Андрій ЛЮБКА: «Наші люди – це живі артефакти»

У Чернівцях відбулася презентація нової книги українського поета Андрія Любки «Спати з жінками», виданої міжнародною літературною корпорацією «MERIDIAN CZERNOWITZ». Це друга прозова книжка Андрія, до якої увійшло 50 есеїв та ліричних колонок автора. Назву до книги обрали самі читачі. У листопаді минулого року в соціальних мережах провели опитування. До голосування запропонували п’ять варіантів: «Смерть і ще тисяча приводів для любові», «Тут жив хтось до нас», «Серце, серце»«Люби мене навіть по смерті» та «Спати з жінками».

На презентації автор розповів про те, що значить для нього спати з жінками, а також як він уперше відчув власне серце та як пережив «кінець світу».

Отже, слово Андрію Любці.

DSC_0241

Про сни з жінками

Спершу, коли чуєш фразу «спати з жінками», виникає картина доволі еротична. А насправді в книжці йдеться не про «переспати», а саме «спати» – в прямому  словниковому значенні. Тобто це метафора сну. Сон – це той час, який людина не контролює. Стан, яким ми не можемо керувати. Людина цієї пори є беззахисною. Тобто такою, яка вона є насправді. І, коли ти з кимсь спиш, це свого роду вияв довіри, адже спимо ми зазвичай з людьми, яким довіряємо.

Про аритмію Абсолюту

Найдавніший текст у книжці – «Серце, серце». Я написав його після того, як відчув, що у мене є серце. Це трапилося, коли їхав довгим тунелем під Монбланом на кордоні між Францією та Італією. Я спав на сидінні біля водія. Коли машина виривається з цього тунелю до сонячної Італії, змінюється густина повітря і відбувається такий собі звуковий сплеск. І от на цьому сплеску я прокинувся й відчув аритмію. Відчувши одного разу серце, ви вже ніколи про нього не забудете.

Цей текст я написав ще 2008-го і перша його назва була «Аритмія Абсолюту».

Про правду в поезії

Поет мусить казати правду. У Бродського була така фраза: «И не могу сказать, что не могу жить без тебя, поскольку я живу». Насправді, поет не може сказати: «Я не можу без тебе жити». Бо, якщо ти живеш, значить, все нормально. І для мене в поезії є дуже важливим – не брехати.

Про різницю європейської та російської ментальностей

Росія з часу Першої світової війни не змінилася. І ця бацила неоімперіалізму досі живе в самих росіянах. Це люди, які вважають, що воювати з кимось добре. Європейська ж ментальність полягає в любові до життя, в тому, що прийшла весна, хочеться сидіти на терасах, пити каву, відпочивати, власне, – жодної війни.

Про культурну особливість України

Ми живемо в цікавій частині світу. Знаєте, це дико звучить, приміром, для німця, якщо йому розповісти, як я на 9-ий день після смерті діда спалював його речі. Це давній поганський карпатський звичай. Раціонально його не поясниш.

Коли я був молодшим, мені не подобалася Україна взагалі. У нас нічого не було: все розвалене, суцільна руїна, брудні потяги, невідомі жінки в хустках ходять до церкви, джинси з блискітками. Як таке можна терпіти? Коли десь у Португалії – красиві палаци, сонце, засмаглі жінки… Але специфіка нашої країни полягає в наших людях. І людина ХХІ століття, яка спалює речі померлого родича, є живим артефактом.

Про головну ідею книги

Від себе не втечеш. Ми завжди кудись поспішаємо, щось шукаємо те, нарешті, знаходимо це у собі. Коли в будь-кого з нас виникає якась проблема, потім помічаєш, що її причини закладені в тобі. Ця книга насправді – про неможливість втечі від себе та ілюзію того, що все може змінитися.

Про кінець світу

Улюбленим моїм оповіданням є «Кінець світу». Його ідея виникла з кумедного випадку. Пригадуєте, як півтори роки тому чекали на кінець світу? Саме тоді був на фестивалі у Чорногорії. Коли стояв на сцені, раптово вимкнулося світло. І – цілковита темрява. Тоді я подумав: Боже, невже це кінець світу? Думаю: що робити далі? Адже ніщо не працює. Немає ні Інтернету, ні пального. Усі системи, в яких ми живемо, зламані. А мені треба якнайшвидше дістатися Києва, щоби захистити одну особу. Тоді я надумав купити велосипед – він надійний – і на ньому рушити аж до Києва. Та виявилося, що це був не кінець світу. Просто вимкнули світло за несплату.

Про улюблених авторів

Зараз я багато читаю сербською. Нещодавно прочитав «Жінки» Чарльза Буковскі в перекладі на сербську. Останніми роками моїм улюбленим письменником є Мілан Кундера. Минулий рік був просто переповнений його «Нестерпною легкістю буття». Іще Маркес, який описує кінець кривавих диктаторських режимів. Змінюй назви в його книгах  – і буде Україна.

Якщо брати поезію, то улюблений поет Овідій. Він писав про все: як любовні елегії, так і про якісь державницькі справи. А найбільше я читаю і цікавлюся поезією бітників…

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *