Король джазу Олег ЛУНДСТРЕМ – гілочка роду ШЕВЧЕНКА виступав у Чернівцях

Олег Лундстрем – керівник джазового оркестру, занесеного до Книги рекордів Гіннесса як найстаріший у світі безперервно діючий бенд. Прикметно, що музикант знав – серед його предків був і Тарас Шевченко.

 

Небіж Шевченка теж «заробив» заслання

Дід Олега Лундстрема по матері, Петро Прокопович Валуєв – українець, внучатий небіж Тараса Григоровича, народоволець. Його заарештували за звинуваченням у замаху на Олександра III, після смерті імператора за амністією відправили на вічне поселення до Чити. Там нащадок Шевченка закохався у співочу грекиню з Одеси, яка працювала білошвейкою, одружився. У Читі й народилася Галина Петрівна Валуєва, майбутня мати відомого джазового музиканта. Вона вийшла заміж за викладача Читинської гімназії Леоніда Францевича Лундстрема й народила йому двох синів. Батько Лундстрема вів рід від варягів (шведів), тож синів назвав іменами князів-русичів – Олегом (1916) та Ігорем (1917).

Прадід Олега по лінії батька – швед Карл Август Лундстрем, який свого часу разом із двома дітьми пішки перетнув фінський кордон і дістався Петербурга.

Шлях до джазу – через Далекий Схід

1921-го, коли Олегові було 5 років, родина переїхала до Харбіна (тоді Манчжурія належала Китаю). Батько викладав фізику у середній школі, згодом – у Харбінському Політехнічному інституті. Та творча доля майбутнього музиканта визначилася, мабуть, того дня, коли 12-річний хлопчик, захопившись модним тоді фокстротом, розписав партитуру: мелодія, бас, акомпанемент.

1932-го Олег Лундстрем закінчив комерційне училище і продовжив навчання у Політехнічному інституті. Того ж року стався відомий конфлікт між СРСР та Японією на Китайсько-Східній залізниці: японці змусили СРСР продати їм свою частину дороги; багато росіян повернулося тоді до СРСР, ще більше втекло до Шанхая. Лундстреми поки залишалися в Харбіні.

1933-го Олег Лундстрем придбав для вечірки платівку оркестру Дюка Еллінгтона з композицією «Старий добрий Південь» (Dear Old Southland) й закохався у джаз. Платівку музикант беріг усе життя, хоча за неї пропонували солідні гроші. П’єса сподобалася і друзям-музикантам: так хлопці відкрили для себе Луї Армстронга.

Олег вивчав звучання оркестру, самотужки аранжував, разом із друзями відтворював композиції з платівок: грали ж вони на танцях.

1935 року в родині Лундстремів сталося кілька подій. Олег закінчив Харбінський музичний технікум по класу скрипки. А з Політехнічного інституту третьокурсника Олега виключили як радянського громадянина. У лютому батько отримав призначення до залізничного інституту в Ростові-на-Дону та виїхав до СРСР, а мати з Олегом та Ігорем залишалися в Харбіні. 1937 року Леоніда Лундстрема спіткала доля багатьох радянських громадян, які жили за кордоном, а потім поверталися до соціалістичної батьківщини: він був заарештований і засуджений за шпигунство, але ще до вересня 1938-го писав заспокійливі листи про те, що все добре. Далі – жодних відомостей аж до 1946-го, коли стало відомо, що 1944-го він помер у таборі.

Між тим 1935-го року Олег організував і очолив молодіжний джаз-оркестр. Дев’ять музикантів обрали керівником свого джаз-оркестру Олега (тромбон, фортепіано). Брат Ігор співав і грав на саксофоні. У 1935-му їхній оркестр створював собі ім’я в Харбіні: грали на балах, вечірках, виступали на місцевому радіо. Наступного року був Шанхай (Китай). Працювали в готелі «Янцзи», потім у болл-румі (танцзалі) «Мажестик».

У 1936 р. джаз-бенд Олега Лундстрема переїхав до Шанхая, де почалася професійна діяльність колективу. «Шанхайці», як прозвали джаз-оркестр, хоча й не жили в СРСР, але грали у джазовому аранжуванні музику й радянських композиторів: «Катюшу» Матвія Блантера, «Пісеньку про капітана» Ісаака Дунаєвського, «Чужі міста»  Олександра Вертинського. У Шанхаї Лундстрем познайомився і з Вертинським, коли артист приїздив туди із концертами. 

На початку 40-х «Пісенька про капітана» у виконання оркестру Лундстрема стала міжнародним шлягером, оркестр став одним із найкращих у Шанхаї. Преса визнала Олега Лундстрема «Королем джазу Далекого Сходу».

Сорокові роки стали піком популярності Олега Лундстрема. Його бенд грав на найкращих концертних майданчиках. У оркестрі вже 14 музикантів, є власні імпровізатори. До концерту з приводу закінчення Другої світової війни оркестр – вже повний біг-бенд –  Лундстрем пише свою першу композицію «Інтерлюдія». І замислюється про повернення до Радянського Союзу.

Після війни Союз запропонував усім народженим у Російській імперії повернутися. Олег Лундстрем, який прожив 26 років у Китаї і заснував там свій оркестр, яким керував 11 років, вивіз бенд у повному складі до СРСР. Шлях проліг через Находку – скільки репресованих вирушали звідти на Колиму! Находка зустріла музикантів великим самопальним написом: «Находка – это исчо не Россия, а Россия – это уже не находка»… Та це не зупинило музикантів.

У новій батьківщині джаз їх не відпускав. Грали разом за будь-якої можливості. Один з таких концертів – у Казанському драмтеатрі – помітили в Москві, й 1956 року музиканти Лундстрема стають концертним естрадним оркестром.

Понад 300 міст Радянського Союзу й за кордоном об’їхав із концертами оркестр Лундстрема. Лише на студії «Мелодія» музиканти записали 10 платівок. Ставали явищем на кожному джазовому фестивалі – в Естонії, Польщі, Чехословаччині, Болгарії, у 90-х – у Франції та США.

У 70-х до Москви приїжджав великий джазмен Дюк Еллінгтон. І Лундстрем познайомився зі своїм «хрещеним батьком» у музиці. Мимоволі напрошується паралель із стосунками Шевченка з американським актором Айрою Олдріджем….

І протягом усього життя в автобіографіях Олег Лундстрем згадував, що серед його предків – Тарас Григорович Шевченко.

 

Чернівчанам буде цікаво дізнатися (чи пригадати), що у 50-х-60-х оркестр Лундстрема гастролював у Чернівцях, у Будинку Офіцерів, де філармонія традиційно орендувала зал. Афіш-постерів тоді не існувало. Оголошення про концерти писалися на рекламних щитах, розміщених у всьому місті. І концерти в ГДО відвідувала уся верхівка міської влади, починаючи від секретаря обкому й начальника гарнізону… А також, за особливим дозволом легендарного імпресаріо Пінхуса Фаліка, – безкоштовно – працівники Будинку офіцерів і їхня численна дітлашня, серед яких була й наш постійний автор Лариса Хомич.

За матеріалами з різних джерел – Тетяна ДУГАЄВА й Лідія КОСТИНСЬКА, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *