У Святвечір, 6 січня, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав зібрав родини загиблих солдатів – близько сотні родин з усієї України.
Перед вечерею у Патріаршому соборі Воскресіння Христового відбулася Панахида за загиблими солдатами, а після цього Блаженніший особисто розділив з присутніми Різдвяну просфору.
«Цього року я хотів вперше заколядувати з тими, кому сьогодні, можливо, є найважче – з родинами загиблих наших воїнів, які віддали своє життя за волю України, – каже Блаженніший Святослав. – Тут є матері, батьки, жінки, діти тих наших воїнів, яких уже нема сьогодні з нами.
Ви знаєте, коли я ділився на початку оцієї вечері спільною просфорою, для мене найбільшим даром на Різдво було побачити, як заплакане обличчя матері наповнюється радістю. Коли крізь сльози мати, яка втратила свого сина на війні, починає радіти Різдвом. Біль України, який ще триває в серці тих матерів, на жаль, ніхто більше не згадує… І тому сьогодні ми хотіли цією святковою вечерею вшанувати родини загиблих, і разом з ними Різдвяною радістю поділитися».
Вдова загиблого в Іловайському котлі Леоніда Петихачного Валентина Радчук про цей Святвечір розповідає з теплотою в голосі – наголошуючи водночас, що говорить без пафосу («бо там пафосу не було», – каже Валентина):
«Враження мене переповнюють! Незабаром виповниться 3,5 роки, як загинув мій чоловік. За цей час нашу родину запрошували на різні заходи – переважно, зорганізовані владою. Але на жодному з них не було так щиро, затишно і душевно. Ця щирість була від самого початку, коли ми були в церкві, і зайшов Блаженніший… Не треба було бігти за ним, цілувати йому руки, падати в ноги, а навпаки – він усім дивився в очі, і ми відчули від людини в такому високому сані – вдячність.
Наша родина ходила до греко-католицького храму, і зараз ми з дітьми є вірянами УГКЦ. Ми з чоловіком давно збиралися відвідати саме в цей храм на Лівому Березі – тому дуже символічно, що саме Леонід – в такий спосіб, у пам’ять про себе – мене туди привів… Після Служби Божої ми спустилися в трапезну, і там нас вразило, що підлога була встелена сіном. Так ось просто.
Коли всі зайняли свої місця, о. Святослав освятив просфори з медом – і кожному роздав, привітав зі Святою вечерею, поблагословив.
Вечеря ця далася непросто. Всім було важко – і гостям, які продовжують оплакувати свою втрату, і присутнім священикам, більшість з яких – капелани, і запрошеним учасникам дійства. Для нас колядував колектив «Українські барви», вони дуже старалися щось змінити для нас у цей день. І їм це вдалося. Нас з Буковини було чотири родини (запрошували більше, але не всім вийшло поїхати): мама Андрія Альошина, мама волонтера Романа Шлюсара, батьки Вадима Трепка. Ми дивилися одне на одного за столом, і ми справді відчули, як змінилися. Сталося те, заради чого і заради кого це було. Мама Андрія Альошина в якийсь момент аж стрепенулася – відчула, наче хтось торкнувся її плеча. Ми спілкувалися, піднімалися люди з різних регіонів, розповідали про себе і своїх загиблих на цій війні рідних, і зал наповнювався енергетикою добра. І це відчували як греко-католики, так і присутні віряни інших церков.
Я приїхала на цю зустріч з 6-річною донечкою. Згодом о. Святослав запросив діток вийти до себе і вони всі разом колядували.
Для мене це велика честь, що моя дитина мала таку нагоду, і що вона бачила, як шанують її батька-Героя. На прощання Блаженніший Святослав подарував кожному вервичку.
Три години спілкування за Святою вечерею промайнули непомітно. Ми всі дуже вдячні нашому капелану отцю Василю Гасинцю, який особисто запрошував родини, благодійній організації «Карітас» за організацію події і гарні подарунки для всіх. Нас усіх об’єднала Свята вечеря, а також дух і відкритість Глави УГКЦ о.Святослава».
Маріанна АНТОНЮК, «Версії»
