Анатолій ЛИТВИНЧУК: режисер, творець, людина

 

28 років – буковинській сцені

Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської 23 лютого вшановує пам’ять відомого українського режисера Анатолія Григоровича Литвинчука, якому виповнилося б 85  років від дня народження.

За 28 років роботи в Чернівецькому муздрамі Анатолій Литвинчук поставив понад 70 вистав світових та українських класиків, а також сучасних авторів, зокрема: «Полярна зоря», «З легким паром», «Двоє синьйорів з Верони», «Вчора в Касаткіні», «Безталанна», «Дім Бернарди Альби», «Легенда про Паганіні», «Вальчин міст», «Одруження», «Фіктивний шлюб», «На людному місці», «Чотири допити», «Отак загинув Гуска», «Розплата», «Дні нашого життя», «Підступність і кохання», «Циганка Аза» та багато інших, що увійшли в золотий фонд театру. А вистава «Безіменна зірка» М. Себастіяна на українській сцені була поставлена вперше, а вже згодом на екрани вийшла однойменна кінострічка.

Кожний театр повинен мати своє обличчя. Анатолій Григорович добре це розумів і формував його за допомоги буковинської класики, у якій з місцевим колоритом піднімалися одвічні проблеми людських стосунків. Тож найбільшою заслугою режисера у розвитку українського театрального мистецтва було першопрочитання творів видатного буковинського письменника і композитора Сидора Воробкевича – «Гнат Приблуда», «Пан мандатор», «Вірне кохання і пан начальник» та Юрія Федьковича – «Запечатаний двірник».

Актори із вдячністю згадують, що Анатолій Григорович був фанатично відданий театру.

І хоч минає час усі, хто його знав, сумують, що він так рано пішов від нас та бережуть у своїй пам¢яті його світлий образ.

***************************************************

«Версії» ж друкують одкровення людини, яка 26 років зберігає родинну пам’ять про Анатолія Григоровича – а це нині половина строку, який пройшов від їхнього знайомства – його вдови Нелі ЛИТВИНЧУК.

 

Дорога моя людина

Ми познайомилися з Анатолієм 1968 року. Почали зустрічатися, спілкуватися. З’ясувалося, що в нас багато спільних інтересів. Ми обоє любили поезію, читали одне одному вірші улюблених поетів. Анатолій не приховував здивування, що я багато віршів знаю напам’ять, навіть хвалився цим друзям. І одного разі, розумію, що під впливом улюбленої моєї Юлії Друніної, в мене народилися власні рядочки, присвячені Анатолію:

 Есть человек на свете,

Я отдала ему серце навеки

И всю любовь отдала…

Да, он мне самый близкий,

Да, он мне самый родной.

Живет человек на свете,

Очень мне дорогой!

Вероніка, онучка Анатолія Литвинчука

 

 Дорогий він мені й сьогодні, хоча вже понад 26 років його немає з нами. Дорогий він і нашим двом синам, а через них уже й нашій внучці Веронічці. І дуже шкода, що дідуся свого вона знає лише з портрета – і звісно, з наших розповідей-спогадів. Щоразу, коли Вероніка приходить до мене, вона розглядає фотографії на стінах, називаючи: «О це мій тато і мій дядя, коли були маленькими, оце я, а тут мій дідусь Толік. Він зараз на небі».

І щоразу щемить серце: чому, чому дідусь зараз не з нею?!

Не радів з нами її появі, не бачив, як вона росте, не водив її гуляти за ручку, не розповідав казок, не радів її успіхам (а вона майже рік тому вже брала участь у талант шоу «Крутіше за всіх» на телеканалі «Інтер», де вразила умінням крутити водночас аж п’ять обручів- хула-хупів. Займається ж бо у цирковій студії).

Анатолій  дуже цінував родину, тому, мабуть, обожнював би цю маленьку дівчинку. Шкода, що цієї дідівської любові внучка не отримала… А серце щемить від болю за Анатолія, що він не дожив до цього…

Майже 30 років роботи й творчості мій чоловік віддав Чернівецькому обласному муздрамтеатру. Не можу змиритися з тим, як жорстоко обійшлася з ним доля! Він так хотів жити! Він не встиг здійснити багатьох своїх задумів, адже пішов у розквіті творчості, не доживши й до шістдесяти!  Він так багато хотів ще зробити для сім’ї, для театру, для буковинської сцени.

У його творчих планах залишилася постановка  «Брехні» Володимира Винниченка, «Про що тирса шелестіла» Спиридона Черкасенка, «Пер Гюнт» Ібсена…

Мені здавалося, що до 85-річчя Анатолія Литвинчука його рідний театр, де його любили, де його пам’ятають, могли б поставити одну з цих п’єс. І заздалегідь підійшла з цим до директора театру. Він вислухав мене, хоч і поспішав кудись, але відповів коротко й зрозуміло, що для театру це зараз дуже складно, треба запрошувати режисера, платити великі гроші, яких у театру немає.

Гірко, що хороше так швидко забувається. Людини вже нема, й вона не може нічого сказати чи зробити.

Я ще зателефонувала в Одесу до Костянтина Пивоварова – як старому другові, просила його взятися за постановку. Але ж він лише на 4 роки молодший за Анатолія, здоров’я не дозволяє…  І не знайшлося нікого, хто хотів би продовжити справу режисера Литвинчука.

Цьогоріч 23 лютого Анатолію виповнилося б 85. Боляще й щемно, що так багато цих «би» навколо імені дорогої нам людини. Щоби не відбувалося в нашій родині щасливого, щоразу така радість у мене має супутниць – біль і сум, мабуть, вони вже будуть зі мною до кінця життя. Особливо сумно, коли наближаються оці пам’ятні дати – народження й кончини. Різні напливають спогади – і щасливі, пов’язані з нашим коханням, з синами й внучкою,  – і важкі, пов’язані з його хворобою, з останніми днями. Ці спогади важкі, болючі – усе як учора було.

Дякувати синам, вони повертають мене до тями, до щоденних клопотів, до нашої зірочки Веронічки…

Але я щаслива тим, що пам’ять про доругу мою людину не полишає мене. Заради цього я і зараз живу…

Неля ЛИТВИНЧУК

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *