Галуззя сімейного дерева Крушніцьких

«І на своїм веселім полі
свою таки пшеницю жнуть…»

Свої сімейні версії розповідає мешканець Костинців на Сторожинеччині Валерій КРУШНІЦЬКИЙ

Дід Костянтин з ріднею
Дід Костянтин з ріднею
П’ятеро з великої родини
П’ятеро з великої родини
Мама гарна й молода
Мама гарна й молода
Нинішнє покоління Крушніцьких
Нинішнє покоління Крушніцьких

На поле заробив у Америці

Мій дід по матері Костянтин Польовий народився 1893 року. Тож на початок 1 світової як раз підлягав призову до австро-угорського війська. Воював спершу у Карпатах, згодом їхню частину перевели до Італії – там теж є гори. Коли дідик розповідав про те, як цісар Франц-Йосиф, нагороджуючи, поклав руку йому на плече, мені, хлопчиську, було дуже цікаво, яка заважка рука в імператора.

…У важкий післявоєнний період багато буковинців шукали навіть не щастя – заробітку – в далекій Канаді та Америці. Був серед них і мій дід. Бо після одруження, коли почала рости сім’я, а з нею – борги, для їх повернення і рушив мій дід до Канади. Вдома залишив Домку, молоду дружину, мою майбутню бабусю.

Заокеанський рай насправді обернувся на пекло. 4 роки пробув дід Кость на чужині. Згодом розповідав нам, онукам: – Важко було. Аби додому щось послати, ще й самому якось прохарчуватися, доводилося працювати аж на чотирьох роботах…

Але які ж ми були щасливі, коли, повернувшись до Костинців із тієї каторги, купив аж 8 гектарів поля. Працювали радо, нарівні з найманими працівниками, бо ж своє! Згодом і ділянку лісу прикупили.

Коли прийшли «совєти», все забрали – і поле, й ліс.

Баба Домка була на 10 років молодша від свого чоловіка. Діточок в них народилося двоє: син Ілля – 1933-го і донька Лідія, моя майбутня мама, – 1941-го.

У маминого брата Іллі дітей було трое: Світлана, 1966-го, Костянтин, 1969, і найменша – Діана, 1977-го.
Сільські сім’ї бувають здебільшого великі, тож родичів назбирується багато – і не лише у рідному селі.

Веселий нанашко Григорій

Мама вийшла заміж за уродженця Костинців Михайла Степановича Крушніцького, мого тата. Бабуся Крушніцька Степанія Омелянівна, його мати, народилася 1913-го, від першого шлюбу мала трьох дітей. Крім мого тата, 1939 року, ще дві доньки Лівія та Орися, які наразі мешкають у Чернівцях.

Залишившись із трьома малими дітьми, баба Степанія перейшла жити до вдівця, який мав аж шістьох діточок! Важко жили неймовірно! Хоч бабця працювала у колгоспі, але чи багато там заробиш? Тож, коли мамин брат Григорій запропонував віддати йому на виховання мого тата, вона погодилася…

Григорій був столярем і мав дуже веселу вдачу. Умів розвеселити так, що в людей від сміху животи боліли! І ніколи не засмучувався, як би важко не доводилося. Про його байки можна розповідати безкінечно.

Одружився він у сорок років. Узяв на двадцять років молодшу за себе. Старший з його рідних дітей, Ананій, подався на Донбас, до міста Шахтарська. Прожив там усе життя до смерті 2006-го. Донька Орися й досі працює поштаркою, а Ліда – медсестра у Садгорі.

Коли я після медучилища молоденьким фельдшером працював у Садгорі в туберкульозному санаторії, дядько ( по суті – дід) Григорій лежав у терапевтичному відділі тієї лікарні, де працювала Ліда. Я приходив його навідати після роботи, стомлений і сумний, а нанашко, вже тяжко хворий, підбадьорював мене: «Були б у мене, Валерію, твої роки, я би ні за що не переживав! У тебе ж усе життя попереду…»

Спершу вдягав ляльок

Дядька Григорія мій тато і вважав за свого батька. А заробляти на себе малий Михайло Крушніцький почав від 12 років. Збирав яблука-падалиці та здавав їх, щоби хоч якась копійка була. Сушив сливи. У нас у Костинцях сушити сливи – давній промисел, дуже смачні виходять. Під осінь село просочується гіркувато-солодким димком від лозниць. А ще мій майбутній тато з дитинства любив шити: ховався на горищі, де зберігалися ляльки, й шив їм… сукенки.

Нанашко Григорій пробував привчати тата до столярства, навіть щось уже й вдавалося Михайлові, але в нього до того діла, як говориться, душа не лежала. До честі Григорія, він не став приневолювати прийомного сина, а, бачачи таку його тягу до кравецтва, віддав у науку до майстра-кравця в сусідні Станівці.

Після двох років навчання Михайло вибрав паспорт у Вашківцях (тодішньому райцентрі) і поїхав до Чернігова навчатися професійного кравецтва. Після закінчення навчання 1962 року одружився на Лідії Польовій, вона була на 2 роки молодша. Перші п’ять років, аж поки не збудували власне житло, молоді жили у маминих батьків.

Замолоду мама була дуже гарною. Свого часу вона теж навчалася на кравчиню, тільки у Львові. Тато працював кравцем спочатку у Глинниці (на Кіцманщині), згодом на дому став шити, у Костинцях.. Пізніше, уже на початку 70-х, у селі відкрили побуткомбінат. Приміщення його розташоване було в центрі села. В ньому я практично й виріс.

Михайло Крушніцький став тут завідувачем, не кидаючи шити. Вів документацію, відповідав за виконання плану. А завдання були доволі високі, тож доводилося наздоганяти ночами. Звечора зайшовши за татком, очікував його до 12-ї, а то й до 1-ої ночі, інколи встигаючи виспатися на диванчику в майстерні. Тато мій, мабуть, народжений був для цієї професії, він – майстер «золоті руки». Одягнув не тільки наше село, а ще й кілька сусідніх. І все в нього виходило: костюми, пальта, сукні…

Небо їм би пригорнув…

Так сталося, що я в своїх батьків вижив єдиний.

Їхній первісток, Алік, прожив лише 1,5 року і загинув трагічно – впав на шпаргат. Бабуся Степанія, яка доглядала малюка, залишила його спати на печі, а сама вийшла доїти корову… Не довго прожив і другий синочок, Григорій, загинув 6-місячним від завороту кишок.

А коли 1969-го мав народитися я, то батькові наснилося, що Божа Матір звеліла йому, як народиться хлопець, назвати його Валерієм. Так і зробили. Як усі діти, я хворів, але вижив.

Хочу ще за життя подякувати своїм батькам за те, що вони мене виховали, вивели в люди. І хоч я обрав іншу професію, але й у фельдшерській практиці мені дуже при нагоді став батьків принцип: робити свою справу без фальші. Тож бажаю татові й мамі дожити в любові й злагоді до ста років і правнуків дочекатися.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *