Провінційність як стан душі

Якби котрогось мешканця мегаполіса чи великого міста запитати, хто такий провінціал і що таке провінція – у відповідь ви неодмінно почули б стереотипну оповідь про відсталу глибинку, далеку від культурних і взагалі подій, – глухомань, де живуть обмежені у можливостях і запитах, проте такі милі та добродушні люди. Вони, звісно, знають про існування «великого світу», проте свій «маленький Париж чи Буенос-Айрес» вважають найкращим місцем на землі, а подібних собі (окрім найближчих сусідів, звісно ж) – загалом сприймають як осіб достойних, цілком правильних, вельми розумних, і навіть трішечки… скромних. Час і простір у цих краях згущується у безбарвний холодець – цій страві, звісно, бракує м’яса, проте навіть і пісний харч місцевому інтелігенту за щастя. Здіймати ж культурну бучу у зашореній та обвішаній стереотипами провінційній калюжці – справа не те що невдячна, а відверто безглузда. Тому й тягнуться з периферії місцеві пасіонарії – ворушити чиюсь чужу «столицю»…  Проте чи столиця – це завжди порятунок і панацея від провінційності?

Отож, про провінцію не тільки як винятково просторове явище, а як психологічний феномен – у розмові з Володимиром КОВАЛЬОВИМ, темпоральним психологом, персонологом, провінціологом, керівником Науково-практичного центру психо-темперальних досліджень і розробок, а також щорічного практичного семінару з провінціологіі в м. Чернівцях.

Правдою чи не правдою, головне – як усі

– Перебування на окраїні – це поверхнева ознака провінціалізму. Проте, якщо ми спрямуємо свій погляд глибше, – це певний стан душі, – розмірковує Володимир Ковальов. – Коли людина відчуває себе «маленькою», зі стійким переконанням, що від неї нічого не залежить. А їй якось треба влаштуватися у житті, подбати про родину, накопичити достаток, щоби можна було похвалитися усіма отими стереотипними атрибутами нормальної та заможної сім’ї. Правдою чи не правдою, головне – як усі. Адже і в столиці чимало її мешканців не надто відрізняються від мешканців невеличких містечок. Так, у великому мегаполісі більше можливостей, ширший вибір, але чи бракує в ньому зашорених, обмежених провінціалів, з примітивними інтересами, дезорієнтованих у культурі, економіці, політиці, з чужими, нав’язаними думками?

Володимир КОВАЛЬОВ: “Садок вишневий коло хати – це така собі гарна мрія українського провінціала”

Люди зараз живуть переважно на матеріально-біологічному рівні, наше життя перетворилося в якесь нескінченне виживання, коли, здавалося б, – і не до культури зовсім. На мою думку, ми зараз живемо в дуже несправедливому суспільстві, коли махінатор, ділок, посередник, шахрай живе краще, ніж чесний трудар, ще й насміхається над ним. Оця суцільна корупційна дійсність, провінційне кумівство, призводить до того, що порядні люди, роботящі, чесні та моральні, почуваються зайвими, залишають своє місто, країну. Та хіба так може тягнутися нескінченно? Хто тут, зрештою, залишиться?

Чернівці за останні 20 років різко провінціалізувалися

Провінція – вона вічна. Провінція саме як область, регіон, яку ми знаємо ще з римських часів. Центр (метрополія) і провінція повинні взаємодоповнювати одне одного. Провінція постачає центру продукцію, ідеї, талановитих людей, натомість метрополія має плекати свою провінцію, підтягувати її загальний рівень, намагатися вибудувати взаємну комунікацію, щоби система не обезкровлювалася на периферії, адже це, зрештою, призводить до занепаду усього суспільно-державного організму.

Чи не тому Австро-Угорська імперія так активно розбудовувала наше місто, тут працювали найкращі архітектори того часу, чернівчани відчували себе рівноправною частиною цілої імперії. Приміром, за кілька годин можна було з’їздити потягом на якусь мистецьку подію до Варшави, Праги чи Відня. Зараз же потяги, навпаки, відміняють. І це при тому, що з Чернівців до Києва дуже важко добратися… Складається враження, що таким чином нас примусово провінціалізують. Адже коли в мене є можливість швидко і зручно вирушити зі свого міста – таким чином я позбавляюсь своєї місцевої заскорузлості, бачу щось нове, багато спілкуюсь, отримую свіжі враження. Звісно, подорожувати теж треба розумно, не зівакою на фоні архітектурних пам’яток… Зараз, скажімо, популярний поетичний туризм, музичний, фестивальний тощо…

Коли в нашому невеликому місті проходять якісь фестивалі,– театральний, поетичний, класичної музики, – це чудово. Провінційне місто має навіть свої певні переваги перед мегаполісом: це, зокрема, невеликі відстані у просторі і спілкуванні, коли всі усіх знають, відбувається швидкий обмін інформацією чи… банальними чутками.

Проте, загалом, Чернівці за останні 20 років різко провінціалізувалися. І не тільки тому, що багато вихідців із села сюди приїхали. Просто багато творчих, амбітних людей звідсіля виїхали, бо тут обмаль можливостей.

Глобальне віртуальне село

Зараз багато говориться про те, що Інтернет різко поширив можливості для комунікації, розширив рамки, знищив відстані. Проте і тут є певна небезпека – оця штучність, віртуальність, втрата здатності до живого людського спілкування. Адже, зрештою, інтернет цілком здатен перетворити світ у глобальне віртуальне село, коли обмежені підлітки з різних кінців світу спілкуються куцим сленгом на примітивні теми.

До того ж, інтернет не є порятунком для митця, адже йому не достатньо просигналізувати про власну ідею, своє бачення світу, якесь відкриття тощо. Митцю вкрай і життєво необхідне оте богемне середовище колег-однодумців, в якому і визрівають художні ідеї. Тому місцевій владі насамперед потрібно плекати появу якихось художніх середовищ, осередків культури, де відбувався б якийсь інтелектуальний рух: художні колективи, театри, галереї, творчі спілки, різноманітні цікаві програми, регулярні мистецькі заходи та фестивалі. Причому, щоби все це робилося «без галочки», коли потрібно відзвітувати до котрогось з ювілеїв…

Замість епілогу…

На початку листопада у Чернівцях відбулася вже XV щорічна науково-практична конференція «Сучасна провінціологія: методологія, теорія, прикладні дослідження та практичні розробки». Справді, тема ця цікава, нагальна та невичерпна. Тому Володимир Ковальов закликає збиратися за круглим столом не тільки мислителів, науковців, а й загалом гуманітаріїв: художників, письменників, журналістів тощо. На його глибоке переконання, їм потрібно якомога частіше піднімати цю тему, бо провінційність – це не місце проживання, це спосіб мислення. Тобто, не географічне поняття, а передусім – духовне…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *