкидає руки Інни, яка пробує обійняти його… Тіло не приймає…

Залишиться Інна чи втече з товаришем Панаса Кругликом світ за очі? Хто зна… Але коли вона намагається сказати про це Кругликові, тут уже Достоєвський і Настасія Пилипівна з Рогожиним… Більше рогожинського чекання у Віктора Барановського, Назар Кавулич нібито спокійніший, але теж чекає…

Класика на те й класика, щоби повторюватися в інших життях і по-іншому…

Не можу не сказати про героїню Діни Анепської. Тама ( від слів –  тітка і мама), яка виховала Інну, – єдина людина з нормальними поглядами на життя. Та саме вона заважає, її відправляють до родички – і коли наприкінці повертається – це вже інша людина, готова на злочин заради своєї Інни. Детектив… Героїня ніби зістарилася за час відсутності на сцені…Як актрисі це вдалося?

І ще про одну режисерську «фішку» Людмили Скрипки – її уміння творити масовку як невід’ємний елемент вистави, причому кожний з цієї масовки запам’ятовується якоюсь власною неповторністю. В нашому випадку – це музичний гурт (хормейстер – Оксана Первова-Рошка), який практично весь час присутній на сцені – щоразу з певним завданням. Навіть якби це був би лише музичний супровід – уже доречно. Але Людмила Іванівна невтомна в пошуках і знахідках. Можна було б побажати акторам в окремих сценах грати трохи динамічніше: пошуки й вагання, затягнувшись, видаються інколи просто механічними рухами…

І на завершення: чи думав про це все Винниченко, коли писав п’єсу, не можу сказати. Але що його тексти відкриті для будь-якого модерного тлумачення – безсумніву…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото з архіву театру.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *