Воєнкорка Євгенія Китаїва: “Перший мій сюжет був із лінії фронту”

Військова кореспондентка Євгенія Китаїва – про фах і покликання, жінку на війні, дотримання професійних стандартів і громадянську позицію

Женя з дитинства мріяла стати журналісткою, до того ж – саме військовою, і своєю місією вважає – розповідати історії доль різних людей. І хоч спочатку здобула іншу професію, зараз абсолютно поглинута улюбленою справою – вона кореспондентка 5 каналу і фронтові відрядження – її стихія. Розпитуємо, як їй вдалося переконати керівництво, що саме вона має вести репортажі з передової.

«Людина впускає журналістику у своє життя, і та заполоняє весь її всесвіт»

– Об’єктивно журналістика спочатку була ніби «чоловічою» професією – у радянські часи більшість студентів журфаків складали хлопці. Потім чоловіки-журналісти «виросли» в редакторів і головних редакторів, а «рядова журналістика» стала… «жіночою»: і на факультетах навчаються переважно дівчата, і в редакціях працюють у більшості жінки. Помічали це?

– Відповім чесно і щиро: для мене це навіть не професія і не робота. Я до журналістики ставлюся більше як до покликання, тому що журналістика – це, мабуть, стиль життя. І ти робиш цей вибір і пріоритетом ставиш більше її, ніж все інше у своєму житті. Тут немає визначеного графіка, немає вихідних у вихідні. Від цього трошки далі, на якийсь другий чи третій план відходять твої друзі і твій соціум. Тому я не можу сказати, що це професія і що вона «більше чоловіча» чи «більше жіноча». Тому що, коли людина це собі обирає, – то вона впускає журналістику у своє життя, і та заполоняє її всесвіт. Ну принаймні, у мене так.

– За освітою Ви – інженер геоінформаційних систем та GPS-навігації . Це також нетипова для жінок професія.

– Я ще коли була дитиною, то казала татові, що буду писати про війну. Що коли в людей буде війна і горе, я поїду до них і писатиму про них, щоби інші читали і їм допомагали. А потім так склалося, що я добре знала фізику. І не змогла вступити на безоплатне навчання на факультет журналістики, а з грошима була трохи скрута. А на інженерську спеціальність вступила на безкоштовне навчання. Тобто через отаку «матеріальну історію» вийшло так, що я отримала іншу освіту, а не журналістську. Але ні про що не шкодую. Знання за плечима не носити, а те, чого мене навчили – якогось алгоритмічного мислення – воно мені зараз дуже стає в нагоді, навіть під час журналістської роботи.

– А от військова журналістика – це вже стереотипно «точно не дівчача справа». Як керівництво для цієї роботи обрало саме Вас? Вам пощастило з керівництвом?

– Чесно кажучи, не те щоб вони вибрали мене. Я зробила свій вибір сама, я себе нав’язала. Бо для мене це справді було важливо, а якщо людина до себе дослухається по життю, то вона розуміє, що хоче робити, а що не хоче. Я, як тільки прийшла в журналістику, сама сказала: я хочу робити оце! Мені відповідали: ну стій, ну почекай, ми лише почали виписуватися з тобою… І якийсь період часу – недовгий, може, до року – мене справді не пускали на Схід. Тобто в 2014 році я туди не їздила. Бо я ще не була професійною журналісткою! Перші мої поїздки – як фотокореспондентки і журналістки, яка пише (я писала художні репортажі на сайт «п’ятірки»). Але потім шеф-редактор запропонував зробити сюжет на телебачення. Тож перший мій сюжет – взагалі перший! – був із лінії фронту.

Справді, стереотипно так і є – трапляється, що кажуть «Ну ти ж дівчинка, краще ти залишся в Києві, чи ще десь, не їдь туди, а ми тебе будемо оберігати» – але ти розумієш, що в тебе є ресурс для цього, і ти можеш це зробити. Тому я борюся з цим.

