Повість про гірке кохання поета Тараса ШЕВЧЕНКА  Ґе́о ШКУРУПІЯ

 

Ґе́о ШКУРУПІЙ (справжнє ім’я Шкурупій Гео́ргій/Ю́рій Дани́лович),  – український письменник, представник напряму панфутуризму. Жертва більшовицького терору: один з багатьох репресованих мешканців славнозвісного письменницького кооперативу в Харкові – будинку «Слово». Нинішній 2018-рік – двічі ювілейний для письменника: 20 квітня виповнюється 115 років від його народження (1903), 8 грудня минає 80 років від загибелі під час масових розстрілів в урочищі Сандармох (Карелія).

«Версії» вирішили успільнити дві трагічні фігури української історії – Шевченка  й Шкурупія, оприлюднюючи сьогодні уривок з написаних Шкурупієм начерків до роману про Шевченка.

«Повість про гірке кохання поета Тараса Шевченка» – це п’ять текстів Ґео Шкурупія,  надрукованих у журналі «Життя й революція» (три перші) і «Нова ґенерація» (два останні) 1930 року. Збережено правопис тих видань. На жаль, роман не було закінчено, залишилися лише ці п’ять розділів.

Фізична краса жінки, виплекана уявою Шевченка, завжди мала однакові принади. Варто подивитись на портрети, що він писав зі знайомих жінок, і одразу впадає в око, що тип жінки Шевченка має біле обличчя й трохи крупну жіночу постать, схожий розріз очей, що надає обличчям дивовижної подібности. Чорні, іноді карі, великі очі й чорні шнурочком брови так подобалися поетові, що він вважав їх за неодмінну приналежність жіночої краси. Жінка, що подобалася Шевченкові, мусіла бути жвавою й пристрасною, щоб під нею земля горіла на три сажні. Високий, гнучкий стан, скромність, правдивість і сердечна доброта сполучалися в уяві Шевченка як безперечні ознаки зовнішньої й моральної жіночої краси.

Найсвітлішою плямою в пам’яті кожної людини лишається її перше кохання. Дитяче кохання, що має в собі море невинности, теплоти й соняшної ясности, завжди приваблює дорослих людей, а особливо творчість великих поетів. Майже нема жодного поета, щоб не присвятив кількох рядків своєї творчости світлому коханню дитинства. У багатьох світових поетів дитяче кохання зв’язується з найкращими спогадами життя. Приклади кохання в ранньому дитинстві великих поетів Данта, Байрона, Гюґа лише доводять, що для всієї людськости спогади з дитячих років несуть з собою світлі моменти буття.

Своє перше дитяче кохання, стилізоване у відомому вірші, Шевченко згадував з великою насолодою й у часи старости. В одміну від кохання інших поетів, до Шевченкового кохання завжди домішується безрадісний соціяльний мотив, що знижував світлість спогадів з раннього дитинства. Цей мотив скривдженої жінки з простого народу просякає всю його творчість, епізод з дитинства та часті побутові, соціяльні випадки, що їх спостерігав Шевченко, вплинули так на освітлення жіночої долі простого народу.

Перше кохання Шевченка стосується до того часу, коли вмерла його мати, коли йому було щось дев’ять років.

В цьому віці він мав подругою серця кучеряву Оксану, з якою ріс разом і з якою його мати, милуючись на дітей, хтіла колись одружити Тараса. Одного разу, коли він пас вівці, йому стало так гірко без матері серед чужих людей у важкій роботі, що він заплакав. Дівчинка Оксана, що працювала поблизу, почула, що він плаче, підійшла й поцілувала його, втираючи сльози. Від цього поцілунку проясніло в серці дитини й вони вже разом погнали до води чужі ягнята, посміхаючись сонцеві, ланам і садам.

