Сміх крізь сльози: ПЕРЕХІД СУВОРОВА ЧЕРЕЗ «АЛЬПИ» ВУЛИЦІ МАКОВЕЯ

Цього листа редакція отримала напередодні Нового року. Гадали, черговий «сердитий» лист, а прочитавши, зраділи образності та широті мислення її автора.

– Чим не готовий фейлетон? – вирішили ми, адже попри шалену кількість фейлетонних ситуацій у нашому житті, цей жанр практично зник зі шпальт газет…

Може, посміємося разом? Чи поплачемо?    

           

2019-го року виповнюється  220 років Швейцарського походу австрійсько-російських військ, відомого як «перехід Суворова через Альпи». Це була одна з перших спроб придушити завойовницький настрíй Наполеона в зародку, коли Бонапарт ще не набув стільки сили, щоби маршем пройти усю Європу. Та не це занесло похід Суворова до анналів всесвітньої історії. Обставини його водночас трагічні й кумедні: через бажання якнайшвидше дістатися до Швіца уздовж Люцернського озера, загони Суворова рушили неконтрольованими французами шляхи сполучення, долаючи скуті льодом гірські перевали буквально на «п’ятій точці». Цією дорогою, трактованою потім певними істориками як «зразок російського військового мистецтва», російське та австрійське військо втратило не лише кілька тисяч вояків, але й значну кількість коней та артилерії.

До ювілею відомої події клуби та співтовариства військових істориків в усьому світі проведуть її історичну реконструкцію з допомогою стилізованих під XVIII століття військової форми, зброї (хоч і пейнтбольної) та амуніції…

Та вийшло, що й сам я мимоволі долучився до такої реконструкції в наших Чернівцях.

Одного зимового дня мені я вирушив до старшої колеги, що мешкає на вул. Заболотівській. Співпраця в нас тісна, буваю в неї досить регулярно. Маршрут звичний: туди вулицями Заставнянською, Ковалевської, Стрийською та Маковея, а назад спускаюсь тією ж вулицею Маковея, далі вул. Чернишевського виходжу до старовинного трамвая. Боже борони, мене не вабить суворовська слава, – просто це найкоротший шлях із Роші через Клокучку до залізничного вокзалу, а ще – там є три панорамні точки з чудовими краєвидами, і можна навіть побачити найвищу точку України на рівнині – гору Берду.

От і тепер, не зрадивши традиції, вийшов з 8-ї маршрутки біля вул. Софії Ковалевської.  Добряче попітнів, щоби пройти її до початку, та це були ще «квіточки».  Я приблизно вже здогадувався, що чекає на мене на вул. Маковея. Та, по-перше, мав надію, що хоча б таку важливу для району магістраль приведуть до ладу, а по-друге, не мені ж, мандрівнику з досвідом, боятися поганих доріг в Україні. Бував я і в Арґентині та  Параґваї, і на Північному Сході Бразилії…

Та на спуску вул. Маковея від Стрийської до Заболотівської, хоч і тримався за бідолашні паркани тамтешніх обійсть, ноги постійно тягнуло вбік. Стурбовані посяганнями на їхні паркани, з усіх дворів погрозливо гарчали хорти. Та все ж сяк-так дістався Заболотівської: тут узвіз не такий вже крутий. А от на зворотному шляху, де схил куди  більш простовисний, а відстань від парканів до дороги більша  й тамтешні ротвейлери-вівчарки куди грізніші, почалися майже альпійські проблеми. Однієї миті я вже практично «поїхав», та спромігся якось схопитися за дерево. Здалося, що я застряг до весни: мужності відчепитися від дерева й рухатися далі не вистачало. Та мусів: на іншому кінці міста на мене чекав тато. Тож рухався до «рятівного» перехрестя вулиць Маковея й Нахімова, де був вихід хоч на якийсь, але асфальт, перевіреним 220 років тому способом – так би мовити,  «стопами Суворова», жертвуючи чистотою одягу та рантами взуття. Бо альтернативою був хіба що численний перелом кінцівок…

І пригадався мені нещодавній візит до португальського міста Віла-Реал, розташованого на схилах гірської області Траз-уж-Монтіш на півночі країни. Будівлі у ньому стоять трьома рівнями – нижньому, середньому та верхньому, а вулиці ще крутіші за Маковея. А ширина ріки Корґу сумірна тут з шириною Клокучки. Снігопади у цих горах не рідкість. Скажімо, торік на початку лютого у Віла-Реалі через сильний снігопад навіть на один (!) день скасували заняття у школах. Не сказати, що місто було паралізоване, швидше навпаки: всі без винятку вулиці ретельно розчищалися, працювала снігоприбиральна техніка. Було розуміння, що проблема непрохідності лише однієї вулиці здатна спричинити хаос у цілому місті. І це при тому, що Португалія не належить до звиклих до снігу країн. Не кажу вже про Німеччину чи, особливо, країни Скандинавії, де боротьба з наслідками зимової негоди доведена до вражаюче-захопливого автоматизму.

Чому Україна, де клімат помірний і сніг іде щороку, менше готова до справжньої зими, ніж субтропічна країна біля моря (Portus Cale – від латин. «тепла гавань»)? Хтось спроможний це пояснити?

Доки бідолашні жителі багатостраждального «маленького Парижа» та його околиць (із Рошею та Клокучкою включно) розмірковують над цією загадкою, клуби історичної реконструкції цілком можуть успішно відтворити «швейцарський похід Суворова» на відтинку вулиці Маковея від перехрестя з вулицею Нахімова до вулиці Стрийської. Ба навіть більше: якби генералісимусу Олександру Васильовичу потрібно було перейти не через Альпи, а саме вул. Маковея у Чернівцях, то втрати були б куди більші… Можливо, французам навіть вдалося б його взяти у полон, вкупі з Багратіоном і Барклаєм-де-Толлі, круто змінивши хід кампанії 1812 року, а, можливо, й самої історії разом із нинішнім станом вулиці Маковея. Більше того, думаю, якби генералісимус пройшовся чернівецькою вулицею, свого часу названою його іменем, він би визнав: перехід через Альпи був простою прогулянкою. Отак, думками пустившись у порівняння з історією, я все ж таки вибрався з чернівецьких «альпійських схилів»…

Історія не знає умовного способу. Та, на жаль, той, хто міг би хоча б постаратися змінити ситуацію, прочитавши ці рядки, просто скаже: «Нічого надзвичайного не сталося: узимку випав сніг» (реальна цитата одного із віце-губернаторів Буковини холодної зими 2012-2013 рр. – прим.). Через кілька хвилин він візьме лопату й почне прибирати власне обійстя – мабуть, для прикладу співгромадянам. Пізніше цей приклад «підхопить» і молодий працівник магістрату. Їхні лопати ще більше вражають на тлі снігоприбиральної техніки Віла-Реалу. 

Влад ГОРЕНЮК, чернівчанин

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *