Інна ТРУФАНОВА: «Бардівська пісня – для верхньої частини тіла…»

Писати про пісні не те, що складно, а, мабуть, не варто, бо все одно словами музику не передати. Говорити можна хіба що про неповторний настрій, створений авторами-виконавцями співаної поезії. Тим паче, що кожному з них є про що розповісти людям. Напевне, тому і взяли до рук гітару, поклавши на музику віршовані тексти. І сприймається співана поезія так само серцем і душею.

Прокласти стежину до іншої душі не просто. Як правило, це вдається людям, за чиєю спиною складний життєвий шлях, злети й падіння, знахідки і втрати…

До слова, Інна Труфанова не належить до когорти тих, кому таланить. До вимріяного йшла десятиліттями, співала у київських переходах. Та, попри все, знайшла свою аудиторію і нині вважається одним із найбільш затребуваних бардів України, виступає в самодіяльному театрі.    

   «Від раннього дитинства я знала, що буду співати»

– У 4 роки я зрозуміла, що буду співати. Ми з батьками тоді переїхали до нової квартири. І туди разом із меблями завезли нам радіолу з платівками Ободзинського та Сліченка. Коли мама ставила їх на диск, зі мною відбувалося щось незрозуміле для батьків: я залазила під стіл і безупину плакала. Слухаю їхні голоси – і від цього сльози самі течуть. А мені чомусь соромно, тому й ховаюсь. Мама запитує, що сталося, а я не знаю, що сказати – бо не знаю, що сталося.

…А тато грав на гітарі. Якось, коли він пішов на роботу, я взяла інструмент і хотіла заграти. Та мені не вийшло обхопити гітару руками  – і я поклала її на коліна, на зразок гусел. Протягом дня не спускала інструменту з колін  – і саме тоді усвідомила для себе, що таке лади. Та ще підібрала три дитячі пісеньки. Коли тато прийшов з роботи, я запитала в нього, чому він не грає так, як я – адже тримати інструмент на колінах значно зручніше…

А 6-ти років я уперше побачила піаніно – в гостях. Одразу ж підійшла до нього, відкрила й заграла мелодію із фільму «17 миттєвостей весни» з Тихоновим-Штірліцем, хоча побачила цей інструмент вживу уперше. Зрозуміло, що всі заговорили про те, що мені треба вчитися музики. А я шалено хотіла співати. Та в мене був дуже слабенький, хоча й чистенький голос . Слух був, а голосу – не було. У 6-7-му класах куди тільки я не тикалася. До яких тільки ВІА – вокально-інструментальних ансамблів не зверталася, вмовляла. Та брали мене тільки на бек-вокал. А після 8 класу поїхала до бабусі в село. І там один хлопець сказав мені, що голос можна зробити грубішим, але для цього треба закурити. Показав, що треба взяти водночас 6-7 цигарок – пригадую, це були «Прилуки» – і всі разом взяти до рота, вдихнути дим і сказати: «батько йде». Я страшенно закашлялася, та почала тренуватися.

bard3Коли восени прийшла в ансамбль, узяла гітару, керівник мені й каже: «Що ти там муркочеш собі під ніс?». Я заспівала голосніше, а він – мені: «Ще голосніше!».  А далі: – Розучуємо цю пісню й виконуємо!». До речі, саме тоді старший брат навчив мене грати на гітарі: він був профі у цій справі. Я дуже швидко оволоділа цим інструментом – і саме тому процес навчання був досить болісним: на кінчиках пальців утворилися мозолі.

…А до музучилиша мене не прийняли. Бо я закінчила тільки студію з фортепіано, а потрібна була музична школа. Довелося вступити до педінституту в Житомирі, хоча намагалася потрапити і до естрадно-циркового училища, і до училища ім. Глієра. Та без «корочок» про закінчення музичної школи навіть не брали документів. Зате в педіні навчалася на музичній кафедрі. Хоча навчання це було відносним: протягом цілого року виступала. А потім мама захворіла, мені довелося повернутися до Києва. І я спустилася «в трубу» – у підземку, на перехід до вулиці Жовтневої революції. Там я і голос поставила, і гітарою добре оволоділа, і з публікою навчилася працювати. Щоправда, це була жорстка школа. Це були ще 80-ті минулого століття. На майданчику мене помітив викладач з естрадно-циркового і сказав, що позаймається зі мною та проштовхне на вокальний в училище, бо мені, мовляв, треба вчитися. Він навчив мене співати «з листа» – по нотах. Але вступну комісію замінили, а мій наставник не був у курсі. І на іспитах мені сказали, що у мене в голосі є хрипота, а вона в училищі не потрібна.

Я дуже хотіла співати, тож після того випадку просто оніміла: упродовж 3-х місяців ні з ким не розмовляла, рота не розтуляла, не могла. І гітару закинула. В інституті мовчала. Але час – хороший лікар. Після закінчення інституту пішла працювати вчителем початкових класів, а вечорами співала «в трубі». Там мне знову помітив режисер цього ж таки естрадно-циркового училища. «Ідем, – каже мені, – тебе без конкурсу приймуть». І він домовляється з деканом вокального відділення, який про мене вже чув. А той каже, щоби я приходила у вівторок на таку-то годину. А напередодні, в  понеділок, у режисера – Констянтином його звали – помирає батько. «Інно, я все одно з тобою піду,– каже він, – бо ти до цього йшла все життя». Ми приходимо до училища, а декана нема: фантастика! – він помер…

У мене – шок, а Кості пора їхати на похорон батька. Я в такому жаху – просто не розумію, що відбувається.  Притулилася до стіни і сповзла вниз. І тут до мене підходить викладачка, нині вже теж покійна, на прізвище Єршова, і каже: «Дитинко, йдемо до мого кабінеут, я тебе послухаю». Досі дивуюсь, як мені вдалося заспівати. А вона послухала й каже,що мені жодним чином не можна вступати до училища: «Ми вас поламаємо. У вас якась унікальна конструкція голосового  апарату і, завдяки цьому, ви маєте  особливий тембр. Ми ж вас поламаємо, тобто навчимо співати так, як співають усі –  зникне ваша особливість».

Буремні 90-ті – «в трубі» заробляла гроші

Отже, я пішла знову «в трубу» – заробляти гроші, бо це вже був кінець 80-х – початок 90-х. Та й мама зовсім злягла. Але тоді я вже ставилася до виступів «у трубі» як до роботи, а не як до розваги. Вчилася постійно, часто ночами сиділа…

Потім мене помітили люди з одного ресторану, запросили до себе. Там я теж відпрацювала сценічні нюанси: 2 роки проспівала у них. Хоча було досить складно. Ранками працювала в школі, потім бігла додому, де доглядала маму, увечері спускалася «в трубу», а на 21.00 їхала в ресторан і працювала до 4-ї ранку, потім пішки поверталася додому. У такому темпо-ритмі мене  вистачило на півроку: я ж фактично не спала. Знімаю коротеньке велюрове платтячко та шпильки, біжу додому, стрибаю під душ, вдягаю костюм і – до школи. А коли не встигала, то в школі перевдягалась. Одного разу такий екстрим був: у мене відкритий урок, а я забула. Та ще й прибігла одразу з ресторану. Добре, хоч дівчата дали свою вдяганку….

До КСП – клубу самодіяльної пісні – мене не приймали, бо до того часу, як стала писати свої пісні, я співала Розенбаума. Він про мене чув, згодом знайшлися люди, які мене чули «в трубі» – і нас із ним  познайомили. Це був жовтень 1989 року. Він сам призначив зустріч. На стадіоні, потім в готелі, на Зеленій поляні – це афганський госпіталь. Разом із ним навіть виступила ….

«Коли Інночка працює, у нас менше злочинів», – казали менти

Але потім я не просто увійшла, а увірвалася до київської авторської пісні. Різко й раптово.

Це був 1996-й, я вийшла заміж. Люди в КСП помінялися. А я ще й на Хрещатику стала співати: брат допоміг, і міліція мене захищала: «Коли Інночка працює, в нас менше злочинів», – казали мєнти. Але ж і в міліції різні бригади працюють. Мене тоді дуже часто забирали до райвідділу. І я, і вони розуміли чому – для галочки. Двічі на тиждень мене забирали. Ми разом із ними чаю поп’ємо – і мене знову на тому ж «бобіку» привезуть назад – співати. І всі задоволені. Хоча були й такі, що наїжджали конкретно, бо я, мовляв, порушую громадський порядок – тим, що я співаю у переході і збираю довкола себе купу народу… І тоді мені на допомогу приходив рекет. Та потім Сергій, старший брат, помер – і почався переділ зон впливу. Мені довелося піти, бо вже почали підставляти під кримінал. Бо місця для музикантів коштували дуже дорого. А я нічого не платила. Але й просто так мене не прибереш. Тож і почалися серйозні підстави. І я пішла. Вийшла заміж і кілька років нічого не писала і практично не співала. Хоча я була дворовим дівчиськом. Так і жартувала, що в мене «придворне» виховання і така ж музична освіта.

І лише через 6 років в мені щось «скрипнуло» і я почала активно писати, виступати. І про мене хтось згадав. Не можу навіть згадати зараз, хто саме. Але мені запропонували сольний концерт у бард-кавֹярні на Андріївському узвозі. Відтак усе й пішло-поїхало: запросили на телебачення, на радіо… Але все одно я весь час почуваюся сама по собі. Ніби й з друзями-бардами, але сама… Можливо, це вже просто такий  у мене життєвий стереотип. А 2001-го чомусь вирішила зробити проект і всіх об’єднати. Удалося: вийшов міжнародний проект авторської пісні. Спочатку київські, потім українські, потім далі… Концерти відбувалися з аншлагами двічі на місяць протягом кількох років.

 «Труфанів острів»

А потім… Потім я страшенно захворіла. Та врешті-решт оклигала. Коли ж після чергової хімії мене Сашко привіз додому, раптом запропонував запросити друзів додому – влаштувати посиденьки. Так і народився проект «Труфанів острів». У нас однокімнатна квартира, але ми розкладали на підлозі скатертину і каримати, на яких усі сідали, і говорили, говорили, пускали гітару колом… Так тривало до 2014-го.

А тепер у мене є «точка», де збирається «Труфанів острів» – це найстаріша київська бібліотека. Там і аура хороша, і приміщення достатнє. Збираємося там досі.

Відправним же для мене став 2009-й. Я записую диск на студії в Ірпіні. У мене вдома з’являється Інтернет. І ми з чоловіком розміщаємо цей диск на ютубі. І раптом отримую запрошення з Ізраїлю приїжджати на гастролі. А я ж ніколи не виїжджала далі Києва та Житомира! Який закордон? А тоді ще ж віза була потрібна! Але той чоловік пише, що він усе організує та ще й оплатить моє проживання. І я не сіло не впало їду на гастролі до Ізраїлю. Це було так несподівано – навіть для мене… А далі як понеслося!..

Тепер я щороку їжджу туди на гастролі. Вони зробили мене навіть членом Спілки письменників Ізраїлю. Ще 2013-го. Це теж була несподіванка. Я співала, а після закінчення концерту на сцену виходить голова їхньої спілки п. Фінкель (до речі, колишній чернівчанин – авт.) і запитує, коли в мене день народження. Бо він, мовляв, хоче зробити подарунок. І водночас цікавиться, чи пишу я щось окрім пісень. Ну, кажу, вірші там, прозу якусь…  А він мені: «Надішліть будь-ласка на моє ім’я».

– Ви хочете надрукувати мене  в альманасі? – цікавлюся.

– Інночко, від сьогодні дня ви є членом Спілки письменників Ізраїлю, тому ваш обов’язок надіслати мені свої твори для їх наступного розміщення в альманасі.

– Та ж я з України!

– Але ж пишете не тільки українською, а й російською, тому ви є членом Спілки російськомовних письменників Ізраїлю.

Тепер я друкуюся в Ізраїлі – і вже після цього в мене налагодилися стосунки з Національно спілкою письменників України. Я доволі часто там виступаю. А все це є стимулом для творчості…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *