Карузо, Шаляпін, Герелло…

Їх об’єднує всесвітня слава – і те, що вони співали в Чернівцях
Але, мабуть, жоден з них, крім буковинця Василя Герелла,  ніколи не виступав під дощем, який заливав мікрофон і міг «закоротити» апаратуру або ж  негативно вплинути на голос.   Світова зірка екстриму не боїться
Народний артист Росії, лауреат міжнародних конкурсів, соліст Маріїнського театру Василь Герелло дав концерт на площі Філармонії в Чернівцях. Це подарунок землякам до 600-річчя Чернівців. Для всіх, кого зібрала любов до класичної музики, це був незабутній вечір. Вдячні, захоплені могутнім і чарівним голосом, люди стояли на площі під зливою і не відпускали славетного земляка протягом майже двох годин.
Потужний заряд оптимізму, непідробна любов до слухача і вищої проби професіоналізм – невід’ємні риси артиста. Але народні пісні у виконанні Василя, як і те, що він запросив присутніх на Богородицю до рідного села, засвідчили, що найперше він – українець.
…Герелло заворожує публіку не тільки голосом, він  володіє ще одним рідкісним, як на нинішні часи, даром: це абсолютно позитивна людина. Доброзичлива до оточення та іронічна до себе. Яскрава зірка, нетипова для музичного небосхилу. Та й розмовляти з ним просто і легко.
Починав з… «халтури»
– Мій прадід – італієць з Неаполя. Потрапив на Буковину в Першу світову  війну і  залишився, бо покохав українську дівчину. Тож у моїх жилах тече й італійська кров. Але голос – наш, український. Його ми Італії не віддамо! (сміється).
– Нещодавно вийшов Ваш компакт-диск з українськими піснями. Та й до своїх концертів обов’язково їх включаєте… Ностальгія?
– Потреба, мабуть. Знаю їх безмежну кількість. Ще підлітком співав і грав на акордеоні – трофейному німецькому «Хохнері» – на весіллях. Інструмент був величезним, затуляв мене майже до підборіддя. Це був подарунок батька. Коли вручив мені акордеон, сказав:  «Завтра прийду з роботи – щоби ти зіграв мені «Несе Галя воду». І я зіграв.
Потім опанував інші  інструменти – трубу, саксофон. В армії грав у духовому оркестрі. Згодом заробляв:  увечері – в ресторані, вранці – на похороні. Провчився рік чи півтора в Чернівецькому музучилищі – і поступив до Ленінградської консерваторії. Просто так, без диплома. Навчався в класі Ніни Серваль, якій дуже вдячний: вона зробила з мене людину. А вже від  третього курсу співаю в Маріїнському театрі.
– Для оперного співака, на відмінну від естрадного, зовнішність не настільки важлива. Та Вас ще й називають у пресі красенем…
– Я вважаю: гарний ти чи ні, визначають твої справи. Краса людини – чесність, скромність і повага до людей. Коли ти хоч трішки сноб, уся краса одразу ж зникає. Найгарніша людина на світі – Божа Матір. Я не можу бути таким, як вона, але дуже прагну цього. Вона нас усіх оберігає, вона хоче, щоби ми були красиві душею.
Мій театр – земна куля
– Яким був для вас нинішній рік?
– Напруженим: сім місяців гастрольного турне Європою та Америкою. Сучасний співак живе в режимі спортсмена. Сьогодні Мюнхен, завтра Нью-Йорк, далі Токіо – і скрізь треба бути у формі. А в твоєму розпорядженні лише дві маленькі голосові зв’язочки, які повинні  витримати таке навантаження.
– Важко  виступати в різних кліматичних поясах?
– Найважче звикати до змін часових поясів. Вечеря – в Петербурзі, сніданок у Нью-Йорку… А для голосу найкраще живлення – сон. Недоспав – голос не звучить. В Італії, Іспанії, де для голосу найкращий клімат, я  навіть ніколи не розспівуюсь перед спектаклем. У Петербурзі  ж клімат не вельми… Тут треба  більше спати, менше валандатися холодними вулицями.
– В Маріїнському театрі Ви працюєте за контрактом. А де найчастіше співаєте?
– Я одним із перших пішов на контракт. Було незручно мало співати й отримувати в театрі гроші. Тепер я працюю ще в «Метрополітен-Опера», у Відні, в «Ковент-Гардені», в «Опера Бастиль», в «Дойче Опера», в «Ла Скала»… Постійного театру немає… І поки що не повинно бути! Доки є можливість так працювати, треба рухатися. Мій театр – це вся земна куля.
Попса, попса, сама попса…
– На ваш погляд, опера – елітарне мистецтво?
– Я хотів би, щоби вона була мистецтвом масовим. Елітарним його роблять неприступні зірки та  недоступні ціни. Вартість квитка повинна бути такою, щоби звичайні люди могли його купити. При середній зарплаті у 250 доларів саме 100-доларовий квиток робить наше мистецтво елітарним. До того ж попса лізе з усіх щілин. Вона споганила весь світ. За радянських часів були чудові естрадні пісні – там і мелодія, і текст. Їх співали виконавці з прекрасними голосами – Магомаєв, Кобзон, Софія Ротару. Зараз голосять: «я тебе поцілую, ти мене ні». І все. З екрану телевізорів, радіоприймачів іде жахливий потік музичного товару найнижчої проби. Ця машина пожирає все і робить бідну оперу з її чарівною музикою мистецтвом елітарним. Але: «Проходит все, и нет к нему возврата. Жизнь мчится вдаль мгновения быстрей…». І це минеться.