Важке життя розлучило дітей. Але спогад про це кохання на все життя залишився в серці Шевченка. Особливо на засланні, на пустельному азіятському березі Каспійського моря, Шевченко з болем згадував свою безталанну Оксану, з якою він мріяв одружитись, щоб з нею удвох жити серед високих тополь і дивитися згори на широкий Дніпро.

Кожний вигнанець плекає мрію колись повернутись на батьківщину. Мрія про батьківщину стає чарівною казкою, що її оповідають дітям. А в казці є тополі, озера, чудова хатинка, де відбувається принадне щасливе життя героїв. Таку мрію-казку плекав і Шевченко усе своє життя, де б він не був. І казка, як невловимий привид, тікала, танула, залишаючи в уяві лише терпкий намул омани.

На жаль, Оксану спіткала сумна доля. Та доля, що в поезіях Шевченка завжди стояла на шляху української жінки-селянки.

Коли Шевченко повернувся з заслання й відвідав батьківщину він згадав про Оксану й запитав брата про неї. Сумну відповідь почув він од нього: – Пішла в похід за салдатами й так і загинула!..

Пізніше кохання поета не було вже таке романтичне. В юнацькі роки, коли поміщик Енґельгарт виявив його хист до малярства й віддав його в науку щоб потім з більшою користю експлуатувати його, Шевченко призвичаювався до художнього богемства й тут поволі молодий художник набував уміння кохати жінок і вклонятися їх красі.

Коли Енґельгарт перебував у Варшаві, він оддав Шевченка в науку відомому за тих часів у Варшаві портретистові Лампі. Тут Шевченко познайомився з дівчиною, що не була кріпачка, а була з вільного міського населення й заробляла на себе шиттям.

Дівчина була незалежних поглядів і це знайомство мало великий вплив на забиту, але глибоко вразливу натуру Шевченка. Кохання до вільної жінки облагородило почуття Шевченка, й усе настирливіше в нього поставало питання, яке мучило його з дитинства, про те, чому б і кріпакам не бути такими вільними людьми, як люди інших вільних станів.

Дуня Гашковська, як звали дівчину, що її покохав Шевченко, була полька й це теж пішло йому на користь, бо дівчина, крім польської мови, жодної мови не знала й це допомогло Шевченкові в розмовах про кохання з нею удосконалити своє знання польської мови. Ці надзвичайно приємні лекції з польської мови дали можливість поетові згодом в оригіналі читати естетику Лібельта й твори великого польського поета Міцкевича.

Кохання це швидко пролетіло чудесним маревом серед неволі й страждань, увірвавшись несподівано для закоханого Шевченка.

Корабель його кохання терпів аварії в бурях зрадливого життя. Його кохання нагадувало фреґат нещасливих мореплавців, що терплять аварії, не дійшовши до берега, й все знову й знову починають свою завзяту подорож, не зважаючи на невдачі. Крім того, це був корабель невільницький, що кінцем прив’язаний до корми володаря. Радіюс плавання був обмежений чужою волею. Готувалось польське повстання, і поміщик Енґельгарт, не бажаючи, щоб це в будь-якій мірі вплинуло на його матеріяльний стан, переїхав до Петербурга, залишивши Шевченка у Варшаві, щоб не переривати його навчання у портретиста Лампі. Але недовго тривало це вільне життя Шевченка, освітлене коханням до вільної дівчини Дуні Гашковської. Польський революційний уряд в період повстання вислав його з Варшави з іншими руськими, давши йому на дорогу гроші тодішніми революційними асиґнаціями.

Шевченко, як кріпак Енґельгарта, мусів дістатися до Петербурга, де був його володар.

Уже в Петербурзі, одержавши волю й працюючи у великого Карла Брюллова, Шевченко одержав той зовнішній лоск, що допоміг йому бути рівним у будь-якому високому товаристві. Вирвавшись з неволі й познайомившись через Брюллова з багатьма кращими петербурзькими домами, Тарас Шевченко часто став роз’їжджати по вечорах. Він увійшов у моду і його скрізь почали приймати, як дивовинку.

В цей період життя Шевченко жив у свого земляка художника Сошенка, що витяг його з рабства. В їхньої хатньої господині – німкені жила племінниця – сирота, дочка виборзького бургомістра Марія, дуже гарна дівчинка. Художник Сошенко дуже любив її й хтів з нею одружитись. Але молодий поет Тарас зруйнував усі його пляни. Очарування молодости взяло своє й незабаром Марія стрімголов, без жодних вагань, закохалася в Шевченка.

Переможня молодість, що не знає собі перепон, воля й талант клекотіли в серці юного художника. Тепер Шевченко несвідомо прагнув задовольнити й втішити себе всім, що раніш було йому далеке й неприступне. Воля зламала заборону й він, як молодий сокіл, що видерся з клітки мисливця, дбав злетіти на найвищу гору.

Художник Сошенко довго терпів це, але врешті не витримав і вигнав Шевченка з приміщення. Марія стала ходити до Шевченка на його нове приміщення й цей роман кінчився дуже небажаними наслідками для неї.

В майстерні великого Карла Шевченко разом з малярською наукою придбав і нові нахили та вміння очаровувати жінок, що йому було надзвичайно легко через свою багату поетичну натуру.

Перебуваючи на Україні вже відомим художником і поетом, Тарас Шевченко познайомився з генерал-губернатором князем Рєпніним. Князь Рєпнін запросив Шевченка до себе в Яготин, де Шевченко зробив копію з його портрета. Тут він познайомився з дочкою князя Варварою Іванівною.

З цього часу починається його кохання з князівною Рєпніною, що триває багато років. Лише величезна соціяльна різниця в їхньому стані, хоч і припустима можливість справжнього роману між ними, не дозволила їм закінчити його традиційним шабльоном.

Навіть сильні страждання князівни не могли примусити її забути той галас, який піднявся б, коли б довідались про їхнє бажання одружитись. Князівна проклинала минуле кріпацтво Шевченка, але й делікатний Шевченко розумів, що його шлюб з князівною неможливий, що він, колишній кріпак, ніколи не стане власником живих і мертвих душ через одружіння з князівною. Пристрасть перейшла в них у довге постійне почуття, що підтримувалось навіть тоді, коли Шевченко був у засланні в салдатах, поки князівні не заборонили писати листи, поки довгі роки розлуки не стерли це почуття, не зробили його смішним. Кохання до п’ятидесятилітньої старої панни могло викликати в Шевченка лише сміх, бо князівна сильно постаріла за довгі роки його заслання.

Ще перед самим засланням, бачачи всю марність свого роману з князівною Рєпніною, Шевченко виявив серйозне бажання одружитися. Не знаючи неподіленого кохання й, маючи безліч скороминущих епізодів та любовних зв’язків, Шевченко вирішив одружитися з Федосією Григорівною Кошиць. Федосія була дочка священика села Кирилівки, шістнадцятилітня чудова дівчинка. Тепер він шукав уже не коханку, а товаришку, споріднену душу, однодумця. Соціяльна різниця й тут стала перепоною на шляху Шевченка. Батьки дівчини відмовили йому як колишньому кріпакові. Ця відмова раптом затьмила його щастя почувати себе вільним, вона зайвий раз нагадала йому, хто він такий і його волю самотнього борця.

Ще молодий, здоровий, повний творчих сил, він потрапляє в нову неволю, ще гіршу за попередню. Формулярний військовий список найхудожніше передає портрет Шевченка тих часів. Хоч цей список трохи сухий, але він точно передає Шевченка в байдужому військовому освітленні.

«Рядовий Тарас Шевченко віком 39 літ. На зріст 2 аршини 5 вершків. Обличчя чисте, волосся на голові й бровах темнорусе, очі темносірі, ніс звичайний. Підчас служби своєї в походах і ділах проти супротивника не був. Читати й писати вміє. У хатніх відпусках не був. За найвищим наказом, що пояснений у розпорядженні пана командувача окремим Оренбурзьким корпусом панові командирові 23 піхотної дивізії, за писання обурливих віршів Шевченко призначений на службу в окремий Оренбурзький корпус рядовим з правом вислуги, під найсуворіший догляд з забороною писати й малювати, щоб від нього ні в якому разі не могли виходити обурливі й пасквільні писання».

Шевченко, що його вважав за небезпечного боягузливий уряд Миколи першого, повернувся із заслання вусатим і бородатим дядьком. Він втратив у салдатчині свою розквітлу молодість, хоч сам цього й не помічав.

Першою думкою, що вже не покидала його до могили, після заслання була думка про одруження. Йому вкрай обридло бурлацьке життя. Із проханням одружити його будь-якою ціною він звертається до всіх своїх друзів і до брата Варфоломія. Перша ж його спроба одружитися після заслання потерпіла невдачу. В Нижньому він познайомився з родиною Піунових. Молода дівчина Катерина Борисовна Піунова, що була артисткою Нижегородського театру, сильно сподобалась йому. Все своє перебування в цьому місті він присвятив залицанню до Піунової. Але в салдатчині він втратив свої чари і своє вміння подобатись жінкам. На його пропозицію одружитись з Катериною Піуновою йому відмовили. Шевченко, як усі старі люди, що звикли замолоду до успіху в жінок, уже ніяк не міг примиритись з тим, що він втратив своє очарування. Він ніяк не міг, та й не хтів примиритися з цим і робив усе нові спроби подобатись жінкам. Невдалі спроби одружитись з жінками з інтелігентного оточення привели його до думки, що такі жінки йому – колишньому кріпакові не підходять, що все одно вони не розумітимуть його, зраджуватимуть і вимагатимуть порожнього панського життя, що його завзятим ворогом він був і досі.

З цього часу він починає мріяти про жінку з його пригніченого народу, про жінку-кріпачку що їй він дасть волю і що буде йому вдячна за це ціле життя. Проста жінка-селянка, що кохатиме його, не буде порожня кокетка, не буде зраджувати його з провізорами і влесливими урядовцями, вона дбатиме за його маленьке господарство, за його спокій, і він зможе написати ще багато хороших речей. Він просить брата Варфоломія одружити його з селянською дівчиною Харитею Довгополенковою, що її він бачив, перебуваючи на Україні. Але тут він зустрічає вже недовір’я з боку Хариті. Як Шевченко не був зв’язаний з своїм народом, але його культурність і його талант поставили його вище над масою й одірвали його від неї. Тепер Шевченко вже навіть для Хариті, якій він пропонує одружитись, пан. Вже Харитя відчуває соціяльну нерівність і боїться йти за Шевченка.

– Викуплять, а потім і закріпачать на все життя! Бог з ними!.. – Відповіла Харитя, коли брат Шевченка запропонував викупити її, щоб одружити з Тарасом.

Але й це не зупиняє бажань Шевченка одружитись. Всі жінки, що їм він пропонує свою руку, ще зовсім молоді й свіжі. Він зовсім забуває за свої старі роки, і йому до нестями подобаються живі молоді дівчата, що в них грає кров і молодість, наливаючи рум’янцем щоки і елястичністю гнучкі здорові постаті. Успіхи молодих років запаморочують йому голову, й він гадає, що такий же принадний красень, як був колись. Знайомство з Лікерою Полусмаковою знову збуджує пристрасть Шевченка, і вона кипить, як лава старих вулканів, гаряче й нестримно. Вона руйнує спокій, розстроює психіку, спалює й без того старий організм. Буяння й пориви молодості, що збереглися в душі Шевченка, незважаючи на героїчно важке життя, тепер збуджують його до запізнілих любовних утіх…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *