Дивовижна програма від Кореллі (ХVII ст.) до Граппеллі (XX ст.) – на всі смаки від тріо… солістів

Скрипаль, диригент, народний артист України, художній керівник академічного камерного оркестру Чернівецької обласної філармонії, який працював у симфонічних і камерних оркестрах Куйбишева, Горького, Томська, Миколаєва, Києва, Стамбула; людина, до безтями закохана в музику, в товаристві якої ніколи не буває нудно. Це про Пашу Чеботова.

Скрипалька, заслужена артистка України, педагог від Бога, талановита господиня, від чаклунства якої на кухні гості втрачають дар мови – споживають мовчки, ковтаючи язики і насолоджуючись. А ще більша насолода – спілкуватися з цією напрочуд приємною, чуйною і красивою людиною – і все це про Людочку Шапко.

Піаністка, солістка Одеської філармонії, ставна красуня з чорними бровами й глибокими, як вир, карими очима, що успадкувала всі найкращі риси від мами й тата – це про Оленку Чеботову.

А ще – Людмила + Павло = дует; а Людмила + Павло + Олена = тріо. І от коли вони втрьох сідають за інструменти, починається диво: забуваєш про все – хто ти, де ти і як тебе звати. Залишаються тільки звуки, які особливим чином проникають у найпотаємніші, найглибші куточки душі. Охоплює насолода й настає очищення…

 

Історія дуету й тріо

Павло Чеботов: – Якось із Москви до Томська, де я був художнім керівником філармонії і грав у найстарішому симфонічному оркестрі Сибіру, приїхали музиканти, які виконували церковні сонати Моцарта. Ми були вражені, бо подібного навіть у консерваторії не вчили. Саме з тих нот, які вони нам дали, й почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає – і, гадаю, не тільки в Україні. Така колекція є нині лише у Чернівцях!

Та попри те, що в Томську була ще й аспірантура, адміністративна робота і постійні тісні контакти з численними гастролерами Шафраном, Співаковим, Башметом, Третьяковим та багатьма іншими, чогось бракувало.

Кор.: Мабуть, тому, що тебе постійно тягне до чогось нового? Втім, ми ще повернемося до тих проектів, які ти започаткував у Чернівцях, збагативши життя міста і наповнивши його по вінця музикою…

П.Ч.: – Не сперечатимусь (сміється). Бо мені постійно чогось бракує для повного творчого комфорту. Та вже тільки у Чернівцях спало на думку пограти удвох, створити скрипковий дует. Адже музики для двох скрипок так багато, тим паче – музики різної, дивної, неповторної, а виконується вона так прикро рідко.

Як ми потрапили до Чернівців – це ціла історія, але саме при Чернівецькій філармонії, де почали працювати від жовтня 1985 року, створили дует, якому вже 32 роки. Загалом скрипковий дует – це оригінальний жанр із великою творчою перспективою. Та, на жаль, дуетів у нас практично немає, бо скрипаль, за своєю природою, – індивідуаліст: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне цементуюче начало.

Кор.: – Та саме вам це вдалося, бо ви – подружжя. А як виникло сімейне тріо? Напевне, грати з донькою не просто?

П.Ч.: – Грати з Оленкою ми почали ще тоді, коли вона вчился в музучилищі. Так сталося, що наш тодішній акомпаніатор Валерій Ломанець готувався до виїзду за кодон на постійне місце проживання і не міг грати в одному з наших концертів. Тоді й виручила донька: за кілька репетицій вивчила ноти – і ми непогано зіграли. Пізніше вже виступали втрьох: їздили на фестиваль в Конью (Туреччина), двічі до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, у німецькому посольстві в Києві. Але все це мало епізодичний характер.

Грати разом – справа не з легких: з поганим акомпаніатором нічого доброго не зіграєш, з висококласним профі грати теж не просто, бо кожен бачить ноти по-своєму.

Кор.: – Отже, Олена – акомпаніатор, чи ви всі троє солісти – якщо так буває? 

П.Ч.: – Люда, Оленка та я – ми всі дуже різні, у кожного свій погляд на мистецтво загалом і музику зокрема, а також, між іншим, і на життя. Це попри те, що ми з Людмилою Олександрівною багато десятиліть разом. У нашій сім’ї не прийнято нав’язувати свою точку зору. Та ми знаходимо точки дотику, залишаючи при цьому власну індивідуальну свободу. І це дуже здорово. Бо, приміром, в оркестрі домінує воля диригента, в ансамблі – кожен намагається прислухатися до іншого, підлаштовуватися, а в такому тріо, як наше, йдеться саме про трьох солістів.

Життя чернівчан без Шапко і Чеботова було би значно біднішим

Випускники Горьківської державної консерваторії ім. М.І Глінки, що вчилися у класі всесвітньо відомої скрипальки, московського доцента Ніни Бейліної, своїм приїздом розбурхали невеличке старовинне містечко. Хоча вже від своїх консерваторських викладчів Павло, який народився на Волзі, але чия далека родина походить з України, знав, що Чернівці – це «маленький Відень».

– Та хіба могли б ми з Людою деінде грати в університетській церкві? – чи то запитує, чи то стверджує Чеботов.

Історія з їхніми виступами в університетські церкві, де тоді ще був культурний центр, цікава ще й тим, що київський експерт, який мав «зрізати» їхній дует, бо було вже вдосталь відібрано претендентів на гастрольне турне Україною, не зміг цього зробити і включив-таки їх до програми.

Окрема сторінка – просвітницька робота у співпраці з тодішнім директором Художнього музею Тетяною Дугаєвою. Хоча почалося все з «Текстилки», де протягом 8 років діяв Клуб любителів камерної музики. Щомісяця музиканти готували й виносили на публіку нову програму. Потім почали представляти програми і в Художньому музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору. Чеботов з усмішкою згадує, як носили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору. Далі було приміщення за Резиденцією, де нині Центр буковинської культури – і тільки згодом Художній музей переїхав на Центральну площу. Тамтешні вечори назавжди запам’яталися любителям музики своєю душевністю, домашністю та неповторністю атмосфери.

Та щойно у Чернівцях відкрився Органний зал, непосидючий Павло одразу ж узявся за створення ансамблю солістів «Консонанс», який стрімко набув популярності. Дві скрипки, віолончель і клавесин, на яких артисти грали у старовинних костюмах XVII-XVIII століть, барочна програма. Вони успішно гастролювали Україною і в них була можливість грати з органістами. Водночас Чеботов не тільки керував ансамблем, а й розповідав про музику, яку вони виконували, у телевізійній програмі з аналогічною назвою «Консонанс», яку вела авторка цих рядків. Програма протягом кількох років виходила тоді на ТВА.

Частка праці, душі й таланту Чеботових є й у створенні тепер уже улюбленого для чернівчан симфонічного оркестру.

«Коли до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж із ідеєю створити симфонічний оркестр, ми музикантів мало не на вулицях зупиняли й просили прийти на репетиції, – пригадує Чеботов. – Вікторові Павлюку, який був тоді мером, також сподобалася наша ідея. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – нібито акціонерів, яким довелося навіть вкладати в цю справу якісь гроші… Коли ж давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. Я ж від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок. Тепер пішла на свою улюблену педагогічну роботу.

Певний час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити зарплату, – продовжує Павло Миколайович. – І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. Пригадую, як тодішній директор філармонії Старшинов зсунув свої окуляри на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?». І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився. Він достойно продовжив діяльність славнозвісного Фаліка».

Першим керівником створеного 1975 року камерного оркестру був відомий скрипаль і педагог Юрій Гіна. А потім, коли Гіна пішов на заслужений відпочинок, камерний оркестр перейшов під оруду Павла Миколайовича. Цей колектив забирає в нього найбільше сил і часу, але й дарує насолоду. Здебільшого – глядачам. Нещодавно камерний відсвяткував 40-річчя.

До 1 квітня Павло разом з колективом готує сюрприз для чернівчан. Та про це – іншим разом.

Аби достеменно окреслити творчий шлях Шапко-Чеботових, нагадаю, що в житті блискучого дуету був період, коли вони працювали, так би мовити, майже в еміграції. Від 2002 до 2008 року Павло перебував на посаді доцента консерваторії Афіонського університету (Туреччина), а відтак ще й грав разом із дружиною у Стамбульському оркестрі.

Програма суботнього концерту

Вона, як завжди, захоплива та надзвичайно цікава. Павло Миколайович вміє підбирати твори, які одразу западають у душу слухачеві, хоча класика, як відомо, не сприймається на слух з першого разу. Та Чеботов завжди знаходить винятки.

Відкриє концерт твір Арканджело Кореллі – найвідомішого скрипаля XVII ст., чий вплив на музику композиторів наступних поколінь – Вівальді, Генделя, Баха тощо – перебільшити просто не можливо. До слова, ці стовпи світової музики теж звучатимуть у виконанні тріо. Не обійдеться і без Моцарта.  А ще буде плеяда блискучих композиторів ХХ століття, серед яких чех Богуслав Мартіну, американці Джордж Гершвін і Коуел Портер, якого всі колись чули, але просто не знають, що то його пісні, український виконавець і композитор Олександр Гоноболін, а також музика французького джазового скрипаля Стефана Граппеллі. У рік смерті ,1997-го, Граппеллі отримав премію «Греммі» за всі досягнення свого майже 90-річного життя.

«Мистецтво – це завжди особистість, яка в одній людині об’єднує ідеали всіх людей», – сказав колись Б. Мартіну. Але це й про героїв нашої сьогоднішньої розмови.

 

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії». Фото Ігоря Константинюка з архіву «Версій» 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *