Як багато він не встиг! І як багато зробив

Василь КОЖЕЛЯНКО у спогадах племінниці Ірини СИМАНЧУК, яка була йому за доньку

Василь Кожелянко
Василь Кожелянко

Не дав Бог йому дітей, не залишилося продовжувача роду письменникового. Тож усю надію покладав на мене. Як тільки міг, підтримував на першому курсі філологічного факультету. Вмовляв не кидати навчання, казав, що важко лише спочатку, а далі буде легше. Просив, щоби писала: хотів, аби продовжила його нелегку працю. І таки домігся свого: наразі займаюся виданням ще не опублікованих романів Василя Кожелянка.
…Передчуття тривожило чутливу душу Василя. Багато справ поспішав завершити, але й багато хотів розпочати нового, бо не допускав думки про таку близьку реальність «того світу». Усе життя Василь працював, до останнього дня писав – писав про те, що відчував, а відчував він… смерть. Ось що пише в останньому вірші:
Ти порізала крила об місячний серп,
Краплі крові – в зелену траву.
Серпень. Запах м’яти. Серп.
Забагато у серпня роси,
У безсонної ночі – сліз.
Минає літо. Минає світ.
Він розбризкує світло по жовтій траві,
Він висушує кров і запалює сни,
Він страшний і великий. СЕРПЕНЬ.

(5-20 серпня 2008 року)
Він дуже багато не встиг! З усіма знайомими, напевно, мав незакінчені справи, незакінчені розмови, незавершеною залишилася і його поезія. Не побачить він своїх романів виданими, не поставить друзям автографів із завжди влучно сказаним побажанням. Ось коротенький уривочок із не виданого ще роману Василя Кожелянка, який, я знаю це точно, є автобіографічним:
«Навіть досягнувши найвищих, які лише доступні людині в тілесній подобі, щаблів святості, авва Теодорос-Сахле не забував, як і коли він почав пізнавати світ. Він був малою дитиною і мав рік та сім місяців. Помер його дідусь, старий амхарський дідич середнього достатку, і малий тоді Теодорос-Сахле, який щойно почав говорити, слідом за жінками, топав ніжкою і наказував: «Дідику, встань!» Так він почав здогадуватися, що люди вмирають, а в п’ять років, коли йому пояснили, що в кінці життя люди, зазвичай, таки помирають, спочатку не втямив, як це, та згодом, з роками усе зрозумів. Але одна справа розуміти, а зовсім інша – усвідомити, що ти теж! Ти, Теодоросе-Сахле, смертний! Уявивши собі, як він засинає навіки, з людини перетворюється на труп, його закопують у землю, де… бр! – Теодорос-Сахле заплакав». Як бачимо, життя Василь Кожелянко цінував-таки.
Передчуття ж тривожило не тільки його душу. Віщувало біду й материнське серце, яке відчуло, що наближається до її сина нещастя. Приснився їй напередодні страшний сон, про який і згадувати не хоче. Але саме він привів стареньку матір до сина: прийшла, поговорила – за дві години до його смерті…
Передчував велике нещастя, яке наближалося до оселі господаря, і улюблений песик Василя: скавулів протягом трьох діб.
Ще змалку Василь був особливим. Як розповідала його мати, коли одного разу вона з п’ятирічним Васильком зайшла до магазину, щоби купити малюку машинку, він побачив там «Буквар» і попросив купити його. Мама відмовила, мовляв, малий ще. Та коли вийшли з магазину, він дуже гірко плакав і казав, що не піде додому, доки не матиме тієї книжечки. Тож вони повернулися і купили його першу в житті книжку – буквар. Він дуже цінував її, сам по ній вивчив букви і навчився читати. Так самотужки здобув свою «першу освіту».
Писати почав рано, коли навчався в 10-му класі. То були оповідання, на жаль, їх майже ніхто не читав і вже не прочитає, бо автор знищив їх, так і не опублікувавши. У свої 16 і гадки не мав, що буде відомим письменником. Прочитати ті оповідання вдалося лише молодшій сестрі, яка розповідала, що описував він заборонене життя тодішньої молоді: як вони курили марихуану, слухали рок, якого у радянські часи не повинно було бути, розважалися та одягалися у подерті джинси.
Далі була армія, нещасливе кохання та перша поезія, яка й зробила з нього відомого поета. За поезією пішла й проза. Як говорив сам Кожелянко: «відчув, що почав повторюватися, тому звернувся до прози». Але не покинув і поезію, писав її, переважно, коли бував у стані закоханості.
Правду кажуть, що талановита людина – талановита в усьому. Це про мого дядька. Він був не лише поетом, письменником, журналістом, а ще й прекрасним художником. Хоча цей талант він не розвивав і майстерності образотворчого мистецтва ніде не вчився. Але, попри те, його малюнки, як і вся творчість, були оригінальними та авангардними.
Зрештою, Василь Кожелянко був не тільки митцем, але й глибоким філософом. Ми вражалися, захоплювалися, вчилися. Вчилися мудрості… мовчання, розсудливості, справедливості.
Він ніколи не писав на замовлення – хоча й мав таку можливість – а лише те, чого прагнула його душа та підказував неабиякий розум. У своїх творах не шукав подій надто далеких. У кожному з восьми виданих та двох невиданих романів описував щось своє, рідне, було багато автобіографічного, того, що пережив сам чи його предки.
Ніхто, ніхто не чекав такого розвитку подій. Невблаганна смерть не питала, чи готові ми до тієї розлуки, чи готовий був він розлучатися з нами. Та на все воля Божа…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *