Проект Ігоря БУРКУТА “Про українців і Україну”: українське козацтво – правда чи містика (частина 9)

Майже 300 років існувало козацтво в Україні. За цей час воно здобуло славу захисників українського народу та його вольностей, але нажило дуже багато ворогів. Після ліквідації імператрицею Катериною ІІ Запорозької Січі 1775 року пам’ять про козаків залишилася в українському народі, але справжня історія нерідко з часом трансформувалася в різні міфи. Спробуємо ж розглянути найбільш поширені з них.

 

«До козачого війська йшли тільки українські селяни, а запорожці ніколи не одружувалися»

Серед козаків були представники різних верств населення. Звичайно, у суспільстві, де більшість складало селянство, саме його представників і до козачого війська потрапляло найбільше. Але були там і міські ремісники, торгівці, інші городяни. А серед козачої старшини опинилося чимало української шляхти. Скажімо, і Богдан Хмельницький, і Іван Богун, і Іван Сірко – представники шляхетських родів, які мали власні герби і користувалися шляхетськими привілеями.

Існували цілі козачі династії. Насправді на Запорозькій Січі було-таки  заборонено перебувати жінкам. Тому до наших днів дожив міф, ніби запорожцям не можна було одружуватися. Це неправда: чимало рядових козаків, тим більше – старшини, мали сім’ї, але не на Січі. Багато часу козакам доводилося проводити у відриві від родин, тож їхні дружини мусили самотужки вести господарство, виховувати й ставити на ноги дітей. А коли хлопці підростали, батьки везли їх на Січ, і  – «козачому роду нема переводу»! 

До Війська Запорозького потрапляли не лише етнічні українці, були серед козаків вихідці з різних народів. Найбільше – із сусідніх: білоруси, молдавани, росіяни, навіть поляки і чехи. Подеколи серед запорожців  зустрічалися татари, турки, болгари, серби, албанці, євреї. Ще й деякі західноєвропейці долучалися до козаків під час козачих походів у Європу. А походів було чимало.

 

«Козаки лише захищали Україну й не брали участі в чужих війнах»

Ще зі шкільного курсу історії ми пам’ятаємо, що козаки боронили рідну землю від грабіжницьких нападів татарських орд, від турецьких яничарів і польських панів. І це чиста правда, саме таким козацтво залишилося в історичній пам’яті нашого народу. Але й самі козаки вирушали у далекі землі, де брали участь у війнах, зовсім не пов’язаних із захистом України. Реєстрове козацтво перебувало на службі польського короля, за що отримувало платню – як правило, сукном. А служба є службою, доводилося воювати не лише в обороні рідної землі. До того ж, козаки мали репутацію одного з найкращих військ тогочасного світу, відтак їх намагалися залучити на свій бік правителі різних держав. Вони обіцяли щедро оплачувати участь козаків у боях. За тих часів воювали між собою наймані армії, і така служба за гроші вважалася нормою. Західних найманих солдатів називали кондотьєрами, ландскнехтами, їхніми послугами користувалися правителі різних держав. І козаки спробували того гіркого хліба, особливо під час Тридцятирічної війни 1618-1648 років, яка охопила цілу Європу. 

1619-го року десять тисяч запорожців виступили на боці Фердинанда ІІ Габсбурга у боротьбі австрійців проти чехів і трансильванців. До захисту України ця війна не мала жодного стосунку. Чехи дотепер пам’ятають, як наші козаки допомагали Габсбургам підкоряти їхню країну – і така історична пам’ять симпатій українцям у чеських очах не додає. А Габсбурги ще й надурили козаків, скориставшись їхньою допомогою і не заплативши обіцяного…

Пройшло не надто багато часу, коли козаки знову вступили у Тридцятирічну війну на австрійському боці.  1631-го дві тисячі запорожців на території Сілезії розпочали бойові дії проти саксонців, які на той час були союзниками шведів. Того ж року чотири тисячі українських козаків допомагали Габсбургам завойовувати французькі території – Люксембург, Фландрію, Пікардію.

Воювали вони й на протилежному боці. Чимало українців знає, що 1648 року запорожці відзначилися в боях за Дюнкерк: там їх очолював кошовий отаман Іван Сірко. Дехто із сучасних письменників гадає, чи зустрічалися під Дюнкерком Сірко з д’Артаньяном: такий мушкетер існував реально. Та в літературі йому приписали чимало подвигів, яких він насправді не здійснював.

Не тільки у Західній Європі довелося повоювати козакам. Після Переяславської Ради 1654 року вони разом з московським військом брали участь у боях за межами України. Удар був нанесений по Литві, до складу якої входили тоді білоруські землі. Саме там розгорілися запеклі бої, в яких загинула значна частина білоруської шляхти, а від пов’язаної з війною розрухи дуже потерпали мирні люди. Досить сказати, що білоруси тоді втратили половину свого населення – більший відсоток, ніж потім під час Другої світової війни. А результатом кривавих битв скористалася Москва, і цар Олексій Михайлович отримав новий титул самодержця «всієї Великої, і Малої, і Білої Русі». 

Можна багато говорити про те, як царі використовували запорожців у своїх загарбницьких війнах, але не тільки вони. Після знищення Запорозької Січі частина запорожців переселилася на землі Османської імперії – і тут створила свою Задунайську Січ. Турецькі султани обіцяли не використовувати їх проти православних народів, проте своїх обіцянок не виконали. Ті козаки, що були невдоволені турецьким диктатом, 1785 року переселилися у межі Австрійської імперії, де їм відвели землі вздовж пониззя Тиси у Банаті. Служба російському цареві, турецькому султанові та австрійському імператорові лише розпорошила сили українського козацтва, відволікла козаків від захисту рідної землі.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Слова пошуку:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *