“Прощання слов’янки” найбільш мелодійно звучить на Балканах…

Цей марш Василь Агапкін, штаб-сурмач 7-го запасного кавалерійського полку, написав у 1912 році, коли розпочалася перша Балканська війна. Свій марш В. Агапкін присвятив всім слов’янським жінкам. І не тільки музикант марив Балканами, героїзмом “братушек-болгар”. У війні проти Османської імперії, що поневолила балканські народи (Болгарія, Греція, Сербія і Чорногорія), мали свій інтерес і Росія, Німеччина, Австро-Угорщина, Франція, Італія, Албанія…
Пройшло майже сто років. Деяких країн вже взагалі немає. А марш “Прощання слов’янки” якоюсь мірою продовжує об’єднувати слов’янський світ…


І коли на сцені відкритого літнього амфітеатру «Аполлонія» у Болгарії ми почули знайому мелодію “Прощання слов’янки” у виконанні духового оркестру, зупинились, ледве знайшли вільні місця і залишились на концерті. Потім звучали твори Й. Штрауса, Р. Штрауса, Ж.Оффенбаха, І. Стравінського, П. Чайковського. І коли я раптом почула ще й знайому карпатську мелодію, вирішила розпитати, а звідки цей оркестр. Але ведучий на завершення концерту ще раз представив: Вишгородський дитячо-юнацький духовий оркестр-студія «Водограй», Україна. Це було досить несподіваним і приємним. Два марші оркестр виконував на «біс». Аплодисменти не вщухали. Напевно діти підкорили публіку не лише вмінням віртуозно грати, але й своєю відкритістю і запалом.
Після концерту ми підійшли привітатися з земляками. Як виявилось, учасники оркестру (в основному це учні-школярі і студенти) відпочивали у Болгарії, а за сприяння Златана Андрєєва, директора фестивалю «Морская ракушка – 2011», 15 липня мали змогу виступити в «Аполлонії» з концертом. Не всі артисти мають спеціальну музичну освіту, а ось методика керівника «Водограю» Ярослава Глібовича дозволяє проявити свій талан всім охочим.

Місцевий амфітеатр вбирає в собі низку значень: кінотеатр, естрадний майданчик, фестивальний майданчик, концертний зал, театр. І підкреслю, що всі концерти, перформанси,  фестивалі, вистави відбуваються на сцені «Аполлонія» безкоштовно.
Так само, як і дитячі майданчики, вуличні тренажерні зали, вхід на міські пляжі – у Болгарії безкоштовні.


Своєю історією болгари пишаються і гордяться. Пан Коста, наш новий друг-болгарин, розповів дуже багато про історію Балканського півострова, історію Болгарії: досить драматичну та героїчну.

Дуже цікавою є художня  картинна галерея у приміщенні так званої «Старої школи» і галерея «Ласкариді». А спостерігати за вуличними художниками – це особлива насолода. Так само, як спостерігати і за навколишніми краєвидами. Дерева тут ростуть без втручання садівників-узурпаторів. Нікому не приходить у голову дерева садистським способом  весною формувати у потворну форму. Липи, клени, граби, верби, горіхи, ясені, інжир ростуть розкішними, квітучими  і як їм заманеться. І не бояться весни, як бояться наші дерева, коли з’являються узурпатори з пилою формувати їх крону.
Квіти у болгар у кожному подвір’ї, як усередині двориків, так і зовні. На вузеньких тротуарчиках стоять у вазонах герань, петунії, олеандри,  троянди,  а на безліч невеличких газонах ростуть чорнобривці, лілії, гвоздики, мальви, гладіолуси.

І ще одна цікава риса: у магазинах, музеях за тобою ніхто не спостерігає, не вимагають показати вміст сумки на виході. Плакатів з заборонними текстами я не бачила. Звуків мобілок, які перекрикують навіть звуки грому, у болгар я не чула. Не бачила і болгар, що йдуть по вулиці і голосно розмовляють мобільним телефоном, чи в магазинах, чи у транспорті. Якщо хтось голосно розмовляє, або голосно пересварюється, або голосно кричить у мобілку, зразу можна здогадатись, звідки цей турист.

Після морської прогулянки на катері, у порту нас  зустрічали вуличні музиканти. І в їх репертуарі теж було “Прощання слов’янки”.  У кофру флейти-пікколо я поклала 2 леви, за що отримала незрівняну посмішку музиканта-грека. Я була вдячна за гру, а музиканти віртуозно продовжували імпровізувати.

А перегук церковних дзвонів зранку у неділю – це також невеличкий музичний концерт…

І коли знову засміявся гларус, який пролітав над нашою терасою, він нагадав нам про те, що сьогодні ми йдемо на відкриття кінофестивалю. Треба збиратись на «СОФИЯ ФИЛМ ФЕСТ». Все зрозуміло, бо болгарська, як і українська, то є кирилиця.

У цьому будинку, де ми жили, від пана Коста ми взнали цікаві факти про часи правління князя Бориса, про Сан-Стефанський договір, про слов'янську писемність. Також ми були здивовані великою бібліотекою болгарської і світової літератури, що займає стелажі двох поверхів будинку.

(Частина 1 – Дещо з життя гларуса і його оточення… :
http://versii.cv.ua/i/?p=13485 )

Тетяна СТРІЛЬЧИК, “Версії”,
фото автора

6 responses on “Прощання слов’янки” найбільш мелодійно звучить на Балканах…

  1. Атмосфера в Болгарии иная. Воспитание, окружение,стиль жизни. Фото воспроизводят подлинную жизнь. Красиво.

  2. Дякую авторці! Цікаві факти! Красиві фото!

  3. Всё узнаваемо и всё совершенная правда. Чудесные, приветливые, доброжелательные люди. Уютная атмосфера забытого детства и своего родного города. Прекрасно и печально, за свою державу обидно…

  4. Когда уезжали, хотелось плакать… Покидали что-то родное и давно забытое… Да, за державу свою обидно…

  5. Цікава інформація і унікальні фото. Спасибі!

  6. Всегда жду , с нетерпением, новые статьи автора.
    Замечательная статья. Спасибо!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *