Знайомтеся: священик на Луганщині, що перший на Східній Україні зважився покинути Московський патріархат і перейти у Православну Церкву України. Із собою не забрав нічого. Залишив зведений разом з вірянами самотужки храм, перебудований з руїн колишньої амбулаторії в с. Веселе, та й парафію разом з храмом передав священику УПЦ… І почав спочатку, в райцентрі Старобільськ. За 30 км від кордону з Росією, за 70 км від лінії фронту. Тепер отець Володимир МАГЛЕНА служить у приміщенні місцевої самооборони – колишній пожежній каланчі, в якій прихистили його ветерани «Айдару». Саме вони, воїни батальйону, які перші стали на шляху російської окупації, сьогодні є парафією і захистом для отця Володимира та його сім’ї. Та поступово вірян більшає. Бо батюшка, як про нього кажуть, «просто справжній».
«За щастям – до Бога»
«Колись мене навчала бабуся, – розповідає отець Володимир, – вона жила у Стаханові: «Вовка, хочеш щоб тебе люди поважали – ти їх жити не вчи, ти їх просто вислухай». Так я тепер і роблю. Повірте, справжня біда в тому, що між людьми немає контакту. Навіть у сім’ї немає, з дітьми, з дружиною. Що вже казати про все суспільство. І бабуся була права, люди не дурні, їх жити вчити не треба. Потрібне просте розуміння. Та я й не знаю, як вчити жити. Але знаю: коли людина висловить усе, що на душі, невдовзі до неї приходить розуміння: що не так і як саме чинити правильно. Людину треба просто почути.
У церкві я не знайшов відповідей на всі свої запитання, але мені тут комфортно, тут я зрозумів, куди треба йти за щастям».
Колись Володимир Маглена був підприємцем – торгував пакувальними матеріалами у Стаханові. Не був ні побожним, ні віруючим – як і ніхто в його сім’ї. Щоправда, згадує, що років зо 30 тому мама пропонувала йому вступати до семінарії. Тоді навіть не зважив на це. Коли ж мати померла, прийшов до церкви замовити відспівування – просто так, бо прийнято. І залишився. Назавжди.
Служив у Веселому, з парафіянами мав повне порозуміння. Та коли із проголошенням томосу прийняв рішення про перехід до Православної церкви України, громада це сприйняла, м’яко кажучи, неоднозначно. Тож рішення далося непросто. Та родина підтримала. А храм і парафію передав священику УПЦ. «Треба керуватися Євангелієм, – каже. – Вимагають в тебе одяг – віддай спідню сорочку. У тебе вимагають ключі від храму – віддай. Служи на вулиці. Бог компенсує. Не в храмі ж Бог, правда?»
Господь, голуби і соцмережі
З башти імпровізованого храму – пожежної каланчі – відкривається розкішний краєвид 35-тисячного історичного містечка та околиць Старобільська і хвойних лісів довкола. Занедбану каланчу місцева влада передала в оренду «Айдару», а той прийняв під своє крило і священика з богослужіннями. До цього тут були лише голуби й кінозал «51», від якого залишилися лише таємничі цифри на фасаді будівлі. Нині над входом – червоно-чорний прапор, усередині портрети Степана Бандери і загиблих айдарівців, прапор батальйону, ікони і пристосоване підвищення-амвон у кімнаті, схожій на актовий зал. Голубам толерантно залишили башту.
«Найбільша моя паства тепер навіть не тут, а у фейсбуці, – ділиться секретом священик. – У мене там майже сім тисяч «прихожан». – Тут мені у такому сповідуються, що ви собі не уявляєте».
«У церкви немає кріпосного права, ти ходиш не в церкву, а до батюшки, – продовжує отець Володимир. – А священик повинен йти до пастви. Зараз хочу зробити сайт, на якому буду вести духовні бесіди, йти ближче до людей. У мене багато друзів в цілому світі, мене підтримують скрізь: і в Києві, і за кордоном. Це не матеріальна підтримка. До нас готові приїжджати відомі люди, митці: письменники, художники. Їм нічого не треба. Я ж хочу просвіщати, показувати нашим людям інший світ, кращий, добріший, чистіший. Хочу щоби діти, молодь, навчалися від живих людей. Щоби з ними ділилися своїм досвідом, аурою, добром. Ситуація тут, на Луганщині не проста, нас тут, священників ПЦУ, лише двоє, крім військових капеланів, і єпископ, який сам лізе лагодити дах церкви. Відверто кажучи, немає за що жити: мене рідко кличуть проводити обряди, бо батюшки УПЦ обійшли всі двори, переконуючи людей, що я мало не чаклун. Утім, я ніколи й не жив за рахунок парафіян, навіть свічки у мене в церкві були безплатні. Чи страшно? Так, страшно, бо нічого ще не закінчилося. Війна триває. Передова, вона ж не лише там, де стріляють. Війна в душах. А віра – це добро. Тож для мене не існує невіруючого. Людина живе – значить вона вірить. Інакше не буває».
«Остання справа – спекулювати на вірі»
«В Росії церква в зовсім іншому становищі. Там дуже великий вплив спецслужб, – пояснює отець Володимир Маглена. – Так звані «місіонерські відділи» напряму підпорядковуються спецслужбам. Фактично церквами керують ці відділи, а священики, навіть епископи їх бояться. Вступати з ними в конфлікт – собі дорожче. І священики московського патріархату – а там є порядні люди – просто бояться».
Порівнюючи церкви двох країн, зауважує: «Я зараз навчаюся у Дніпропетровській семінарії. І знаєте, нинішні семінаристи – вони інші. Вони розкуті, вони нормальні. Сама атмосфера інша. Нині молоді священики – просто фантастичні, Україна тут не потоне, вона не стане такою, як РПЦ, не буде цього зомбування».
Водночас, він дивиться на речі об’єктивно і попереджає: «Не хочу когось залякувати, але може бути набагато гірше, ніж до виборів. Зараз йде реванш. Коли я служив у Веселому, то якби хотів залишитися в нашому храмі – залишився б: я знав, що переможу. Щодо тих «переходів», які вже відбулися, то на жаль,УПЦ все легко відсудить. Бо в нашому законодавстві це закладене. В законі чітко написано: рішення про перехід приймає церковна громада. Не 500 жителів села чи 200, а ті, хто записаний, як церковна громада. І тому всі суди виграють, вже зараз є зо три десятки позовів. Буде більше. Тому що всі переходи в Україні відбулися з порушеннями. Головне, щоб не було кровопролиття, але нас штовхають до цього. Спілкуючись із колегами, я кажу: за храми не чіпляймося, бо ЇМ потрібні не храми, а кров! Борімося за людей. Наші люди – справді неоране поле, багатюща цілина. Але ж виросте те, що посієш».
«Я вам розповім у чому причина скандалів і проблем, пов’язаних із переходом до Православної церкви України, – просто пояснює мій співрозмовник. – Наприклад у нас, на Сході, переходячи до ПЦУ, священик одразу втрачає джерело прибутку – крім, власне, ідеології. Мене зараз утримують мої прихожани, в тому числі й віртуальні. На Заході України (не ображайтесь, я знаю, про що кажу) – та ж бездуховність. Але там головне – ритуал: кулінарний, побутовий, суто зовнішній. І якщо ти цих ритуалів не дотримуєшся – все, ти не віруючий. Так само й щодо будівель. Я свій храм, коли перейшов до ПЦУ і почалися проблеми, – просто віддав. Хоч збудував його сам, разом з громадою. Кажу: тримайте ключі. На Заході мало церков переходять до ПЦУ через забобони. Я знаю про що кажу, бо отримував погрози, не дивуйтеся, – з Тернопільщини! І мова не про Почаївську Лавру, а про звичайних сільських батюшок. У нас теж все непросто. Коли виникла ситуація з моїм переходом до ПЦУ, приїхали так звані «тітушки», причому – батюшки-тітушки. Ходили дворами, залякували прихожан: якщо перейдете до батюшки з ПЦУ, у вас інфаркт буде.
Зрештою, остання справа – спекулювати на вірі. Наприклад, коли в людини хата згоріла, я надав допомогу. Мені кажуть, навіщо ти їм допомагаєш, вони ж з «московської» церкви. Як «навіщо» – у них троє дітей! Вас же християнами ростили!
«Церква повинна давати, а не приймати…», – отець Володимир МАГЛЕНА
…Колись, ще у 14-15 році, коли почалася війна, приїхали 13 дітей-переселенців. Я попросив через фейсбук допомоги – забили цілу кімнату подарунками, з Європи, з усієї України, з Москви. Ми гуманітарку з матушкою по хатах розносили, як Дід Мороз зі Снігуркою, ніхто до церкви не прийшов. Церква повинна давати, а не приймати…»
Андрій РОМАНЦОВ, Сєвєродонецьк – Старобільськ – Щастя, спеціально для «Версій»
Матеріал підготовлений як результат прес-туру Луганщиною в рамках проекту Харківського прес-клубу Media Hub Kharkiv за підтримки «Медійної програми в Україні»
