Ця молода та гарна акторська пара закінчує у Чернівецькому облмуздрамтеатрі свій другий сезон. Незважаючи на молодість, Володимир і Світлана мають певний акторський досвід, знайомі з багатьма театрами та режисерами України. А ще у Чернівцях вони знайшли для себе своєрідне середовище серед бардів при Будинку естетики й дозвілля (славнозвісній «Шепетівці»).
У Світлани й Володимира дуже цікаво перегукуються дати народження: Світлана народилася 29 липня (28 липня – день Св. Володимира), а Володя – 27 лютого (26 лютого – Світлани іменинниці). Можна вбачати в цьому своєрідний знак.
Отже, з молодими акторами про проблеми театру і пісню…
«Мені було усе зрозуміло…»
В.: Батько в мене режисер, мама скрипаль, вчила дітей у музичній школі. Обидва вже на пенсії. Тож у такій митецькій сім’ї не дивно, що мене потягнуло в актори.
С.: Мені теж було майже все одразу зрозуміло. Змалку займалася танцями, ходила до балетної школи, потім перейшла на сучасні танці, У школі брала участь в усіх конкурсах читців, у конкурсах поетів, драмгруток у нас був… Хоча до останнього не могла визначитися: поступати на хореографію чи в театральний…
Ми з Володею – одногрупники, вчилися у Львові, в університеті ім. Івана Франка, факультет культури та мистецтв… Щороку курс набирає якийсь театр.
В.: Львівські театри по черзі набирають студентів. Фактично ми вчилися в театрі, а не за університетськими партами.
С.: Нам випало потрапити до Театру Юного глядача. Трохи були задіяні в репертуарі театру, та більше – курсові роботи. На другому курсі «Шум за сценою» – найбільш відома п’єса англійського драматурга Майкла Фрейна. За жанром – комедія положень. На третьому курсі «Час і сім’я Конвей» Джона Прістлі…
«Ніколи не одружуся з актрисою…»
С.: На першому курсі ми ще не були разом, але була спільна робота… Щось тоді приглянулося, але ще тривалий час ми один до одного не підходили. А вже на другому курсі…
В.: Якось усі, хто брали участь у репетиції, затрималися пізно в театрі, не було вже чим їхати додому…
С.: Перша година ночі. Ми всі в репетиційному залі полягали спати. Хто спав, хто фільм дивився. А ми з Володею півночі спілкувалися, практично, вперше, нам стало цікаво разом… Після того почали зідзвонюватися. А перед початком третього курсу, в кінці серпня, одружилися… Хоча Володя, коли це було ще «абстрактно», певен був, що з актрисою не одружиться. Але тепер ми обидва розуміємо, що з людиною, яка не має стосунку до театру, кожному з нас жити було б складно…
«Можеш бути доктором акторських наук, але не знайти театр…
С.: Ми закінчили чотири курси, на п’ятий, магістерський, не пішли…
В.: Це смішно акторові вчитися п’ять років, коли в Америці курси на три місяці – і випускають готових акторів. Зараз, в епоху інформації, хто хоче дізнатися, той дізнається, а хто не хоче, то його й не присилуєш.
С.: Тож ми вирішили не втрачати рік і шукали театр… Перше, куди ми потрапили, – Чернігів. Зі Львова їхали трохи пригнічені, майже розчаровані…
В.: Тоді Львів був дуже замкнений, варилися у власному соку.
С.: Усі казали нам: «Краще там, де нас нема». Та поки нас ніщо не тримає…
До Чернівців ми встигли познайомитися із багатьма театрами в Україні. В Луганському українському театрі працювали в штаті. Але поїхали звідти раніше, ніж усе почалося, було якесь передчуття…
«Проблеми починаються від ставок у штатному розкладі»
В.: Звільнилися з Луганського театру просто «в нікуди». Трошки посиділи вдома і кілька місяців шукали, куди б нам податися… І знаєте, були місця, куди… не хотілося. Зупинилися на двох містах на «Ч» – Черкасах і Чернівцях. Прослухалися там і тут – і чекали, який театр запросить нас першим… Потрапили до Чернівців. Робота є. І нові постановки, і вводи, і дитячі вистави…
С.: У Черкасах теж не було гарантій зі ставками.
В.: Це мабуть, найбільша зараз проблема. Скажімо, у провінціальному театрі мусило б бути три-чотири режисери, аби випускати якнайбільше прем’єр на рік, адже у провінційного театру не так багато глядачів, як скажімо, у Києві. Репертуар треба оновлювати швидше.
С.: Для театру один режисер на всі вистави – не цікаво.
В.: А ще – проблема перекладів п’єс. Переклад має бути художнім.
«Грати на гітарі, як Дольський, вже не буду, а навіщо грати гірше?»
В.: Співати власні пісні я почав давно, потім приєдналася Світлана. Трошки поїздили по фестивалях. Але ми змінюємось. Зараз… хочу змінити жанр, змінити інструмент.
Я взявся за реставрацію музичних інструментів. За зиму реставрував бандуру. І продав її: це не автентичний інструмент, а, скажімо так, «радянська бандура», музиканти розуміють, що це таке… У старосвітських бандур зовсім інший тембр, їхнє звучання більше відповідає українському співу… Хочу зробити собі кобзу, шукаю…Грати на гітарі, як Олександр Дольський, я вже не буду, а для чого грати гірше?
С.: До речі, в нас є гітара, подарована й підписана Дольським… Коли ми почали разом співати, Володя став моїм вчителем. У Сумах на фестивалі «Булат» Володя був лауреатом в жанрі української пісні, а через пару років ми стали лауреатами як автори… Володя сам пише пісні, це абсолютно авторське – і музика, і слова. До Запоріжжя їздили на фестиваль «Плеяда», отримали лауреатів – як дует. І Дольський підписав для нас гітару. Але на концерт Дольського не змогли залишитися: поспішали на генеральну репетицію… Уявляєте наше подвійне розчарування, коли ми приїхали і дізналися, що репетицію перенесено на більш пізній термін?
Ще ми буваємо на пісенному фестивалі в Денишах на Житомирщині. Це скельний масив, намети, молодіжне спілкування… Це пісенне коло для нас стало вже рідним.
І щоразу ми представляємо інше місто: то Львів, то Луганськ, то Житомир, тепер Чернівці… А організатори й учасники нас знають і щоразу дивуються і плутаються…
«Відчуваю себе… актором, який співає»
В.: Зауважу, що зараз багато виконавців відходять від «трьох акордів» до справжньої музики. А сам я останнім часом якось «завис»… За часів навчання я намагався займатися і тим, і тим, але зараз я розставив більш певні пріоритети на користь театру. Відчуваю, що всім займатися якісно не зможу, а розкидатися не хочу.
С.: А ще… Не знаю, коли це станеться, але вже час записати нарешті наші пісні…
В.: У Чернівцях є певне бардівське середовище. Ми спілкуємося із Олександром Мадеєм, Світланою Шахановою. Добре, що тут є люди одного кола. І є майданчик, де можна себе показати.
С.: Чи прижилися ми у Чернівцях? Звичайно, в кожному колективі є свої нюанси. Але на загал колектив тут хороший.
В.: І, окрім того, є, у кого вчитися.
А покинути Чернівці й чернівецький театр можемо в одному випадку: якщо ми побачимо, що перестали розвиватися як актори.
Лариса ХОМИЧ, «Версії»
