На тривалий історичний період українці за Карпатами опинилися у складі Угорської держави, яка штучно відгороджувала їх від основного масиву українського етносу. Тут найдовше зберігався старовинний етнонім «русини», у мові й культурі місцевого населення простежуються архаїчні елементи і створено чимало свого, оригінального. Проте бажання возз’єднатися з усім українським народом давно було присутнім у закарпатців. Шлях до нього виявився довгим і вимагав чималих жертв.
Закарпаття у складі Чехословаччини
Наприкінці 1918-го розвалилася Австро-Угорська монархія й на її руїнах почалося формування нових держав. Західні українці теж почали формувати свою республіку, створення якої проголосили 1 листопада 1918 року у Львові. У січні 1919-го вона об’єдналася з Українською Народною Республікою в єдину державу. А в закарпатському Хусті 21 січня 1919 року відбулися Всезакарпатські народні збори, які також заявили про бажання возз’єднатися з Україною. Але реалізувати його через несприятливі обставини тоді не вдалося. Натомість у травні 1919-го Закарпаття приєдналося до щойно створеної Чехословацької республіки (ЧСР).
Карпатські русини опинилися у складі нової слов’янської держави, яка доброзичливо ставилася як до них, так і до української еміграції з Галичини та Наддніпрянської України. Це була держава парламентської демократії, на відміну від більшості авторитарних держав регіону. 1920 року в складі ЧСР була утворена провінція «Підкарпатська Русь» на чолі з губернатором Григорієм Жатковичем. Цей емігрант із Закарпаття працював у США адвокатом і був серед тих діаспорних діячів, які виступали за включення Закарпаття до ЧСР. Губернатор повірив обіцянкам офіційної Праги надати провінції широку автономію, але невдовзі переконався в марності своїх сподівань.
Хоча провінція мала свій регіональний парламент і губернатори її належали до української більшості краю, чехи побоювалися надавати автономію, щоби нею не скористалися угорські сепаратисти. Реальна влада у краї належала чеським віце-губернаторам. А етнічні угорці становили 17% населення краю і проживали компактно уздовж кордону з Угорщиною. Остання ж вважала, що її несправедливо позбавили власних земель і мала територіальні претензії до своїх сусідів – Чехословаччини, Румунії та Югославії. Для захисту від можливої угорської агресії ці держави утворили так звану «Малу Антанту», в якій Закарпаття для ЧСР мало ключове значення: через нього Прага сполучалася зі своїми союзниками.
У складі Чехословаччини край залишався відсталим і з переважно сільськогосподарським, ще й головним чином бідним, населенням. 70% селян Закарпаття мало менше 2 га землі, а 18% – від 2 до 5 га. Цього було замало, щоби прогодувати родину, тому закарпатці мусили шукати додаткового заробітку. На початку 30-х років у краї стався неврожай, чим скористалися великі землевласники угорського походження: вони за безцінь скуповували селянські землі, а безземельні селяни змушені були емігрувати. Допомоги від держави вони практично не отримали.
Празі невигідно було будувати на Закарпатті заводи: вона експортувала сюди свої промислові товари, отримуючи за неї дешеву сільгосппродукцію. Щоправда, влада допомагала сільським виробникам новими сортами культур, навчаючи їх сучасним методам обробки землі. Активно будувалися в краї лише дороги та мости, потрібні в разі конфлікту із сусідньою Угорщиною.
Серед сучасних закарпатців нерідко ідеалізується перебування краю під владою ЧСР. Цьому є раціональне пояснення. Чехословаччина була демократичною державою, в ній вільно висловлювалися різні політичні погляди й діяли політичні партії. Різні групи населення мали своє представництво у виборних органах – від місцевих до центрального парламенту. На відміну від попередньої, угорської, влади, чеська багато уваги приділяла освіті закарпатців рідною мовою. Діяли школи, де навчання відбувалося літературною українською мовою, місцевою русинською говіркою, були і школи з російською літературною мовою навчання. Працювали не лише початкові школи, але і гімназії, вчительські семінарії, професійні й технічні училища. Активно діяли культурно-просвітницькі організації, у тому числі «Просвіта» і Товариство ім. Олександра Духновича (останнє – русофільське).
Закарпатці отримали можливість вільно досліджувати своє етнічне походження (раніше будапештська влада називала їх «угро-русами»). Суспільство поділилося на українофілів, русофілів і русинофілів – кожна група стверджувала, що істина на її боці. Відчутними були і мадьяронські елементи, які орієнтувалися на Угорщину. У 30-х роках у Греко-католицькій церкві українська орієнтація перемогла проугорську, а у Православній церкві Закарпаття – російська.
Проголошення Карпатської України
Наприкінці 30-х років внаслідок агресивної політики гітлерівської Німеччини ситуація в Європі різко погіршилася. 30 вересня 1938 року в Мюнхені був підписаний пакт, за яким Британія і Франція погодилися передати Гітлеру чехословацькі Судети, де більшість населення складали німці. А Прага на цьому тлі змушена була надати автономію Словаччині й Підкарпатській Русі. Через два тижні після Мюнхена за рішенням Віденського арбітражу південні райони Словаччини і Закарпаття, де значну частину населення складали угорці, відокремлювалися від Чехословаччини і приєднувалися до Угорщини. Так влада Будапешту повернулася до Ужгорода і Мукачевого – найбільших адміністративних і культурних центрів краю.
На тій території Закарпаття, яку не зайняли угорські війська, від 11 жовтня 1938 року почав діяти уряд автономії на чолі з Андрієм Бродієм, який декларував своє русофільство. Проте невдовзі чехи звинуватили його в тому, що цей діяч є угорським агентом, – і уряд розпустили. Новий уряд сформував греко-католицький священик і освітянин Августин Волошин, який дотримувався виразно української орієнтації. Уряд розпочав роботу в новій столиці – місті Хуст. Неофіційно стосовно Закарпаття почали вживати термін «Карпатська Україна». Чеський уряд негативно ставився до цієї назви, надаючи перевагу іншій – «Підкарпатська Русь».
У новій автономії офіційною стала українська мова, санкціоноване створення Карпатської Січі для захисту від угорських і польських диверсійних груп, які почали закидати до краю, щоби створити в ньому безлад. У листопаді 1938-го була сформована «Організація Народної Оборони Карпатська Січ», її очолив колишній унтер-офіцер австро-угорської і старшина чехословацької армії Д. Климпуш. Її члени мали право носити уніформу й зброю. До створеного Генерального військового штабу Карпатської Січі увійшли професійні військовики, що колись служили в арміях Австро-Угорщини, Польщі, Чехословаччини, а також УНР і УГА. Членом штабу був, зокрема, чотар Роман Шухевич («Борис Щука»), у майбутньому – головний командир УПА. З Галичини й Буковини до Закарпаття переходили українці, які хотіли допомогти маленькій українській державі.
Автономія проіснувала лише кілька місяців. У краї діяли й чехословацькі органи влади, тут дислокувалися частини чехословацької армії, жандармерії, фінансової стражі. Між ними й автономним урядом існувала і співпраця, але зростали й суперечності.
12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сойму Карпатської України, ця назва невдовзі стала офіційною. Карпатська Україна не мала союзників, її розрахунок на допомогу Німеччини виявився ілюзорним. У Хусті діяло німецьке консульство, але у Берліні й не думали про збереження маленької української держави за Карпатами. Німеччина готувалася до великої війни й потребувала міцних союзників. Тому вона підтримала претензії Угорщини на Закарпаття. Гітлер готувався і до покращення відносин з СРСР, а Москву дуже дратував зародок української державності у Карпатах: Сталін підозрював, що до нього долучатимуться інші українські землі. Саме на Закарпаття як «Український П’ємонт», до якого могли приєднатися Галичина і Буковина, розраховувала ОУН. Проте керівництво Організації Українських Націоналістів не надало Карпатській Україні потрібної допомоги, щоби не загострювати свої відносини з польським урядом. Через це Карпатська Січ залишалася майже беззбройною, бо без відповідних фінансів закупити зброю було неможливо.
Героїчний опір Карпатської Січі
Брак зброї не дозволяв Карпатській Січі на достатньому рівні готувати вояків до майбутніх боїв з ворогом. Чехословацьке командування виділило січовикам лише 10 (!) пістолетів для допомоги в боротьбі з угорським та польськими диверсантами. Деяку зброю відібрали у диверсантів.Також вдалося роздобути кілька десятків австрійських гвинтівок Манліхера, але цього було вкрай мало: Карпатська Січ налічувала кільканадцять тисяч членів. Чехословацька армія не спішила ділитися своїми великими запасами зброї і боєприпасів. Її вважали однією з найбільш боєздатних у тогочасному світі, і вояки цієї армії були добре підготовлені для ведення сучасних бойових дій. Проте доля залишків ЧСР вирішувалася не на полі бою, а в кабінетах політиків великих держав.
15 березня 1939 року гітлерівські війська увійшли до Праги і Чехословаччина як держава зникла з політичної карти світу. Водночас угорська армія розвернула наступ у напрямку Хуста, щоби захопити територію Карпатської України. Несподівано для себе вона наштовхнулася на шалений опір українців: Карпатська Січ, попри слабку озброєність та навченість, відчайдушно боронила незалежність своєї держави. Місцями у бої з угорськими загарбниками вступали й частини чехословацької армії, але в основному вони відступали на територію союзної Румунії або Словаччини. Гітлер дав словакам вибір: долучитися до Угорщини або стати маріонетковою державою, Словаки обрали останнє. Українців вибору позбавили й вони мусили боронитися самі. Відтак роззброювали чехословацькі частини і зі зброєю в руках вирушали у бій. Проте сили були нерівними.
На захоплення Закарпаття офіційний Будапешт кинув 40-тисячне військо з артилерією, бронетехнікою й авіацією. А що могли протиставити їм січовики? Легку стрілецьку зброю, кулемети і ручні гранати? Проти угорських танків, танкеток і бронеавтомобілів цього було замало. Великі втрати українці несли від вогню угорської артилерії, відповісти на який було нічим. Серед бійців Карпатської Січі переважали люди без військового досвіду, були серед них студенти, старшокласники, семінаристи, які вперше в житті взяли гвинтівку в руки. Як колись у битві під Крутами, або значно пізніше, у 2014-му, ненавчені добровольці намагалися зупинити ворога лише своєю мужністю.
А 16 березня, саме в розпалі боїв на Севлюсько-Хустському напрямку, відбулася історична подія: Сойм Карпатської України у приміщенні державної гімназії Хуста проголосив повну державну незалежність Карпатської України, обрав президентом Августина Волошина, затвердив державним прапором синьо-жовтий, а гімном – «Ще не вмерла Україна».
Німецький консул у Хусті Г.Гофман повідомив, що Німеччина й Італія санкціонували захоплення краю Угорщиною і порадив Карпатській Січі припинити опір і капітулювати. Проте здаватися січовики не збиралися, і 16 березня вступили у найбільшій бій цієї кампанії – на Красному Полі біля Хуста. У цій битві загинуло щонайменше 230 українців і 160 угорців. У полон потрапило 450 січовиків.
Бої тривали в багатьох місцях, але січовики відступали в гори, щоби там перейти до партизанських форм боротьби. Загалом відбулися 22 дрібні і великі бої, в яких українці втратили до 1,5 тисяч убитими й зниклими безвісти. Точні втрати угорців невідомі: офіційні дані явно дуже занижені. 18 березня 1939 року вся територія Карпатської України була окупована угорською армією й Угорщина встановила спільний кордон з Польщею. Угорці передавали полякам захоплених у полон галичан-січовиків – і ті їх розстрілювали. А угорські карателі практикували масові розстріли як членів Карпатської Січі, так і представників місцевої української інтелігенції. Гинули сотні й сотні людей.
Попри репресії окупантів, бойові дії в горах не припинялися. Партизанський рух там тривав аж до середини травня 1939 р. А на Рахівщині партизани змогли протриматися навіть до середини вересня, коли вже йшла Друга світова війна. І все ж Закарпаття на п’ять з половиною років опинилося під владою Будапешту, який продовжив тут свою традиційну політику асиміляції та денаціоналізації закарпатських українців. Так завершилася трагедія Карпатської України.
Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук
Редакція газети «Версії» просить вибачення за помилову правку в матеріалі І.Буркута «Українці Бессарабії й Буковини під владою Бухареста» (частина 28). У розділі «Політика Бухареста на Буковині» у 4 абзаці слід читати «а вживання української мови в судах припинене», і в 6 абзаці – «в традиційну літургію церковнослов’янською мовою почали запроваджувати румунську мову».