–Ви належите до таких співаків, що самі обирають, де і з ким співати. А були з цього приводу якісь кумедні випадки?
– Як правило, таке пов’язане з режисурою… Знаменита Баварська опера в Мюнхені, традиційний театр, «Пікова дама». Пласідо Домінго співає Германа, я – Єлецького. Єлецький п’яний ущент, з пляшкою віскі в руці, співає Лізі «Вы так печальны, дорогая. Я вас люблю». Подалі відбувається оргія, люди з канчуками, поруч – графиня. Або звучить «Мой миленький дружок, любезный пастушок», виходить Пласідо в кепі, як провідник поїзду в радянські часи…
– І ви там співали?
– Я приїхав за два дні до вистави, пізно було відмовлятися. Інакше великий скандал, треба платити неустойку. Спектакль транслювали на майдан перед театром. Усе, що стосувалося музики, було чудово, решта – кошмар.
В опері потрібен голос, що би не вигадували режисери, які нині «тягнуть ковдру» на себе. Я співаю, наприклад, в «Макбеті», де жодної декорації на сцені. Та за спектакль вимотуюся так, що втрачаю 4 кілограми. Можу дати рецепт схуднення не гірше за дієтолога.
Зірковість – це хвороба
– Всі звикли, що оперні зірки вивищуються «над натовпом». Ви  ж свідомо зменшуєте  дистанцію між артистом і публікою. Це риса характеру?
– Кажуть, зірок багато – співати нікому. Зірки, про яких йдеться, світять високо. Вони далеко, публіка повинна до них тягнутися. Я інший і не можу себе переробити. Як на мене, ми повинні бути тут, на землі. Любити, поважати одне одного. Зірковість – це хвороба.
– Часто, почувши ваше прізвище, люди кажуть: «Він такий чудовий!». А вороги у вас є?
– Не хочу про це думати. Навіть коли є вороги, нехай будуть здорові. Життя – штука добра. Навіщо набундючуватися й влаштовувати собі проблеми? Хоча, зрештою, любимчиком я ніколи не був, до комсомолу не вступав, бувало, й називали бандерівцем. Коли почався обмін студентами, міг поїхати навчитися до Америки. Не пустили. Нічого страшного, потім я з власної ініціативи стажувався в Америці, Італії. Мене радянська влада зачепила, та я на неї не ображаюсь. Я навчався у чудових педагогів.
– Різні театри, режисери, партнери, музика… Важко пристосовуватися?
– Слава Богу, я оволодів італійською і вільно нею розмовляю. Якщо людина не знає мови, вона співає як папуга. Це одразу ж видно. Мені так співати не хочеться: все ж таки займаюся улюбленою справою.
Труба – не лише музичний інструмент
– Нині людям живеться нелегко. Стрес – їхній постійний супутник. Свого часу мистецтво якось допомагало людині вберегтися від відчаю. Але нині воно стає все недоступнішим, елітним – або ж стає профанацією… Як видатний музикант, відчуваєте якусь додаткову відповідальність?
– Незаперечно кажу «так»! І на Заході я хочу щось зробити. Та, коли приїжджаю додому, хочу зробити ще більше, і не тільки як співак! Я переконаний, ми маємо відповідальність перед ображеними людьми. Ображеними… я не знаю, як сказати: владою, системою, Богом… Ми зобов’язані це робити. Іноді кажуть, що краще ковбаса, ніж мистецтво, – я не певен, що це так. Краще дати людині і те, й те.
– Щоби ви зробили для підтримки культури?
– При Руському музеї в Санкт-Петербурзі є гімназія. Я запровадив там свою стипендію для дітей, віддаю їм гроші, хоча це далеко не все, що їм потрібно. Але дуже важливо, щоби ці діти відчували, що вони потрібні, що вони не самі.
Одне слово, поки ми ще молоді, ми ще можемо, ми повинні щось зробити!
Потрібно пропагувати добро. А це, я вважаю, завдання усіх публічних людей. Коли ми провели газову трубу, від неї має бути всім добре, а не окремим особам.
– Від чернівецької труби ви теж шматочок відвели до своєї малої батьківщини?
–Там теж має бути добре людям. А в кінці серпня дам концерт вдома, під виноградом. Столи там накриваються у кілька шарів, бочка з вином. Люди приходять, випивають, закушують, співаємо безупину.
Про погане намагаюсь не думати. Зневіра – великий гріх. Сьогодні часто говорять про депресію. Психологи нині – одна з найприбутковіших професій. Треба вийти на грядку, прополоти пару гектарів – депресія пройде. З чорних смуг треба виходити швидко.
– Як відпочиваєте?
– Море не люблю: дуже спекотно. Люблю закинути вудочку з катера де-небудь у наших широтах – в Карелії, Фінляндії… Якось у Вашингтоні ловив рибу з афро-американцями майже біля самісінького Білого дому. Рибка ловилася добре. А щороку в серпні їду на Буковину до батьків. Кращої природи немає! Такого нічного й вечірнього неба я ніде не бачив, навіть в Італії, навіть у Неаполі. В Україні небо – на віддалі простягнутої руки, але воно не тисне: оксамитове й бездонне.
– Кілька слів про вашу сім’ю.
– Маю дружину  Альонку, ми з нею разом уже вісімнадцять років. Вона найкраща жінка у світі! І в нас є син  Андрійко, наш, так би мовити спільний витвір… Дай Боже їм здоров’я! Це дуже важливо, щоби нашому брату-музиканту пощастило з сім’єю.  А з таким тилом, як у мене, я можу за своє майбутнє не боятися!
Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *