Невеличку струнку жінку з наплічником, яка швидко долає відстані трохи дивним, на перший погляд, чином – різко відводячи зігнуті в ліктях руки назад та нібито переминаючись із ноги на ногу – можна бачити тричі на тиждень на вулицях, довкола стадіону «Буковина». У понеділок, середу та суботу Валюша Палій прямує на 8-у ранку на заняття групи ходьби за Шимком.
Дивлячись збоку на цю енергійну, спортивної статури жінку, у вас і гадки не буде, що саме сьогодні, 4 серпня, вона святкує свій 70-ий день народження.
А суботнього ранку після тренування група «спортсменів», яка складається практично з пенсіонерів, влаштує святкове чаювання з нагоди Валюшиного ювілею.
Жодних комплексів стосовно віку Валентина не має – він, себто вік, їй подобається.
– Роблю те, що хочу, – каже вона. – Багато читаю. Відвідую концерти. Коли ж почала займатися ходьбою за Шимком («Версії» вже кілька разів писали про це об’єднання людей поважного віку), у мене з’явилося ще й чимало друзів та однодумців. Тепер моє життя – це ходьба. А колектив став моєю сім’єю.
Валя – старожил у цій групі: займається від перших днів її виникнення, коли ще збиралися у парку Жовтневому.
– Загалом отримую від занять море задоволення, – веде далі розповідь фізкультурниця. – Один із наших організаторів завжди приносить із собою музичні записи, і ми ходимо на стадіоні під музику. Це дуже стимулює. Мені тут завжди хочеться співати і танцювати. Зрештою, під час розминки інколи це і робимо. А завдяки організаторській енергії Лариси Канюк часто подорожуємо цікавими місцями області. Ніколи не думала, що Буковина така багата на них. Хоча, зрештою, і замолоду нібито не сиділа вдома. Ми сім’єю часто виїжджали у Карпати, піднімалися на Говерлу, Хом’як, до озера Синевір… Чоловік у мене був військовим. І познайомилися ми з ним саме на Буковині – у поїзді. Пам’ятаю навіть ту статтю, яку читала в «Комсомолці», коли зайшов Він – ставний, гарний, у до блиску начищених хромових чоботах… Дивна річ – людська пам’ять: нібито такий дріб’язок фіксує… Але ж, мабуть, ні – не дріб’язок, а настрій, деталі… Син мій – полковник, як і його, вже, на жаль, покійний, батько. Я дуже пишаюся ним. Маю двох онуків і внучку. Та всі вони у Києві. Мені ж залишати Чернівці не хочеться, зріднилася із цим містом: воно – все моє життя
…До Чернівців Валентина приїхала у далекому 1970-му за направленням після навчання у Києві. За фахом вона конструктор-модельєр. Коли працювала в експериментальному цеху «Трембіти», про неї навіть писали газети – коли затвердили одразу три її моделі.
– Мені цікаво жити – і тоді, і тепер, – підсумовує сповнена планів на майбутнє жінка. – Кожна пора року – гарна по-своєму, чи не так? От і пори людського життя мають кожна свої особливості. Головне, мабуть, – не втрачати до нього інтересу…
Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»
На знімках:
Валентина: дорогою зі стадіону додому.
З Ніною Панцир, яку Валя називає «наша Латиніна», познайомилася у групі та подружилася.
Під час однієї з поїздок.