«Ми висвітлюємо війну в своїй країні, і в нас ще є громадянська позиція»

– Ще й доля сприяє і допомагає – те, що Ви потрапили до Баку, коли там розпочалися бойові дії – це також, мабуть, неспроста?

– Часто буває таке, що життя саме тебе веде. Так, ми самі творимо свою долю і все від нас залежить… Але життя дає можливості, і якщо ми їх помічаємо і хапаємося за них – тоді ти робиш те, що маєш робити. Насправді я дуже хотіла поїхати в «гарячу точку», і відпрацьовувала варіант, як поїхати в Сирію. Хоча на той момент, коли я над цим думала, там не було активних бойових дій, і від того в мене було таке зерно сумніву: чи варто витрачати свій ресурс – і матеріальний, і психологічний – щоби просто поспілкуватися з людьми про минуле? І тут приходжу я на роботу і читаю новини, що розпочалася друга Карабахська війна, офіційно оголошена і з вірменської, і з азербайджанської сторони. І я просто відчула, що дуже хочу там бути! І все, доля посприяла. Дуже допомогло посольство Азербайджану в Україні, і все склалося.

– Ви розповідаєте про своїх героїв – і військових, і мирне населення. Наскільки вдається зробити так, щоби вони вам довірилися?

– Якщо потрапляєш в якусь гарячу точку під час обстрілу чи бою – дівчатам складніше, бо від командирів можна почути: «Та тобі би вдома сидіти, борщ варити, чи дітей глядіти». Так, це є, воно нікуди не ділося. Але якщо йдеться про спілкування – жінці набагато легше. У мене ніколи з цим не було проблем. Навіть якщо мене попереджали про співрозмовника, що «він дуже складна людина, він стільки всього пройшов, у нього є душевні травми, про які краще не говорити, треба бути обережною в розмові» і я вже навіть боялася їхати на інтерв’ю (так, були такі випадки, що мене аж трусило, як кленовий лист…) – та все вдавалося.  Спочатку має бути рішення. Якщо мислити алгоритмом: спочатку рішення, що ти маєш бути там. А далі – розгалуження варіантів того, як це рішення має бути втілене. Тобто що там ти маєш виконати свою роботу, залишитися живою, здоровою – психологічно в тому числі. А потім дивишся по підпунктах, чи ти готова. Принаймні, у моїй голові так. Наприклад, я знаю, що я маю бути фізично здорова. Витривала. Щоб я могла хоча б якийсь короткий час пробігти в бронежилеті. Потім – психологічна стійкість. І треба себе готувати.

Усі ці роки я намагаюся підтримувати себе «у формі» у всіх цих аспектах: фізично, психологічно, проходити тренінги, медичні навчання – пригадувати, як це накладати джгут… Часто навіть вдома, коли нічим на зайнята, дивлюся якийсь канал, а тим часом беру в руки і тренуюся накладати собі його на ногу. Просто щоб пам’ять м’язів пригадувала, як це робити, і якщо раптом виникне потреба – зробити це автоматично.

– Чоловіків стереотипно вважають менш чутливими, ніж жінок… Який Ваш досвід?

– Це не так. У мене є колега, чоловік, який виглядає дуже моцно, грізно, і зрозуміло, що коли військовий подивиться на нього і на мене – то швидше «в розвідку» пустять цього чоловіка, аніж мене. Але коли ми збираємося разом і пригадуємо-переповідаємо пережиті історії, то так тонко і щемливо, як він, не розповість жодна дівчина. Тобто навряд чи варто так розмежовувати – думаю, це від людини залежить, як вона все сприймає. Але мозок здорової людини нам допомагає з цим впоратися. Я, наприклад, дуже часто забуваю щось страшне. В якийсь момент здається, що я цього ніколи не забуду, воно починає мені снитися, і це дуже страшно – а потім я це забуваю. Пам’ятаю факт, що це зі мною відбулося, але не пам’ятаю дрібниць, деталей… Щоб пригадати – напружую мозок і згадую: ааа, так… Як же ж ми це тоді зробили? Може, це якась така робоча якість – що ми всі стаємо якимись адаптованими, більш черствими до цього всього. Але якщо говорити ще й про те, що ми висвітлюємо війну в своїй країні, і в нас є ще громадянська позиція, і емоції – то зрозуміло, що нам складно. Бо я не просто журналістка, а ще й людина, яка живе в цьому соціумі. Тому журналістам, які висвітлюють війну в своїй країні – складніше. Складніше емоційно себе тримати, етично себе тримати – в тому числі відносно стандартів.

«Журналістські стандарти слід було давно переглянути»

– От саме про це хотіла спитати: наскільки важко працювати на війні і дотримувати стандартів журналістики? Чи реально це, коли війна в твоїй країні?

– Ні. Для мене – ні. І я для себе прийняла це як факт і зрозуміла, що тут і зараз на цій війні в моїй країні я працюю ось так. Я не дам слово в матеріалі «тій стороні». Бо я і не поїду його записувати. Навіть якщо я захочу – я не зможу поїхати до божевільного із сусідньої країни питати, що він робить і навіщо. Я не дам слово йому в своєму матеріалі – і це вже мінус один стандарт із шести. Я не зможу дати оперативність. Не зможу видати матеріал оперативно, якщо моя армія попросить дати його пізніше на кілька днів, бо це важливо для армії. Ще один стандарт мінус… Стандарт, наприклад, достовірності фактів – він актуальний завжди і в будь-яких умовах. Інших дотримуватися, на жаль, я не можу. Та взагалі гадаю, що ці стандарти слід було давним давно переглянути і зробити їх або більш унікальними, або більш розгалуженими. Ну над цим працюють, і шкода, що почали працювати тільки зараз, після повномасштабного вторгнення, бо вісім років до того я і мої колеги отак «між крапельками» намагалися працювати і вирулювати. І насправді у нас дуже крута медіаспільнота у цьому плані. Я дуже пишаюся, що в моєму оточенні є військові кореспонденти. Вони докладають величезних зусиль для того, щоб описати все, що відбувається, пережити це в собі, видати матеріал, не нашкодити нікому, а зробити все на благо. Хоча нам спочатку було дуже складно знайти спільну мову з армією, налагодити цю схему – як ми працюємо, як співпрацюємо… Насправді це все вироблялося потом і кров’ю і авторитетом тих, хто працює на лінії фронту. Доводячи, що ми можемо, які в нас матеріали, що ми не пускаємо політику в свої матеріали, що ми говоримо винятково про людське. На це пішли роки, але воно того було варте.

– В одному з інтервю Ви сказали: «Моя місія – розповідати людські історії». Це ніби не зовсім жанр «військової журналістики». А взагалі є таке поняття як «жанри військової журналістики»?

– А може, ми щойно цей жанр вигадали?))) Зараз є вже все, в тому числі «військовий сторітелінг…» Воєнкори по-різному працюють – хтось пише, хтось знімає, хтось фотографує… Все це розгалужено, але загально – все це війна, на якій ти працюєш. І люди, які тут воюють. І люди, які віддають життя за свою правду. І люди, які страждають і помирають, бо не хочуть полишати свій дім. Для мене це щось надважливе, від чого я не можу відступити, не дивлячись ні на який біль, злість, лють, які інколи виникають, як у людини.

Розумієте… Якби про Бучу, Бородянку, Гостомель, Ірпінь, Маріуполь не говорили медіа, не фотографували, не знімали – цього болю ніхто би не побачив і не відчув. Це був би винятково біль тієї людини, яка це пережила.

«Знаходити художні плани на фронті інколи складно»

– Ви знаєте ці всі назви – що стріляє, що вибухає, як воно називається і як його відрізняти за звуком?

– Звичайно, це нескладно. Зрозуміло, що в матеріалі я вкажу точну назву – «реактивна система залпового вогню» або «надзвукова ракета така-то». Але між собою, з моєю операторкою я можу сказати, що «прилетіла приблуда якась», і вона мене зрозуміє.

– Ви свідомо обрали операторку?

– Я починала свої відрядження з хлопцями-операторами і ніколи про це не замислювалася. А потім до нас на канал прийшла дівчина, яка дуже красиво художньо знімала, і також хотіла поїхати в гарячі точки. Спробували разом. У мене не було такої цілі, що мені комфортніше з дівчиною, але так склалося – і я зрозуміла після першого ж відрядження з нею, що мені так зручніше. Поруч зі мною дуже відповідальна людина, яка дуже красиво знімає. Вона мене розуміє, я її розумію. Ми можемо потрапити в якусь історію, коли в мене не буде, вибачте, спідньої білизни чи футболки – а в неї є запасна і вона може мені її віддати, або навпаки. Працюємо разом уже багато років. Це Ганка Кудрявцева. Вона дуже крута. Геніальна фото- і відеомейкерка. Знаходити художні плани на фронті інколи складно, і немає часу, бо тебе обстрілюють… Дуже складно знаходити красиву картинку, яка зачепить глядача. Але вона – вміє. Тому я її дуже люблю і поважаю за її роботу, і рада, що склалося саме так, що в мене є така операторка.

– Попри всі жахіття війни, життя триває, і в роботі – особливо журналістській – бувають же ж якісь курйози?..

– Знаєте, війна повністю змінила моє почуття гумору. Чорний гумор тепер присутній постійно. Розкажу історію – вона не зовсім смішна, але от таке з нами трапилося… Кілька років тому в колег з іншого телеканалу помер водій у відрядженні, саме у відрядженні в зону бойових дій. Ми дуже товаришували і любили дядю Вадіка. Його родина попросила зробити кремацію прямо там на місці – тому що доправляти тіло було б дуже складно і дороговартісно. Тожу нас з собою тепер була ваза попелу дяді Вадіка. Два тижні він їздив з нами в машині, і як тільки увечері в нас траплялася можливість спокійно повечеряти, або й випити вина за вечерею, то дядя Вадік у тому «брав участь». Ще два тижні після того, як помер, він був з нами у відрядженні, так два тижні і тривало: сідаємо за стіл… ой, а ми дядю Вадіка забули. Гуп-гуп-гуп, хтось побіг до машини, тягне ту вазу з дядею Вадіком… Насправді це дуже круто – мабуть, кожна людина хотіла б, аби її так проводжали після смерті. Так, ми не родина – але ми люди, які з ним товаришували, були поруч постійно. Це історія ніби з чорного гумору-не-гумору, це з життя. Для журналістів на війні це норма. Ми віддаємо шану так. Наче з гумором, наче дивно це, але –ось так. І ні для кого з нас це не було дивно чи страшно – «ой це прах померлої людини, я не буду при ньому їсти…» Ні, ми тягали ту вазу, жартували, пригадували… могли лунати жарти на кшталт «ой, це було ще тоді, коли дядя Вадік ще не в вазі був»…

Насправді від людей, з якими разом ми працюємо, в нас є дуже велика підтримка. У мене було дуже багато друзів до того, як я почала працювати військовою кореспонденткою. Але так сталося, що зараз найближчі мої люди, які мене розуміють і підтримують – це колеги з інших телеканалів, які роблять ту саму справу, що і я. І якщо мені потрібно поговорити, просто видихнути і поїхати за місто – це воєнкори, які тебе розуміють.

У нас колись була група з психологічної реабілітації, люди від душі нам допомагали. І цією допомогою вони нас дуже міцно скріпили, ми там розповідали багато чого, навчилися не тримати це в собі, а розповідати один одному… Цієї групи вже немає кілька років, психологині давно працюють з військовими і людьми інших професій, а ми – лишилися і один одного підтримуємо. Оце і є той, мабуть, ресурс, який дає нам не вигоріти.  Бо поруч люди, які тебе розуміють і підтримують, і переживають те ж саме, що і ти.

Маріанна Антонюк,

фото з Facebook-сторінки Євгенії Китаївої

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.